Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 14

Дорошенко наказав прикувати Брюховецького до гармати, поки йтиме над ним суд. Але при цьому нібито необачно махнув рукою. Козаки, які привели Брюховецького, витлумачили цей жест по-солдатському: мовляв, кінчайте його, хлопці! Накинулися на свого недавнього гетьмана і вбили.

Дехто зі свідків подій каже, що Дорошенко, можливо, лише на показ бідкався з цього приводу. Докоряв: "Що ж не ви хлопці накоїли?! Я ж не це мав на увазі. Як же так, без суду?"І козаки так само на показ чухали потилиці та розводили руками: з ким не буває?! Інші твердять, що все це було щиро, без театральності. Але що сталося, те сталося: гетьман Лівобережної України Іван Брюховецький відійшов у небуття, а Дорошенко проголосив себе гетьманом "по обидва боки Дніпра*. На місце Брюховецького він призначив Дем'яна Многогрішного, але вже тільки гетьманом наказним. Тобто підлеглим собі, гетьманові всієї України.

Василь Золотаренко, полковник ніжинський, один з керівників повстання проти гетьмана І. Виговського.

Василь Золотаренко (р. н. невід — помер 1663) належав до старовинного козацького роду, коріння якого віднаходиться в древньому Корсуні. Старший брат його, Іван Золотаренко, в 1653-1655 роках теж був полковником Ніжинським, і певний час володів клейнодами наказного гетьмана України. Загинув він у Білорусії,в 1655 році, де перебував з корпусом українських козаків, прагнучи відстояти значну територію цього краю від польсько-литовської експансії та запровадити там козацький лад.

Обидва брати Золотаренки були наближеними до гетьмана Богдана Хмельницького, і навіть родичалися з ним, оскільки їх сестра Ганна в 1651 році стала черговою, третьою за ліком, дружиною Богдана Хмельницького. І ця наближеність відкривала для Василя Золотаренка шлях до військової та адміністративно-політичної кар'єри.

Перший адміністративний злет Василя стався в 1654 ропі, коли його старший брат Іван, який був полковником Ніжинським, виконуючи наказ Б. Хмельницького, відбув до Білорусі. Можливо, якби доля виявилася милостивішою до нього, з часом він міг би стати й гетьманом Білорусі, бо до того йшлося. Але для нас важливо, що, відбуваючи туди в ранзі наказного гетьмана України, він призначив, за погодженням з Б. Хмельницьким, наказним полковником Ніжинським свого брата Василя.

Поки Іван Золотаренко штурмом здобував для Росії Смоленську та інші фортеці, відвойовував для неї Смоленщину, Василь Золотаренко утверджувався на посаді наказного полковника, дбаючи про відновлення міських мурів та налагодження діяльності усіх полкових сотень. І слід відзначити, що козаки-ніжинці в нього повірили. Тож коли в 1655 році з Білорусії надійшла звістка про загибель полковника Івана Золотаренка, козаки полку обрали своїм командиром та адміністратором, — а гетьман затвердив — його брата Василя. Щоправда, відомості щодо того, який час тривало його полковництво, суперечливі. За одними даними, перший термін його адміністраторства тривав недовго, бо вже в березні 1656 року в деяких джерелах полковником Ніжинським називають Григорія Гуляницького. Цієї думки дотримується і сучасний дослідник Володимир Сергійчук, який у своїй праці "Богдан Хмельницький та його старшина" стверджує, що в 1654-1655 роках Василь Золотаренко був наказним полковником Ніжинським. Після смерті брата він прийняв (у 1655 році) цей полк, але вже з березня того ж року пернач перейшов до рук Г. Гуляницького.

Проте відомо, що в 1659 році Василь Золотаренко вдруге постає на чолі Ніжинського полку й утримує пернач аж до самої смерті, що настала в 1663-му. Одначе увагу сучасників своїх, а відтак й дослідників тієї доби, він привернув не як головний адміністратор Ніжинського адмінполку, а як претендент на гетьманську булаву. Річ у тім, що після смерті Богдана Хмельницького майже всі його впливові родичі та близькі розпочали боротьбу за гетьманську булаву. Серед них бачимо сина його, Юрія; полковника Переяславського Якима Сомка, дядька Юрія; і звичайно ж, Василя Золотаренка, брата дружини Богдана Хмельницького.

Суперництво між Сомком та Золотаренком розгорнулося напередодні ради, яка мала відбутися в 1660 році, в містечку Козельці. Але протікало воно без гострих конфліктів та збройних сутичок. Рада обрала гетьманом, щоправда, лише наказним, Якима Сомка. Одначе це не спонукало Василя Золотаренка витворяти з Сомка ворога, не примусило його перейти в дієву опозицію. Він залишився соратником Сомка. Про це ми дізнаємося з розповіді посланців Сомка, які, прибувши 30 квітня 1661 року до Москви, в розмовах з чиновниками Посольського приказу стверджували, що Іван Сірко "перебуває на Запоріжжі, вірно служить государеві й у всьому згоден з Якимом Сомком та Василем Золотаренком*.

