Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 98

Звістка про це, котра досить швидко долинула до Кубані, буквально розлютила козаків, котрі й так виявляли різке невдоволення й арештами, і жорстоким поводженням старшини, і здирством та хабарництвом численної російської військової та цивільної адміністрації.

У Петербурзі вже знали, що на Кубані неспокійно. Але це лише підштовхнуло столичне чиновництво до рішучих заходів: побоювалися, що козаки оберуть такого ж бунтівного отамана, і тоді Росія матиме нову Запорізьку Січ, нову "пугачовщину".

Невідомо, як саме поводився військовий писар Трохим Котляревський під час аудієнції в Павла І, але імператору цей освічений, чемний козацький офіцер сподобався. Дізнавшись, що військо тепер без кошового отамана, імператор (він, мабуть, так і не второпав, що то за чин такий — кошовий отаман та що його годилося обирати на козацькій Раді) розв'язав проблему просто і суто по-імператорському: взяв та й призначив Котляревського військовим отаманом.

Видаючи цього Указу, Павло І, напевне, і не здогадувався, що в такий спосіб здійснює цілу революцію не тільки в устрої козацького війська, а й у свідомості козаків. Адже цим Указом він скасовував одвічне, традиційне право козаків обирати собі командира, а отже, скасував і чин "кошовий отаман", вводячи замість нього значно зрозуміліший для нього і його чиновництва — "військовий отаман". Втім, погодьмося, що Павло І мав рацію: коша як такого на Кубані вже не існувало. Це йому, можливо, підказав сам Котляревський. Як, мабуть, підказав і саму ідею — призначити отамана. Бо Рада є Рада: скличеш її, безмір сили докладеш, щоб організувати голосування, а козаки візьмуть та й оберуть когось іншого, а не тебе. До того ж, отамана, призначеного імператором, козаки самохіть не скинуть.

Одних козаків, які рушали в похід із Головатим, а поверталися під командою наказного отамана полковника Черниша, це призначення втішило. Але втішило тільки тому, що повернулися вони, страшенно гніваючись і на покійного кошового Головатого, і на нинішнього командира Черниша, і на всіх інших козацьких офіцерів, від яких у поході чимало натерпілися. І поступово цей гнів почав перекидатися й на нове начальство.

Інші ж обстоювали традиції та справедливість: "Ніхто не має права призначати нам, козакам, отамана! Кого захочемо, того й оберемо!"

Зміркувавши, що задовольнити вимоги козаків йому просто несила, а настроєні вони войовничо, отаман помчав (за іншими даними, він просто втік туди з кількома іншими офіцерами) до Усть-Лаби, де на той час перебував невеличкий гарнізон російських військ. Котляревський звернувся до офіцера по допомогу, але той лише знизав плечима: наказу втручатися у козацькі справи у нього не було. Проте Котляревському пощастило: несподівано, з якоюсь інспекційною поїздкою, до Усть-Лаби звернув генерал Пузиревський. Хоч генерал цей якоїсь реальної влади тут не мав, але ж ... був генералом російської армії. І Котляревський попросив його прийняти бунтівників та вислухати їх. Отоді ватажки, як-то кажуть, і засвітилися. Принаймні, тепер отаман точно знав, що на чолі бунту стоїть козак Дикун, вдача якого цілком відповідала прізвищу.

Козаки мало тямили, "ху із ху" в імператорської ієрархії, тож і подалися до Пузиревського з вимогою скинути — або ж надати їм самим таку можливість — з отаманства Котляревського. "Ви що, хлопці, здуріли?1 — гаркнув на них генерал. — Оного отамана призначив сам цар-батюшка!"

"Ти диви?! Тю-у", — немовби й справді схаменулись бунтівники. Але вирішили, що надалі отаман нехай буде "від царя", а всі його помічники-заступники — від них. І військовим осавулом обрали Дикуна, начальником артилерії (пушкарем) — ще якогось козачка, на ім'я Шмалько...

Тут уже й сам генерал відчув, що опинився в ролі причетного до бунту. І, щоб якось виплутатись з цієї ситуації, порадив хлопцям звернутися безпосередньо до Павла І: він — людина сердешна, вислухає і допоможе. Дикун подумав, що генерал схилився на їхній бік, і послухався його ради. Хутенько скомпонували петицію імператорові, і цілим старшинським гуртом — до Петербурга. Але швидше за їхню петицію до столиці прибув лист від Котляревського та генерала, в якому викладалось усе, що в таких випадках заведено, —"зрадники, бунтівники, підривають підвалини імперії"," Одне слово, не встигли хлопці в Петербурзі ще й духу звести, як усю делегацію — десять осіб — жандарми пов'язали. А Котляревський тим часом заходився брати під варту їхніх спільників тут, на Кубані.

Докладного опису цього бунту не знаходимо ні в документах того часу, ні в "Історії Кубанського козацького війська" Федора Щербини, ні в дослідженнях П. Короленка. Але відомо, що делегацію козацьку катували в казематах Петропавлівської фортеці. А на Кубані Котляревський організував власну Петропавлівку, в підземеллях Усть-Лабинської в'язниці. Про умови утримання там заарештованих свідчить той факт, що за досить короткий термін з 222 арештантів 55 померло. Зате ЗО козакам вдалося зробити підкоп, втекти й добутися до Задунайської Січі.

