Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 27

Крім того, постійно слід було мати на увазі політику кримського хана і стосунки з ним, адже від цього залежало становище самої Січі та запорозьких земель; а ще ж не забувати і про Туреччину. Ну, і звичайно ж, чимало клопоту завдавала міжгетьманська усобиця в Україні.

Так ось, козаки вже засумували за сильною постаттю, та талановитим полководцем, який би об'єднав їх, повернув їм давню славу; з яким вони знову стали б могутньою міжнародною силою, і який би повів би їх хоч на Перекоп, а хоч одразу на Царград, Москву чи Варшаву. І він, нарешті, з'явився: пророк, який усвідомлює своє високе покликання, знає свою долю, уміє передбачати події. Він уже привів на Січ кілька тисяч охочого люду з міст і сіл; за ним ладні піти половина України. То чому ж не ризикнути, не повірити йому, не покластися на його удачу, його долю?! І повірили!

Чи не нагадує вам уся ця історія хроніку перших, ще слабоорганізованих хрестових походів, наприклад, всеєвропейського походу дітей, по визволенню Гробу Господнього, коли сотні тисяч людей, не озброєних, не навчених, недисциплінованих, під вигуки: "Так хоче Бог!" — вирушали до Палестини? Поміркованого, не святого, а таки грішного, хоч і в бойовій справі досвідченого, кошового свого Євсевія Шашола, який мудро радив дочекатися артилерії, а не вирушати під могутні стіни Перекопу голіруч, з одними шабельками, — козаки скинули, ще й мало не вбили. Мовляв, не плутайся під ногами, не збивай з праведного шляху!

Щоправда, коли вже дійшло до самого походу, хтось із досвідчених курінних отаманів все ж таки поцікавився: а скільки треба взяти гармат? Хоча б тих, котрі вже були на Січі? Проте Вдовиченко знову заявив, що ніяких гармат не потрібно. Якщо ж вони знадобляться, то він зуміє "здобути найближче і найбагатше бусурманське місто і взяти в ньому гармати". Старі запорожці довго чухали потилиці. Воно ніби й так, веде ж їх чоловік, перед яким мури самі повинні розпадатися, а ворота відчинятися. Але з гарматами воно все ж таки надійніше. Бо піди знай: раптом мури розвалюватися не захотять, і доведеться палити по них з гармат? І дві гармати з собою все ж таки прихопили. Хоч над ними й насміхалися.

Ну а далі сталося те, що неминуче повинно було статися. Вдовиченко зібрав чимале військо — до шести тисяч вершників і трьох тисяч піхотинців. Та оскільки воїнство це не мало гармат, а чи не кожне місто татарське ховалося за мурами і мало гармати, то про боєздатність Вдовиченкового воїнства говорити не доводиться. І все ж таки справжній шок чекав на досвідчених запорожців у поході. По-перше, Вдовиченко не йшов у похід, а немовби втікав від степової пожежі чи повені. До самого Перекопа він довів своє військо, жодного разу не надавши йому відпочинку, тому значна кількість коней чи взагалі загинула, чи була знесилена. Так само знесилені були й люди, особливо піхотинці.

Коли ж наблизилися до Перекопу, тобто до рову, яким півострів було відділено від материка, гетьман не виявив ніякого наміру штурмувати місто, і взагалі, не вживав ніяких заходів для того, щоб готуватися до штурму. Бачачи, що він по суті самоусунувся від командування, частина війська сама засипала рів і почала переправлятися на той бік, на півострів. Цим і скористалися татари, які негайно відкрили вогонь з фортечних гармат, а окремі загони татар обстрілювали козаків на переправі — коли військо найменш боєздатне — з рушниць та луків. Отож чимало козаків і міського люду загинуло там під обстрілом, або через тісняву та паніку втопилося в затопленому рову.

Переконавшись, що від присутності Вдовиченка, його погляду і його молитов не те що стіни не порозпадалися, а й жоден камінчик із фортеці не випав,., хтось із досвідчених козацьких старшин (хто саме — не відомо) взяв командування на себе, припинив переправу і відвів військо подалі в степ. Це було необхідно, оскільки Вдовиченко просто боягузливо ховався від обстрілу, втративши будь-яку ініціативу. Можна сказати, що козакам ще й пощастило, що кримчаки не готові були переслідувати їх, просто не встигли зібрати орду, бо тоді б загинули всі десять тисяч.

Тепер уже ні для кого не залишалося таємницею, що на Перекоп їх вів бездарний авантюрист, брехун і боягуз. Десь у степу, коли небезпека нападу татар минула, обурені козаки відібрали у Вдовиченка булаву, бунчук, інші клейноди, і хотіли стратити його. Але якимось дивом, мабуть, з допомогою когось із найближчих соратників своїх, гетьманові-невдасі вдалося втекти. Очевидно, стратити його мали намір, дотримуючись звичаю, тобто вранці, давши йому можливість ніч помолитися. Цим він і скористався.

Інший на його місці заспокоївся б, зник десь, причаївся... А він добувся до Баришівки і там знову оголосив себе святим та пророком, що оце, прибувши з Січі, як гетьман, збирає охочих для наступу на Крим. Одначе слава про нього, як про психічно хворого авантюриста, вже швидко долинула цих країв, і козаки, що підпорядковувалися гетьману Самойловичу, заарештували Вдовиченка та віддали на суд гетьмана. Можливо, гетьман сам і скарав би його, проте воєвода Ромодановський попросив передати Вдовиченка для допиту і покарання. Знаючи, що Вдовиченко вже мав справу з Ромодановським і що воєвода допитував його, Самойлович з легким серцем передав свого бранця росіянам.

