Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 97

Але то вже інша історія, та й далеко не все в Російській імперії залежало від "всемогутнього* Потьомкіна.

Розуміючи, що й далі проводити цю війну безглуздо, Туреччина погодилася на мирний договір (якого укладено було наприкінці липня 1791 року, в Галаці). Та оскільки кордоном між двома імперіями мав стати Дністер, то всі землі, які українські й російські солдати зуміли здобути між Дністром і Дунаєм, знову відходили до Туреччини. Природно, що в українських козаків таке рішення викликало страшенне обурення, розгубленість, гнів. їм було значно тяжче, ніж росіянам, залишати подунайський край, бо ж добре пам'ятали, що він належав їхнім предкам, що за цю землю безліч разів билися і дружини давньоукраїнських князів, і козацько-повстанські війська отаманів-гетьманів. Але, знову ж таки, вони зрозуміли, що це розмежування імперії залежало не від Потьомкіна, а тому "Великого гетьмана* свого в цьому не звинувачували. Тим паче, що й сам князь виявив різке незадоволення підписаною без нього угодою. "Незабаром після того (тобто після прийому Потьомкіна імператрицею — B.C.) надійшло повідомлення, — мовиться з цього приводу в "Довідковій книзі Імператорської Головної квартири", — що Рєпнін, розбивши під Мачином візиря Юсуфа пашу, підписав з турецькими уповноваженими попередні мирні статті. Прибувши до Галаца, Потьомкін, незадоволений тим, що перемога вислизнула з його рук, знищив договір як такий, що не відповідає гідності імперії".3

Ясна річ, по цьому він примусив своїх дипломатів виробити нові статті договору з Туреччиною, які й були покладені в основу переговорів, що відбувалися вже в Яссах, тодішній столиці Молдавського князівства. Але саме там він тяжко захворів на "злоякісну лихоманку", як було визначено його діагноз в офіційному повідомленні. Відтак і ця війна, і мирний договір виявилися, для нього останніми. На початку жовтня, готуючись їхати до Миколаєва, щоб звідти податися до Петербурга, він раптом тяжко занедужав. Потьомкін ще сподівався, що дорогу якось витримає — їхати так чи інакше треба було, — але, здолавши лише 38 миль, відчув, що вмирає і попросив козаків, які становили особисту охорону, винести його з карети. Козаки розстелили килим і поклали свого "Великого гетьмана" на землю. Тут, поблизу Галаца, лежачи посеред степу, в колі українських козаків, він і помер. Сталося це 5 жовтня 1791 року.

Хто б як не ставився нині до цієї історичної постаті, але ми, українці, повинні усвідомлювати, що князь Григорій Потьомкін був причетний до долі Запорозької Січі, до заснування Чорноморського, Бузького та Кубанського козацтв, а отже — подобається це комусь, чи ні — належить, і завжди належатиме, нашій, українській історії.

Тимофій Котляревський, Військовий отаман Чорноморського Козацького Війська, генерал-майор російської армії.

"Творення писемної історії України літ минулих можна буде вважати завершеними лише тоді, коли на скрижалях української історії осяйними літерами буде викарбовано ім'я останнього із доти забутих нами лицарів їй Незалежно від того, в які краї закидала його примхлива доля та під якими прапорами виявляв він свої вражаючі мужність і звитягу".

Богдан Сушинський

На час переселення (1792 р.) чорноморських козаків на Кубань, Тимофій Котляревський був військовим писарем, тобто третьою за рангом особою козацької старшини після кошового та військового судді. Це вже свідчить про повагу, якою користувалася ця людина серед козацтва.

Відомо, що на Запорізькій Січі Котляревський з'явився ще 1760 року, тобто за п'ятнадцять років до її зруйнування. Уже той факт, що кар'єру свою він починав навіть не в Чорноморському, а ще в Запорозькому козацтві, отому, давньому, справжньому козацтві, надав йому авторитету, оскільки такі козаки в кубанськім товаристві пошановувалися, як носії давніх звичаїв, як духовні наставники, яких, із літами, ставало все менше й менше.

Судячи з усього, він належав до тих козаків, котрі після зруйнування Січі не подалися на Дунай, а залишилися на території, підконтрольній Росії. Разом із Сидором Білим, Захаром Чепігою та Антоном Головатим, він відроджував Чорноморське козацтво, формально належачи до Бузького, адже точно відомо, що ще 2 липня 1790 року, тобто за два роки до переселення на Кубань, фельдмаршал князь Григорій Потьомкін особисто затверджував його на посаді військового писаря Бузького козацького війська. Але так само добре відомо й те, що Тимофій Котляревський брав активну участь в організації переселення чорноморців на Кубань.

