Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 26

Одне слово, дуже дорого обходилася українському народові ця криваво-вогненна гетьманська міжусобиця.

Намагаючись знову натиснути на Дорошенка, гетьман Вдовиченко кілька разів ультимативно вимагав, щоб він зрікся булави, прислав клейноди на Січ і надалі ніколи не називав себе гетьманом. З чим Дорошенко, ясна річ, не погоджувався. Хтозна, чим би завершилося це заочне змагання за клейноди, якби не сталося непередбачене: Степан Вдовиченко, який вважав свої позиції надзвичайно сильними і вимагав від Дорошенка зречення, раптом сам залишився без булави і без права називатися гетьманом. Удару йому завдав уже знайомий нам полковник Чугуй. Після вбивства Брюховецького він ще певний час перебував на гетьманській Україні, і навіть розпочав бойові дії проти Дорошенка, звинувачуючи його у підступному вбивстві Брюховецького. Побоюючись, що цей виступ Чугуя може перерости у справжнісіньку громадянську війну, а головне, що він остаточно може посваритися з запорожцями, Дорошенко офіційно вибачився перед Чугуєм, як другом Брюховецького, і клятве-но запевнив його, що розправа сталася поза його волею, що він не наказував вбивати Брюховецького і що вбили його козаки, котрі доти підлягали тому ж таки Брюховецькому.

Важко сказати: повірив Чугуй його запевненням, чи лише вдав, що вірить. Але, зваживши свої сили, зрозумів, що Дорошенка він не переможе, і що Січ його в цій боротьбі не підтримає. Ось тоді Чугуй повертається на Січ, але, повертається маючи з собою гетьманські клейноди Брюховецького — булаву, печатку, прапор, бунчук, а ще — Грамоту, якою цар Московії підтверджував повноваження гетьмана Брюховецького. Клейноди, а особливо — царська грамота, були сильними аргументами. Передбачаючи, що Чугун зуміє скористатися і грамотами, і клейнодами, Дорошенко поспішив оголосити себе "гетьманом по обидва боки Дніпра", тобто гетьманом усієї України (доти офіційно він вважався гетьманом Лівобережної України), а Дем'яна Многогрішного, полковника свого, залишив на Лівобережжі в чині наказного лівобережного гетьмана.

Вдовиченко, звичайно, звернувся до Чугуя з проханням передати клейноди йому, як законному гетьманові, але той не погодився і гетьманом його не визнав. На цьому гетьманська кар'єра Степана Вдовиченка одразу ж почала пригасати. Значна частина тих запорожців, які досі підтримували його, теж завагалися: що ж це за гетьман, який продовжує сидіти на Січі, де є свій кошовий, і не здатен утвердитися на гетьманстві ні на правому, ні на лівому березі Дніпра?! Порадившись, вони послали делегацію до кримського хана. Той настільки зрадів появі козаків, що навіть розмріявся про часи, коли Україна стане новим татарським улусом. Він усіляко підтримував несприйняття запорожцями Дорошенка в якості гетьмана України. Але, водночас, не підтримав і Вдовиченка, оскільки самі запорожці від нього відступилися" Чого ж він вимагав від козаків? Скликати Раду й обрати на ній нового гетьмана, ясна річ, із тих, хто прихильний до союзу з Кримом. І таку раду незабаром було скликано, але обрали на ній не Степана Вдовиченка, а Петра Суховія (чи Суховієнка), колишнього писаря Війська Запорізького, який одразу ж оголосив себе гетьманом Війська Запорізького, але при цьому величав себе "гетьманом його ханської величності", ось так, і не менше.

Зрозумівши, що протистояти всім одразу: і Дорошенкові, й Суховію, і кримському хану він не може, тим паче, що влади його позбавлено згідно зі звичаєм, Степан Вдовиченко відмовився від подальшої боротьби за гетьманські клейноди і повернувся до обов'язків генерального писаря Війська Запорізького.

Ось так і завершилося перше сходження цього, майже забутого нині, гетьмана, вельми сумнівне перебування якого "при владі" тривало всього кілька місяців. Але не поспішайте, я сказав: "завершилося перше сходження". Було ще й друге, значно авантюрніше.

Оскільки на Січі не існувало офіцерських звань, аристократичних титулів та постійних державних посад, учорашні гетьмани, кошові, отамани, полковники, якщо тільки їх не переобирали на дані посади, справді якось негайно зникали, розчинялися в січовому гурті і подальшу долю їхню важко було простежити навіть сучасникам. Не став, як уже мовилося, винятком і Степан Вдовиченко. Тож чи варто дивуватися, що, прибувши на Січ в жовтні 1672 року, російський посол Семен Щоголів одразу ж після ритуального молебну покликав до відведеної йому резиденції кошового Лук'яна Андріїва, інших старшин і заходився розпитувати, куди ж подівся їх гетьман Степан Вдовиченко, чому про нього не чутно, чому він припинив боротьбу за булаву?

Цілком можливо, що цікавість московського царського посла була невипадковою: в Москві хотіли знати, що з Вдовиченком, де він, як до нього ставляться козаки, а головне — які його подальші задуми. Раптом вдасться використати його в політичній грі. Розповідь, яку Д. Яворницький розлого, повно процитував за зібранням архівних документів "Акти Південно-Західної Росії", схожа на стислий виклад захоплюючого, пригодницького сюжету. Який, подеколи цитуючи, а подеколи переповідаючи своїми словами, а ще — вдаючись до коментарів, спробую переказати й вам.

