Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 99

Цей похід різко змінив ситуацію в регіоні. Відтепер горці повинні були дбати вже не так про наскоки на правий берег Кубані, як про організацію захисту своїх власних поселень, і то на всьому просторі, від Кубані до хребтів Кавказу.

Кубанцям дуже пощастило в тому, що отаман Бурсак виявився хорошим господарником. Відомо, що він усіляко сприяв діяльності на Кубані промисловців, підтримуючи та заохочуючи їх. Саме за часів його отаманства на Кубані почали з'являтися перші кінні заводи, котрі опікувалися про розведення найбільш придатних для військової служби порід. При ньому ж почали з'являтися вовняні мануфактури, котрі дозволяли впевненіше розвивати в краї вівчарство. Досить гостро постала перед козаками й проблема навчання дітей, яке дозволило б із часом забезпечувати свою Чорноморію власними фахівцями. Й ось у грудні 1806, в Катеринодарі, завдяки старанням отамана Федора Бурсака, з'являється перше таке училище для наймолодшого покоління козаків-кубанців.

Отаман Бурсак не просто дбав про розвиток економіки краю, але й прагнув зробити цей край в усіх галузях — економічній, військовій, освітній, адміністративній — самодостатнім. Він розумів, що цей, тепер уже досить залюднений, край не може й надалі залишатися лише регіоном козацьких прикордонних поселень, в якому дбають лише про військову справу і живуть, по суті, з військової платні та війни.

Проте військово-політична ситуація в Європі та Азії складалася таким чином, що цілковито віддаватися справі облаштування краю отаману Бурсаку не випадало. Після жорстокої поразки, якої російсько-австрійські війська зазнали 20 листопада 1805 року в битві під Аустерліцем від армії Наполеона, Туреччина стала союзницею Франції. Вирішивши приєднатися до боротьби проти Росії, Порта виходила з власних політичних амбіцій: їй треба було взяти реванш за поразку від Росії в попередніх війнах. Під натиском французької дипломатії, турки закрили свої протоки Босфор і Дарданелли для проходу російських кораблів, тобто фактично блокували весь російський флот у Чорному морі. Крім того, султан змінив керівництво Валахії та Молдови, яке було налаштоване більш-менш проросійськи.

У відповідь на це, імператор Олександр І ввів у князівства свої війська, що змусило султана Селіма III оголосити в 1806 році війну Росії. Оскільки під владою та впливом Туреччини перебувала значна частина Кавказу та Закавказзя, .to чорноморські козаки одразу ж виявилися втягнутими в цей конфлікт. Так, уже в 1807 році два полки чорноморських козаків під командуванням військового отамана Федора Бурсака взяли участь у здобутті російськими військами міста Анапи. Власне, з цього вдалого штурму розпочалася безпосередня участь козаків-чорноморців у російсько-турецькій війні 1806-1812 років. Поки тривали бої поблизу Анапи та на її околицях, ще один полк козаків, під командуванням полковника Паливоди, добувався маршем до берегів Дунаю.

Вже на початку літа 1807 року козаки Паливоди показали своє військове вміння у битві під Бухарестом (в якому був російський гарнізон), неподалік селища Оболешти, проти 13-тисячного загону турків під командуванням генерала Мустафи-паші. Саме зазнавши поразки в цій битві, турки змушені були відмовитися від подальшого наступу на Бухарест, що дуже зміцнило позиції російської армії. Проте бої на берегах Дунаю й далі тривали, і в одному з них козаки, котрі зазнали тут чималих втрат, залишилися і без хороброго командира свого — полковника Паливоди, котрий з часом міг би стати чудовим військовим отаманом.

Ще один полк українських кубанських козаків, під проводом полковника Ляха, доля закинула на Кримську землю, де їм теж довелося демонструвати своє військове мистецтво.

Відомо, що отаман Бурсак звертався із закликом до задунайських козаків, запрошуючи їх переселятися з турецького правобережжя Дунаю в благословенну Чорноморію. І щось зо п'ять сотень задунайців відгукнулося на цей заклик і прибуло на Дунай.

У березні 1812 року, згідно з наказом Військової колегії Росії, отаман Федір Бурсак сформував з кращих козаків-чорноморців Імператорську Чорноморську сотню, котра мала служити в складі лейб-гвардії. Очолив цю сотню син отамана — сотник Панас Бурсак. Саме ця сотня дуже прославилася під час франко-російської війни 1812-1814 рр. Так само прославився в ній і полк чорноморських козаків під командуванням полковника Плохого. Під час Бородинської битви сотня Панаса Бурсака зуміла знищити дві батареї ворога. 28 жовтня 1812 року лейб-гвардійці взяли участь у захопленні в полон штабу генерала Ожеро та значної частини решток його розгромленого корпусу. Вони ж прийняли на себе основний удар французького загону — понад 500 осіб — котрий пробивався на допомогу генералу Ожеро.

Відзначилася сотня Панаса Бурсака і в "битві народів" під Лейпцігом (1813), де, спільно з двома сотнями дончаків, українські козаки зупинили прорив загону французької кавалерії. У цьому бою чорноморці зазнали значних втрат, але вистояли. Відзначаючи їх мужність, прусський король нагородив Панаса Бурсака орденом "За заслуги", було відзначено й чимало інших козаків. Побували козаки-чорноморці і в Парижі, де вони два місяці стояли табором на Єлисейських полях. Що не кажіть, а хлопцям таки пощастило.

