Козацькі вожді. Частина 1 - Сторінка 76

Хмельницького. Але й тут, у присутності московського представника Богдана Хітрова (Хітрово) І. Виговського одностайно було обрано гетьманом. Щоправда, під тиском Московії, козацтву довелося погодитись на присутність російських воєвод у Чернігові, Переяславі, Білій Церкві, Полтаві та ще трьох значних містах України.

Чого ж прагнув Виговський, якою бачив долю України? Його уявлення про майбутнє України, загалом, влаштовувало багатьох. На переконання гетьмана, Україна мала пролягти від Дону до Вісли, а також ввібрати в себе Білорусію —аж по прусський кордон. Вона, безперечно, не підлягатиме більше нікому. Вона стане самовладною державою і житиме в мирі з усіма сусідами. Для цього Іван Виговський почав налагоджувати дипломатичні відносини зі Швецією, Польщею, Кримом. А що ж, спитаєте ви, мало бути з Переяславськими угодами, з отим горезвісним "возз'єднанням"?

Політику щодо Росії Виговський сформулював по-військовому лаконічно: "Нехай Великоросія буде Великоросією, Україна — Україною, ми є військо непереможне". Ні, розривати зв'язків з Росією він не поспішав. Але виразно дав зрозуміти, що відтепер він — гетьман України, і всі державні справи вирішуватимуться тільки з його згоди.

Могло таке ставлення і така політика сподобатися Москві? Певно, що ні. Там уже звиклися з думкою, що український народ повинен на віки-вічні завмерти в поклоні перед високою рукою їхнього царя-батюшки. Не спитавши згоди гетьмана, козацької ради, Росія ввела війська до Києва і майже всіх великих міст Лівобережжя. Виговського це обурило. Поява додаткових гарнізонів — хіба це не порушення Переяславської угоди? Україна не перебувала в стані війни, мала власні збройні сили, і російських військ до неї ніхто не кликав. До того ж, утримування московської армії покладалось на народ України.

Сприймаючи введення російських військ, як фактичну окупацію України, гетьман ще наполегливіше повів переговори з Польщею. Втім, вони не означали, що Виговський бажає повернути Україну до складу Речі Посполитої, як це намагаються довести нам деякі дослідники радянської доби. З усього видно, що він мав на меті лише рівноправний союз із Польщею, який би дав змогу відкинути імперські домагання з боку Московії. Інша річ, що поляки йшли назустріч Виговському дуже неохоче. Що й продемонстрував Гадяцький мир, укладений 6 вересня 1658 року в містечку Гадячі (на Полтавщині).

Гетьман Виговський чудово розумів, що розбудовувати нову державу без національної інтелігенції, національної правлячої еліти неможливо. Такою елітою, згідно зі світовою практикою, мала стати військова старшина й адміністративно-полкове керівництво, професура, духовенство, купці та промисловці. Ось чому він усіляко сприяв формуванню вищого та середнього елітних класів, що повинні були відповідати тогочасним європейським соціальним нормам.

Проте серед старшини знайшлося чимало невдоволених тим, що гетьманом став саме Виговський. Невдоволених навіть за умови, що булаву він прийняв на час, поки Ю. Хмельницький навчатиметься в Київській академії. Серед особливо невдоволених бачимо полтавського полковника Мартина Пушкаря, нового кошового отамана запорізького козацтва Якова Барабаша, Івана Сірка... Навколо них гуртувалося чимало дрібнішої старшини.

На якій же хвилі піднімав антигетьманське зрушення на Полтавщині і всьому Лівобережжі полковник М. Пушкар? Кажучи сучасною мовою, на популістській. На тій одвічній соціальній демагогії, що здатна повести маси навіть проти святих апостолів. Он, бачте, заборонив гетьман вільно гнати горілку, намагається наставити над цим промислом державний податковий контроль — ганьба йому! Геть такого гетьмана! Дещо пообтинав козацькі вольності, які вже почали ставати руйнівними у формуванні нормальної європейської держави? Скинути його з гетьманства! Не дозволяє обирати гетьмана "Чорною Радою*? Одібрати йому булаву!

Ясна річ, на все це накладалися й певні утиски місцевих панів та підпанків. Проте "сіромі" дуже важко було пояснити, що і боротися проти цих утисків, і утверджувати незалежність можна, тільки виплекавши самовладну державу з міцним державним устроєм. До того ж, за Пушкарем стояла Москва. їй бо вигідно було усунути Виговського й віддати булаву ще одному "верному холопові", або, найліпше, не вручати її нікому, а перекласти всю владу на російських боярів та воєвод. Адже тоді вже в Україні сидів боярин Григорій Ромодановський, який не лише командував російськими військами, а й, по суті, став чи то намісником, чи генерал-губернатором.

Одразу скажемо, що на той час навколо гетьмана почала формуватися високоосвічена еліта, що складалася з таких діячів, як Юрій Немирич, котрий багато років провів у Західній Європі і тепер був радником Виговського з питань державного устрою; митрополит Київський Діонісій, відомі українські князівські та старшинські роди.

Проте Пушкар теж не був сам. Круг себе — не без підтримки росіян — він також декого гуртував. Кого? Та всіх невдоволених, усіх отих броварів та гуральників, яких гетьман намагався — для добра держави — обкласти податками; отой плебс, який віддавна і скрізь становив галасливу "більшість".