Посла цікавило не лише те, куди саме зник Вдовиченко, але й хто він такий, як з'явився на Запорожжі. І, як з'ясувалося, він мав підстави для таких розпитувань, бо ж перед нами вимальовується постать досить-таки дивовижна. Виявляється, Вдовиченко не був давнім козаком, і навіть не належав до козацького роду. Перед нами один із тих авантюристів, котрі час від часу, особливо під час політичної нестабільності та міжусобиці з'являються в будь-якій країні, в тому числі і на землях Запорозької Січі. Ось тільки мало кому з подібних авантюрників вдавалося одразу сягати булави гетьмана. Вдовиченкові ж це вдавалося двічі.

"Прийшов він на Запоріжжя — оповідав кошовий отаман Лук'ян Андріїв, — як жебрак; назвався харківським жителем, святим мужем і пророком, котрому від Бога дано знати майбутнє. Сім років тому Бог звелів йому дочекатися цього часу, з Військом запорізьким зруйнувати Крим, а в Царго-роді взяти золоті ворота й поставити їх у Києві на давньому місці. Князь Ромодановський не допустив його до цієї справи й мучив, але ці муки його не беруть, бо ж писано, що "син удовиці всі землі скорить".

Тепер послав його Бог до Війська Запорізького, й у містах кожній людині, аж до немовляти, велить казати, що він така знаюча людина, щоб ішли з ним руйнувати Крим. П'ять міст він здобуде і буде в них зимувати, бусурмани стріляти не будуть, бо він невидимо буде під міста приходити, стіни розпадатимуться самі, брами також самі відчиняться, і тим прославиться він, Вдовиченко, по всій землі. А найперше слід йому Перекоп взяти й Військо Запорізьке здобиччю забезпечити.

Чуючи такі слова, багато людей покинуло свої домівки, хліб на полях і прийшли за Вдовиченком на Запоріжжя; зібралася велика гурба, і Війську Запорізькому казали, аби йти з Вдовиченком під Перекоп. Кошовий Є. Шашол відповідав, що слід дочекатися гармат від великого государя, але городові люди хотіли вбити Шашола, кричали, що вони йшли не на їхню військову, а на Вдовиченкову славу, і кошове військо все погодилося на ці їхні слова, скликало раду. Шашола усунули, обравши Вдовиченка кошовим отаманом і польовим гетьманом".

Тут варто перервати цитування і поміркувати. З архівного документа, якого Яворницький цитує, не коментуючи, випливає, що Степан Вдовиченко мав необережність з'явитися на Січі вдруге. Але, розповідаючи про його друге сходження, кошовий Андріїв не переповів про його перше "явлення народу ", яке відбулося в вересні 1667 року, за часів кошового Івана Біолковського, коли на Раді, в присутності представників кримського хана, Вдовиченка було обрано гетьманом України. І на той час він уже був генеральним писарем.

Загалом на Січі не дуже полюбляли розпитувати та з'ясовувати, що за один прибився до них, чим він займався раніше. Так чи інакше, а видавати з Запоріжжя звичай не велів, а тут, на Січі, всі повинні були жити за звичаєм коша і підпорядковуватися його законам. Так сталося і з Вдовиченком — мабуть, це був псевдонім, якого авантюрист узяв собі, виходячи з Біблійного пророцтва щодо того, що "син удовиці всі землі скорить". Прийшов собі чоловік, то й прийшов. Захотілося цьому жебракові (очевидно йшлося про мандрівного проповідника) оголосити себе святим мужем і пророком — нехай оголошує. А хто він насправді — побачимо в ділі, в поході, в бою. Й оскільки чоловік цей був письменним та начитаним, для початку його обрали писарем, а у вересні 1667-го, й гетьманом.

Але протистояти досвідченим політикам Дорошенку та Брюховецькому він не зміг, відтак зреалізувати свої гетьманські права йому теж не вдалося. Відсторонений від булави, він подався в мандри, але потрапив до рук воєводи Ромодановського, який піддав його тортурам за антиросійські дії на посаді гетьмана і, напевне, збирався або стратити, або схилити на свій бік. Проте Вдовиченку вдалося вирватись на волю. Втім, хтозна, можливо Ромодановський сам випустив його і заслав на Січ, сподіваючись, що той остаточно розколе її, або ж знову проб'ється до булави, і тоді його можна буде вдало використовувати.

Тобто тут можливі різні версії, але фактом залишається те, що, блукаючи містами та селами, цей чолов'яга (який, мабуть, і зовнішність мав відповідну: могутньої статури, борода, чуприна...) досить швидко зумів створити собі славу святого мужа і пророка. Йому вірили, за ним пішла маса народу, яка буквально увірвалася на Січ і почала вимагати від запорожців, аби ті підкорилися Вдовиченкові. І, як бачимо, січовики теж підпали під чари його авантюрних планів. Очевидно, спрацювало й те, що вони вже знали його, адже свого часу він був гетьманом. Та й переконаність у його силі і пророцтві, у його покликанні, виявлену городовим людом, теж діяла магічно, бо ж ішлося про людей істинно віруючих.

Але дозволяю собі ще одну версію, суто психологічну. Січ у ті часи перебувала одразу під двома володарями: російським царем та польським королем. Отож кожному отаманові доводилося балансувати між цими двома сюзеренами, котрі, водночас, із великою підозріливістю ставилися один до одного.