А завершується ця історія (згідно за архівними документами) загадковою фразою, яку можна витлумачувати по-різному: суть її полягає в тому, що, потрапивши до Ромодановського, Вдовиченко незабаром "загинув від своїх же дорадників". Незалежно від того, кого мав на увазі хроніст, чи тих людей, котрі були в найближчому оточенні Вдовиченка і яких схопили разом із ним у Баришівці, чи з оточення самого воєводи Ромадановського, які задумали цю авантюру, аби остаточно ослабити Січ... у будь-якому випадку маємо факт: Вдовиченко, людина, судячи з усього, психічно хвора, був лише маріонеткою в руках якихось людей, які вдало маніпулювали ним, але надії яких він не виправдав.

З усіх відомих самозванців та авантюристів, котрим вдавалося сформувати і повести за собою військо, цей, очевидно, виявився найбездарнішим, а можливо, просто психічно хворою людиною. І те, що він опинився на чолі Війська Запорізького, маючи булаву спочатку гетьмана, а потім польового гетьмана і кошового отамана, лицарству козацькому честі не робить.

Василь Дрозд, полковник брацлавський, керівник антипольського повстання.

Увагу літописців, а отже й істориків Василь Дрозд (Дрозденко, р. н. невід. — помер 1665) привернув лише в 1665 році, тобто в рік своєї загибелі. Відомостей про нього дійшло до наших часів дуже мало, та обминути його було б нечесно. Годі вже того, що переважна більшість дослідників або зовсім не називає цього імені, або приділяє йому якийсь рядок-два.

Зате не обминув полковника у своєму "Літописі Малоросії..." французький історик XVIII століття Жан-Бенуа Шерер.

Отож, що ми знаємо про Василя Дрозда? Судячи з усього, кар'єру свою він розпочинав ще за Б. Хмельницького, а за гетьмана Тетері вже був полковником брацлавським. Хоч брацлавський адміністративний полк містився на західних околицях Гетьманщини, тобто поблизу територій, що контролювала Польща, але В. Дрозд тримався чітко вираженого антипольського курсу, не виявляючи, однак, інтересу і до партії російської. Тому цілком закономірним може бути висновок, що він належав до полковників, які воліли бачити Україну незалежною гетьманською державою.

Під час українського походу (1663-1664) короля Яна-Казимира Василь Дрозд очолив антипольські виступи на Брацлавщині, досить часто вдаючись із Семеном Височаном, Іваном Сербином та керівниками інших повстанських загонів до партизанських дій на комунікаційних лініях польської армії.

Особливо ж активізувався полковник, коли вже й поляки зрозуміли, що авантюра, до якої їх підштовхнув Тетеря, не вдалася, і вони почали відступати. Разом з ними відступав з рештками свого війська й сам Тетеря. Так ось, за деякими даними, він мав намір чи то осісти, чи просто перепочити в Брацлаві, але загін Дрозда розбив його і погнав далі, на Польщу.

Великі надії на Дрозда та на Сірка покладав гетьман Правобережної України Степан Опара. Відомо, що він звертався з листом до Дрозда, пропонуючи йому приєднатися до спілки в змаганнях за булаву, а також до боротьби проти поляків і татар. Оскільки йшлося про боротьбу проти поляків, то Василя Дрозда це влаштовувало. Можливо, він і справді приєднався 6 до Опари, але, як відомо, Опара, того ж таки 1665 року, потрапив до пастки, влаштованої бєлгородськими татарами, і пішов згодом на страту.

Ну, сама страта Опари на Василя Дрозда особливого враження не справила: усі під Богом ходимо. Йому, давньому рубаці, доводилося побувати в стількох боях, бачити стільки страт... А от шлях Опари до козацького Олімпу, до гетьманства, пана Василя зацікавив. Хто такий, той Опара? Навіть не адміністративний полковник, як оце він, Дрозд, а звичайний собі сотник. А бач, згуртував навколо себе хлопців і ті проголосили його гетьманом. "А чи не набереться ще якихось кілька тисяч хлопців, які б гукнули: "Полковника Дрозда — гетьманом!"? Чом не спробувати та не припинити отого безладдя, що панує тепер в Україні? "

Одначе, як відомо, святе місце не пустує. Дрозд уже почав активно формувати свою партію, коли раптом йому нагадали, що гетьман в Україні вже є. І не один. Хто нагадав? Дорошенко. Довідавшись про те, що Дрозд витісняє поляків з території свого полку і не визнає зверхності їхнього короля, тоді як сам Дорошенко був іншої думки про роль Польщі та її короля у розв'язанні проблеми становлення української державності, гетьман зібрав чимале військо і підступив до Брацлава. Погрози та переговори нічого не дали: замкнувшись у фортеці зі своїм полком та озброївши міщан, Василь Дрозд заявив, що стоятиме на смерть.

Облога тривала кілька тижнів. За цей час у місті вичерпались усі запаси продовольства, чимало людей загинуло, не стало набоїв... Щоб урятувати рідний Брацлав од голоду та руїни, В. Дрозд припинив опір і здався на милість переможця. Милості, одначе, не було, як і до інших, хто зазіхав на владу. Дорошенко наказав закувати гордого брацлавця в кайдани і вивезти до Чигирина.