У якій же ролі виступав Василь Золотаренко в гетьманаті часів наказного гетьмана Сомка? Очевидно, в ролі командуючого військами та радника гетьмана, й надалі залишаючись при цьому претендентом на булаву. Одначе Сомко був лише наказним, отож час від часу поставало питання про обрання дійсного гетьмана України. Але саме на хвилі підготовки до нової ради з'явилася досить зловіща постать ще одного претендента на булаву — Івана Брюховецького. Цей полковник одразу заходився писати російському цареві звинувачувальні доноси на Юрія Хмельницького, на Сомка, і ясна річ, на Василя Золотаренка. Прокладаючи собі шлях до українського козацького трону, він не соромився будь-яких наклепів на своїх суперників.

Цікавим з цього погляду видається лист Брюховецького до єпископа Мефодія, який цитується в "Актах Південно-Західної Росії". Переповідаючи його, Д. Яворницький пише: "В іншому листі до того ж єпископа Мефодія Брюховецький розводився і про Васюту Золотаренка, котрий марно хоче "вибрехати булаву у його царської величності", й, не маючи розуму, а також заздрячи запорізькій луговій саламаті, хоче бути гетьманом, чим він і йому подібні занапащають невинні душі, спустошують землю й обдурюють його царську величність. Гаразд було б, аби ваша святиня про те до його царської величності зволив написати й мене про це сповістити, а я сповістив би про те військо*.

Як бачимо, зводячи наклеп на Василя Золотаренка, Брюховецький, який прагнув виступати блюстителем вірності царському режимові, одверто провокує єпископа на написання подібного ж пасквіля цареві, прагнучи розправитися з В. Золотаренком пером єпископа. Так само організував Брюховецький і листа від запорізької та городової голоти, які теж розпиналися в вірності царю-батюшці та поливали брудом Сомка і його прихильників, серед яких був Василь Золотаренко.

Коли цареві забракло сил читати безкінечні доноси один на одного, котрими його засипало високодостойне українське холуйство, він наказав воєводі Григорію Ромодановському організувати в Переяславі козацьку раду, обов'язково запросивши на неї Сомка, Василя Золотаренка, Івана Брюховецького, єпископа Мефодія та інших учасників цієї національно-фарсової трагедії. Але навіть у цій ситуації Іван Брюховецький негайно написав цареві донос на наказного гетьмана Сомка, а відтак, і на Золотаренка, повідомляючи, що Сомка нібито віддав татарам місто Кодак, чого той і не збирався робити; та наказав спалити всі човни, будівництво яких було фінансовано московітами, і які були передані запорозькому козацтву. Хоча насправді такого наказу Сомко не віддавав.

Одне слово, передвиборча боротьба була в розпалі, і завершитися вона повинна була Великою Радою, дату якої вже було визначено. От тільки цього разу її довелося відкласти. Відчуваючи, що він остаточно втратить владу, Юрій Хмельницький, що був гетьманом Правобережної України, зібрав військо і, приєднавши до себе загони татар, розпочав бойові дії проти Сомка та Золотаренка. Початок цієї громадянської бойні був досить вдалим для нього. Хмельницькому вдалося завдати низки поразок українсько-московітським військам під тим-таки Переяславом, де мала відбуватися рада, а далі під Кременчуком, Каневом, Криловим. Здобуваючи ті чи інші міста, Хмельницький негайно звільняв від посад полковників, котрі залишалися вірними російському цареві, і призначав тих, котрі ладні були визнавати зверхність польського короля. Всі ці полковники, разом із загонами вірних їх козаків, негайно подалися на Запоріжжя провокуючи кошового Івана Величко-Босовського на виступ проти Хмельницького. Проте кошовий повівся досить оригінально. Замість того, щоб якомога швидше збирати війська та вирушати проти Хмельницького, він, порадившись із старшиною своєю, написав йому різкого та грізного листа, в якому висловив усе, що козацтво запорізьке думає про його, Хмельницького "сумазбродство і необузданное своєволіе", які спричинилися "до бєдствія іразорєнія отчизни нашей".

У листі кошовий не приховував, що козаки-запорожці зроблять усе можливе, аби нарешті позбутися Хмельницького і позбавити від нього козацтво й Україну.

Маніакально побоюючись помсти запорожців, Юрій Хмельницький не витримав і на початку жовтня 1662 року передав булаву своєму зятеві, полковнику Павлу Тетері, а сам подався до Києва, щоб постригтися в ченці, прибравши при цьому ім'я Гедеон.

Ви запитаєте, в який спосіб це рішення могло вплинути на долю Василя Золотаренка? Вплинуло. Коли стало зрозуміло, що в Україні утвердилися два гетьмани: на Правобережжі — Павло Тетеря, а на Лівобережжі — Яким Сомко, запорожці негайно заходилися виступати проти такого розподілу, домагаючись, щоб гетьман в Україні був один, як у давнину, "по обидва боки Дніпра". Причому їх зовсім не цікавило, що самого лише бажання в цій справі мало. Що зовнішня та внутрішньополітична ситуація в Україні і навколо неї була такою, що не можна було затівати ще одну громадянську війну, котра призведе лише до подальшого винищення України й українців.

Вони негайно звернулися до Тетері з листом, в якому ультимативно вимагали від нього приклоніться разом з ними перед "високодержавнійшим православним і милостивим московським государем Олексієм Михайловичем". Якого, як з'ясувалося, Тетеря й на дух терпіти не міг. І який волів перебувати під протекторатом польського короля. Тоді запорожці почали активно інтригувати і проти нього, і проти Сомка, підтримуючи Івана Брюховецького, проросійська орієнтація якого сумнівів у них не викликала.