В історію Кубанського козацтва він увійшов уже хоча б тим, що вважається одним із основних авторів Статуту відроджуваного на Кубані Чорноморського війська, який називався " Порядком общей пользы" і був писаний (тобто звернений) "на ім'я панів полковників, бунчукового товариства полкових старшин, курінних отаманів і всього війська". Підписів під цим ґрунтовим документом, що визначав устрій та порядок самого існування Кубанського козацтва, стояло три: Чепіги, Головатого і військового осавула Котляревського (хоча дехто з дослідників продовжував називати його писарем). Але цей військовий осавул, якому сам Бог велів розробляти положення про військовий устрій козацтва, мав солідний досвід писаря, та й взагалі, був людиною досить освіченою. Тому зрозуміло, що першим двом — Чепізі та Головатому, котрі весь час то перебували в походах, то виявлялися заклопотаними всілякими адміністративними справами, було не до складання статуту, і вони покладалися в цьому ділі на грамотність, старанність і досвід колишнього військового писаря, який, можливо, й виконував ці функції за, так би мовити, сумісництвом (Антон Головатий був тоді військовим суддею).

Загалом, новий Статут зберігав давній кошовий устрій війська. Згідно з ним, на чолі козацтва стояли кошовий, військовий суддя та писар, яких, як і колись, обирали на козацькій Раді, але затверджували після згоди російського військового командування, в Петербурзі. Важливим для козаків було те, що це "Положення" не передбачало створення паралельної, адміністративної цивільної влади, чого так побоювалися прихильники традиційного січового устрою.

Вся територія кубанського війська поділялася на п'ять паланок, або округів, кожна з яких мала свій паланковий уряд, свою печатку. На чолі округу стояв не полковник, а полковий осавул, а ще були писар і хорунжий, яких не обирали на паланковій раді, а призначали в Катеринодарі. Можливо, у цьому й полягав певний відступ від січових традицій (на Запоріжжі на чолі паланки стояв виборний полковник), зате такий підхід забезпечував дисципліну в адміністративній вертикалі, її підпорядкованість. На території цих округів діяло 40 куренів, тридцять вісім з яких зберігали свої давні, ще запорозькі, назви. На чолі куреня стояли курінний отаман, курінний писар та суддя, яких курінне товариство обирало на своїх радах. Досить високий рівень дисципліни забезпечувався тим, що кожного тижня курінні отамани повинні були доповідати полковим осавулам, а ті — канцелярії війська, про все те важливе та надзвичайне, що сталося на їх територіях, їх підрозділах; вони ж відповідали і за військовий стан, озброєння і загальний порядок.

Цілком природно, що відродити той устрій, і ті традиції, які існували на Запоріжжі, було неможливо. Вже хоча б тому, що, за станом своїм, Кубанське козацтво виявилося... городовим, а не січовим, тобто всі козаки мали сім'ї, своє господарство, а отже, й свою психологію, що відрізнялася від психології запорозького січовика, для якого чернечо-лицарське служіння січовому товариству залишалося сенсом усього життя.

Обставини, за яких Тимофій Котляревський виявився на чолі козацтва, видаються досить дивними і трагічними. 26 січня 1796 року два полки кубанських козаків під командуванням А. Головатого вирушають у Перський похід. Лише в червні, після низки всіляких пригод, вони опинилися в районі Баку, столиці сучасного Азербайджану. Похід видався надзвичайно тяжким, не стільки у суто військовому, скільки в побутовому плані: російське військо і, зокрема, кубанські козаки, страждало від незвичного клімату і всіляких хвороб. До речі, не легше велося в цей час і на Кубані, бо саме тоді на край найшла чума, котра в окремих округах викосила до третини поселенців.

Але ще до наслання чуми, 14 січня 1797 року помирає славетний отаман Захар Чепіга ("батько Харко"), Пом'янувши по сорока днях душу свого кошового, козаки-кубанці обрали на отамана Антона Головатого, котрий і так уже був наказним (походним) кошовим. І звідки їм було знати, що на той час Антін Головатий уже помер десь на далекому каспійському острівці, помер за якихось два тижні після 3. Чепіги — 29 січня 1797 року. Так само, як козаки, котрі були в поході, не здогадувались про смерть Чепіги.

З походу кубанці повернулися лише в травні, але повернення їх було так само тяжким, як і похід: протестуючи проти надзвичайно несприятливих умов походу — харчування, платні, хвороб, усієї цієї дивної, суєтної війни, що відбувалася далеко від Кубані, невідомо за що і проти кого, — кубанці, по суті, збунтувалися. їх невдоволення так і залишилося в історії козацтва, як "Перський бунт", котрий, після повернення козаків із походу, був підтриманий значною частиною кубанців, що залишилися поза Перською війною. По-перше, козаки-"персіяни", які повернулися без копійки в кишені, вимагали додаткової платні та відшкодування збитків: за коней, за одяг, зброю, втрачене здоров'я, за поранення... До того ж, їх невдоволення викликав той факт, що, не дочекавшись повернення козаків із походу, російська адміністрація призначила отаманом Тимофія Котляревського, котрий залишився на Кубані, по смерті Чепіги, в ранзі військового писаря (за іншими даними — військового осавула). Сам Тимофій Котляревський особливою повагою козаків не користувався: у битвах не прославився, від простого козацтва тримався на відстані. Тобто шанси бути обраним на військовій раді в нього виявилися незначними. Проте, як з'ясувалося, ніхто і не збирався скликати раду та обирати нового отамана. В червні, наказавши старшинам заарештувати кількох ватажків бунту і підтримувати порядок у краї, Котляревський відбув до Петербурга, а в липні, одразу після коронації імператора Павла І, його було призначено — не обрано козаками, а саме призначено — військовим отаманом Кубанського козацького війська.