Тих, що були в Петербурзі, царський суд засудив одних до страти, інших до каторги на галерах, але згодом і тих, і тих помилував, лише двом козакам — Половому та Собакару — довелося відбувати заслання в Сибіру.

Ця історія не становила б для нас особливого інтересу, якби не усвідомлення, що бунт став останньою серйозною спробою запорозьких козаків уже тут, на Кубані, обстояти свої давні права і традиції. І діялося це при першому "військовому", а не "кошовому", при не обраному, а царем призначеному отаманові Котляревському. Та все ж таки, після чергового бунту Т. Котляревському довелося перебиратися до Петербурга, залишаючись при цьому володарем булави. Ось як описує його перебування в столиці один із перших дослідників Кубанського козацтва П. Короленко: "Військовий отаман Котляревський жив у Петербурзі й осиротіле військо Чорноморське почали розоряти закубанські горці, що були у ворожих з ним відношеннях ще з минулого, 1796року, через черкеського князя Батир-Гірея, який перейшов у російське підданство. Заведене з анапським пашею листування з приводу нападів горців на Чорноморію успіхів не мало".

Зрозуміло, що в цій ситуації кошовий мав би залишити столицю, прибути на Кубань й організувати оборону краю. Проте Тимофій Котляревський уже настільки прижився в столиці, що вирішив: "Обійдуться й без мене". І врятувало його тільки те, що був призначений на отаманство імператором. Тому що, за традиціями Запорозької Січі, такого отамана козаки негайно відсторонили б від влади, а можливо, і стратили б.

Тим часом відомо, що в жовтні 1797 р. Т. Котляревський став полковником, а в жовтні 1798 року — генерал-майором російської армії. В іншій своїй пращ — "Отамани колишнього Чорноморського козацького війська" П. Короленко наводить і такий факт: "Звільняючи генерала Котляревського від служби, государ імператор Павло Петрович надав йому можливість обрати собі спадкоємця. Честь ця випала на долю підполковника, скарбничого Кубанського козацтва Федора Яковича Бурсака, який ... 22 грудня 1799 р. затверджений отаманом". Цінність цієї інформації в тому" що, завдяки їй, ми точно знаємо: отаманство Т. Котляревського тривало до грудня 1799 року. А також ми знаємо, що передача влади відбулася майже за принципом спадковості і цього разу — без бунту козацької "сіроми". Очевидно імператор тому і запропонував Котляревському назвати свого наступника, що побоювався: будь-яка спроба вибору "гідного" безпосередньо на Кубані призведе до розпалювання пристрастей, які й так ледве вдалося пригасити.

Події, пов'язані з призначенням на отаманство Тимофія Котляревського, підтверджують, що Антон Головатий був останнім кошовим отаманом Чорноморського, а відтак, і Кубанського, козацького війська. Після нього інститут кошових отаманів як вищої влади козацтва імператором Павлом І було ліквідовано. Як ліквідовано і кіш. Перед нами, за всіма канонами, постало городове Кубанське козацьке військо. Проте перейменовано його на Кубанське було значно пізніше.

Федір Бурсак, військовий скарбничий, військовий отаман Чорноморського козацького війська.

Своїм сходженням на козацький Олімп Федір Бурсак зобов'язаний, як уже мовилося, добрій волі та хорошому ставленню до себе свого попередника — військового отамана, генерал-майора Тимофія Котляревського. Коли чиновникам військового відомства стало зрозуміло, що дні козацького генерала лічені, постало питання про спадкоємця. Про те, щоб дозволити козакам самим обирати собі отамана, виходячи при цьому з давніх традицій, не могло бути й мови: тільки призначати! І тільки — надійного, котрий не залежав би від примх бунтівливого козацтва, і завжди пам'ятав, що служити він має не Кубані, а... Петербургу.

Так ось, оскільки краще самого Котляревського ніхто старшин кубанських не знав, вирішили, що йому й належить назвати ім'я спадкоємця. Ним став військовий писар1 Федір Бурсак, що був одним із тих старшин, котрі стояли біля витоків Чорноморського козацтва, і хто, разом із Сидором Білим та Захаром Чепігою, формував перші його підрозділи.

В 1834 році щойно призначений командуючим Кавказькою лінією, генерал Вельямінов "відкрив походи за річку Кубань загонами, сформованими з козаків Кавказького лінійного та Чорноморського козацьких військ, з доданням деяких регулярних частин".2 Можливо, офіційно воно й так, але з інших джерел відомо, що задовго до "походів Вельямінова" саме отаман Федір Бурсак (а помер він в 1816 році) був першим із кубанських отаманів, котрому набридло без кінця протистояти нападам черкесів. А, щоб відбити в них охоту турбувати козацькі поселення, сам сформував чималий загін козаків і повів їх у похід проти "закубанських татарів", І похід цей виявився досить успішним. Згодом подібних походів на рахунку в кубанців виявилося безліч, але Бурсак залишився в її історії, як командир першого з них.

Коли ж саме відбувався цей похід? Відповідь на це питання віднаходимо в "Короткому переліку служби та походів Кубанського війська", опублікованому в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири". "В 1800 році, (тобто вже на другий рік після призначення Федора Бурсака військовим отаманом — Б.С.) — чорноморські козаки брали участь у каральній експедиції проти горців за їх напад на їх поселення".

Ось такий лаконічний запис, яким відкривається історія нападів, десантів, вилазок та великих походів кубанських козаків на землі північнокавказьких народів.