Щоправда, озброювалося його військо вилами, косами, палицями. Але не слід до цього ставитися скептично: в бою вила та коси не дуже поступалися шаблям. Отож військо, всі оті майже 40 тисяч, що їх зібрав навколо себе полковник Пушкар, мало поставу не менш страшну, ніж будь-яке інше. Тим паче, що його добре налаштували на громадянську війну.

Певний час Виговський пробував якось домовитися з Пушкарем та Барабашем. Існують дані, що він навіть намагався пригасити полум'я внутрішньої війни (поляки називають таку війну "домашньою") економічною блокадою повстанських територій. Але це справі не зарадило. Довелося кидати проти тих, кому до інтересів держави було байдуже, кого питання її підлеглості чи самовладності не хвилювало, — козацькі полки, наймане військо і навіть татар, що прийшли на допомогу гетьманові, розуміючи: таким способом вони виступають і проти Московії. Під час перших сутичок Виговський зазнав невдач. Зокрема, козаки, які підтримували Пушкаря, розбили один із татарських загонів. Але згодом, виразно з'ясувавши для себе, з яким військом він має справу, гетьман переміг його, вдавшись до хитрощів.

Він подбав про те, щоб поблизу Полтави, де гніздилося військо "дейнеків", як вони себе називали, раптом виринув величезний гетьманський обоз. За однією версією, пушкарів-ці напали на його охорону й відбили здобич. За іншою — охорона сама десь поділася — ніби з переляку. Одне слово, обоз потрапив до рук повстанців.

Вони ж, зазнавши вже смаку перших перемог, сприйняли пригоду за добрий знак, що віщував нові успіхи, і кинулися до возів. Тут уже щастю їхньому не стало меж: мало не весь обоз складався з їстимого та питимого. Особливо питимого. Значна частина "дейнек" негайно подалась до нього. Та так щиро, що невдовзі мало хто міг устояти на своїх двох. А тим часом гетьман підтягнув резерви з найманців і татар, перегрупував вірні йому козацькі полки. Різанина була жахливою. Невеликий загін запорозьких козаків на чолі з Барабашем, досить швидко зорієнтувавшись у ситуації, зрозумів: підтримувати, власне, вже нема кого. Він відступив до Полтави, а звідти повернувся на Січ. Що ж до "дейнек", то вони майже всі полягли на полі бою. Серед них і полковник Пушкар.

Проте гетьмана це не вдовольнило. Ще кілька днів його каральні загони лютували і в самій Полтаві, і по навколишніх містечках, викорінюючи бунтарський дух. І лише на кінець червня 1658 року все вгамувалося.

Зміцнивши свої позиції на внутрішніх фронтах, Виговський зосередив увагу на договорі з Польщею, щоб потім впевненіше почуватись у діалогу з Росією. Наслідком його словесних змагань з представниками короля став уже відомий нам Гадяцький договір, за яким Україні надавалось право на власну армію та власні гроші, які, до речі, мали карбуватись у Києві; українські школи й академії; польське військо не мало права заходити на терени України. А якби, скажімо, в разі війни, і зайшло, то перебувало б під командою українського гетьмана. До речі, увагу в цьому договорі привертає цікавий пункт. Виговський обумовлював, що сто представників від кожного українського адміністративного полку дістануть шляхетські звання й навіть титули. Тобто подбав про те, щоб в Україні з'явилася своя аристократія, звідки могла б рекрутуватись правляча еліта.

Одне слово, згідно з цим договором, Україна одержувала чимало всіляких привілеїв. Крім, як уже мовилося, одного — незалежності. Вона знову мала опинитись у складі польського королівства. Це дало новий поштовх до невдоволення політикою гетьмана. І це ж таки дало змогу всім прорадянськи настроєним історикам України вважати гетьмана Виговського "зрадником народу". Хоч абсолютно ясно, що Виговський, людина, яка щиро прагнула незалежності, зважився на цю угоду лише як на тимчасовий захід. На непопулярне, як тепер заведено казати, рішення, яке відкривало можливість вирвати Україну з-під іще гнітючішого російського ярма.

Ця думка дістає яскраве підтвердження в його маніфесті, в якому гетьман звинувачував Росію в порушенні Переяславських угод та проголошував розрив союзу з нею. 4...Цар не виправдав надій України, не давав їй допомоги проти ворогів, умовлявся з Польщею про поневолення козаків... Царські воєводи відмовляли гетьманові почестей, підтримували бунти, нищили край, фальшиво інформували царя про події в Україні. Та зрада підступної Москви помітна в усьому: вона готує нам ярмо — насамперед домашньою, громадянською війною, тобто нашою власною зброєю, без ніякої нашої вини".

По суті, маніфест був оголошенням війни. Добре розуміючи це, гетьман створив два корпуси. Один з них повів сам —проти воєводи Ромодановського, війська якого стояли на кордоні з Росією; другий (його очолив гетьманів брат, биховський полковник Данило Виговський) дістав наказ визволити від російських військ Київ. Корпус гетьмана діяв успішно: потіснив російські війська, примусивши їх відійти в глибину російської території. Але корпус Данила Виговського визволити Києва не зміг. Забракло сили.

Ці бойові дії, що розпочалися в серпні 1658 року, примусили царя оголосити про деякі поступки Україні, зокрема, він погодився вивести російські війська, визнати умови Галицького миру.