Війна вимагала від козацтва все нових і нових формувань. В 1815 році отаман Федір Бурсак сформував чотири кінних полки під командуванням Порохні, Голуба, Будоноса (Дубоносова) і, тепер уже полковника, Панаса Бурсака, які взяли участь у закордонному поході російської армії. Проте добутися козаки встигли лише до Польщі, оскільки того ж року у Відні відбувся загальноєвропейський конгрес, на якому обговорювались проблеми повоєнного облаштування Європи. Відтак, бойові дії на просторах континенту було припинено. Практично, вони припинилися ще в травні 1814 року, по тому, як переможена Франція, вже без Наполеона, котрий 25 березня зрікся престолу, уклала 18 травня 1814 року з усіма учасниками антифранцузької коаліції Паризькиймир. Одначе, про всяк випадок, Росія все ще перекидала в Європу свіжі військові сили, і серед них — чотири полки козаків-чорноморців.

Помер отаман Федір Бурсак в 1816 році. Незважаючи на те, що він був хоробрим воїном і талановитим полководцем, у пам'яті козаків-чорноморців він усе ж таки залишався отаманом-господарником, завдяки діяльності якого на Кубані почала бурхливо розвиватись промисловість, створювалися школи та училища; розбудовувалися і сам Катеринодар, і чимало станиць Чорноморського козацького війська.

Григорій Матвєєв, військовий отаман Чорноморського козацького війська.

Для дослідників так і залишилося загадкою, чому по смерті Федора Бурсака булава військового отамана виявилася саме в Григорія Матвєєва. Адже ніяких особливих заслуг перед козацтвом він не мав. Ні особистою хоробрістю" ані якимись особливими фізичними даними не відзначався. А козаки, як відомо, поважали фізично витривалих побратимів своїх: сила, хоробрість та військовий вишкіл завжди цінувалися серед козацтва. Крім того, він був колишнім кріпаком графів Розумовських. Щоправда, до чорноморців він приєднався ще в юності, коли втік з поміщицького маєтку, в якому вся рідня його залишалася вже й по тому, як Григорій став військовим отаманом. Але те, що, вже будучи військовим отаманом, він не зумів, чи, може, навіть і не прагнув, викупити з кріпацтва свою рідню, дуже принижувало його авторитет в очах козацтва. Та справа навіть не в цьому. Уже сам той факт, що він походив з кріпаків такої відомої в Росії родини, а до того ж, був порушником закону, оскільки втік з маєтку, мав би насторожити членів Військової колегії. Та, як бачимо, не насторожив.

"На відміну від Бурсака, — підсумовує Дмитро Білий загальні враження дослідників від постаті Г.Матвєєва як військового отамана, — Матвєєв не мав ні військових, ні адміністративних здібностей. Козаки навіть підозрювали, що отаман за хабарі дозволяв черкесам нападати на козацькі землі. Коли черкеси знищили хутір Осички, про Матвєєва казали: "Проміняв Осички на сріблясті жучки (гудзики

Чи то справді Г. Матвєєв у жадібності своїй дійшов до того, що вдавався до такої підлої зради, чи, може, підозра в козаків виникла через те, що отаман мало дбав про захист поселень свого війська від черкесів, або просто не мав достатнього військового таланту для його організації — сказати важко. В усякому випадку, жодних доказів того, що Матвєєв справді мав якісь зв'язки з наладниками-черкесами, не існує. А ось щодо військово-адміністраторської вправності його, то тут уже не нам судити, козакам-чорноморцям, сучасникам Г. Матвєєва, було видніше.

Та, поза все це, сповнене тривог життя Чорноморського козацтва тривало. Хоча формально Росія перебувала в стані мирного співіснування зі своїми сусідами — в тому числі і з Туреччиною, бо ж чергова війна з турками розпочалася лише в 1828 році, тобто вже після смерті Г. Матвєєва, — для козаків-чорноморців миру не існувало. В1820 році російські війська — не оголошуючи війни — в черговий раз заходилися витісняти горські народи з прикубанських низин та передгірь у глибину Кавказу, прирікаючи їх, якщо не на погибель, то принаймні на тяжке напівголодне бідування. В короткому "Переліку служби та походів Кубанського війська" віднаходимо лаконічний запис: "З 1820 по 1864 роки Чорноморські козаки, разом із Кавказькими лінійними козаками, брали участь в усіх походах та експедиціях проти горців на Кавказі".2

В реальному житті це означало, що козакам доводилося брати участь у сотнях всіляких великих і малих походів та експедицій російської армії, а так само відбивати сотні, якщо не тисячі, нападів на свої території великих і дрібних загонів, котрі, прориваючись через застави, проникали на території козацтва, захоплюючи в полон людей, худобу і табуни коней; спалюючи хутори та зимівники. Тому зрозуміло, що отаману Г. Матвєєву та його старшинам клопоту вистачало.

Щоб підтримувати боєздатність війська та забезпечувати непорушність кордонів Російської імперії, отаману Матвєєву довелося сформувати вісім кінних та шість піхотних полків, котрі несли так звану "внутрішню службу", тобто використовувалися для прикриття кордонів, придушення повстань та бунтів.