Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 39

Тобто, розбудувавши свій Харківський полк, Григорій Донець по суті перетворив його на спадкове полковницьке володіння. Але слід сказати, що полковницька династія Донців не осоромилася і посіла належне місце в історії не лише Слобідської, але й усієї України. Принаймні будемо сповідатись, що посяде таке місце після виходу даної книги, в якій Григорія Донця виокремлено в самодостатню постать козацького ватага, отамана й адміністратора.

Стисло характеризуючи його діяльність поряд із діяльністю інших слобідських полковників, дослідник Д. Багалій писав: "Донець був полковником з 1668року по смерть у 1691 р., себто 23 роки, приймав велику участь у січах з татарами, побудував багацько кріпостей та городів і населив їх людьми, котрих викликав з Задніпрянщини. Збудував, між іншим, місто Ізюм, заселив його і скликав особистий Ізюмський полк: вельми працював, більш усього з Харківським полком, над захистом південної частини Слобожанщини, будуючи так звану Нову Лінію: здобував Жаловані грамоти з вільготами для обох своїх полків — Харківського та Ізюмського, оснував з деякими іншими старшинами Куря-зький монастир. Московські царі довірялися йому, здавалися на нього і нагороджали..."

Що ж, іноді варто прожити велике і суєтне життя полковника, отамана, воєначальника і будівничого, щоб, врешті-решт, заслужити хоча б кілька ось таких — поспішливих, скупих, але, водночас, вагомих рядків у праці котрогось із дослідників минувшини. А козацький отаман Григорій Донець справді заслужив їх.

• Книга Четверта. Шаблями писаний літопис

• РОЗДІЛ ПЕРШИЙ

Іван Мазепа, гетьман України.

Червень 1674 року. До правого берега Інгулу наближається якась дивна процесія: кілька возів, — на них сидять у колодках 15 козаків, — а довкола гарцює гурт татарських вершників. Узрівши таке, козаки з розвідувального підрозділу Івана Сірка подумали були, що це мурза відсилає до Криму своїх бранців. Але, по-перше, жодної орди о цій порі в Україні не було, а по-друге... обіч рухається ще один невеличкий загін — ніби якийсь шляхтич їде в колі своєї особистої охорони...

Бій був коротким. Частина татар загинула, частина кинулася в річку. Козаків-бранців звільнили, а шляхтича з його охороною взяли в полон. Що ж з'ясувалося? Шляхтичем був командир сотні особистої охорони правобережного гетьмана П. Дорошенка ротмістр Іван Мазепа. (До речі, шведський дослідник Альфред Єнсен, автор нарису "Мазепа", датує цю подію 1673 роком).

Коли на Січі, куди привели І. Мазепу, дізналися, що то він із наказу гетьмана Дорошенка переправляв таким способом полонених козаків, своїх-таки земляків із Лівобережжя, підданих гетьмана Самойловича, в дарунок ханові, — товариство так розгнівалося, що ладне було розшматувати спійманого пана на місці. І таки б пошматувало, якби шляхтич не запросив кошового Івана Сірка на кілька слів віч-на-віч. Про що говорили майбутній гетьман України Іван Мазепа зі славетним полководцем Іваном Сірком, цього вже не знатиме ніхто. Але недарма Сірка вважали віщуном, ясновидцем, характерником. Розуміючи, що виправдання Мазепі не існує, — та шляхтич, здається, не дуже його й шукав, — кошовий звернувся до розлючених, готових до розправи козаків із досить дивним словом: "Панове-браття! Прошу вас уклінно: не вбиваймо цього чоловіка. Може, він нам і Вітчизні нашій колись у пригоді стане*. А потім запросив до мови і самого Мазепу.

Важко сказати, що тут уплинуло: чи то Сірка вразила вченість молодого Мазепи, чи, може, оступило притаманне йому осяяння, на яке козаки вже звикли покладатися... Але саме Сіркові Україна завдячує тим, що віка майбутньому гетьманові тоді не вкоротили. Щоправда, Сіркові все ж довелося закути полоненця в кайдани і взяти під варту. Але що вдієш? Не пускати ж його до хана!

І тут сталося дещо набагато цікавіше. Знов-таки, ніби передчуваючи, що Росії ще довго доведеться мати справу з Мазепою, князь Григорій Ромодановський, який був тоді воєводою бєлгородським, наказав Сіркові віддати бранця йому. Кошовий не зрозумів, з якого б то дива він віддавав правобережного козака російському князеві! Ромодановський пояснив свої домагання брутальним шантажем: наказав заарештувати дружину Сірка і його зятя.

Щоб урятувати рідних, Сірко мусив таки Мазепу віддати. Але переправив його не до росіянина, а до гетьмана Самойловича, листовно попрохавши його не карати полоненця, а, розпитавши, звільнити. І вмотивував своє прохання тим, що життя Мазепі дарувало січове товариство, волю якого, як відомо, треба чинити.

Чи міг Самойлович своєю владою звільнити Мазепу? Звичайно ж, міг. Але дуже вже кортіло цьому служаці приподобитися князеві Ромодановському, і він передав арештанта чужинцеві. Не зваживши при цьому на прохання Сірка і волю січовиків.

Перш ніж повести далі оповідь про пригоди Дорошенкового посла, спробуймо хоч побіжно оглянути його попередній життєвий шлях.

Серед польської шляхти, особливо великопанської, з якої потім брала приклад і шляхта дрібніша, існувала традиція: якщо король котромусь із її представників — за бойові чи інші заслуги — наділяв новий маєток, шляхтич або змінював собі прізвище за назвою подарованого села чи хутора, або додавав цю назву до свого колишнього прізвища. Так ось, Іван Мазепа народився на хуторі Мазепинцях, поблизу Білої Церкви, і цей хутір був даровизною одному з предків майбутнього гетьмана. Звідси й прізвище.

Що ж до дат, то з ними, як відомо, завжди бувають проблеми. Одні дослідники, наприклад, твердять, що народився Іван Мазепа 1639 року, другі, як-от Ілько Борщак і Рене Мартель, автори історичної розвідки "Іван Мазепа", обстоюють 1640-й рік.

Ці ж таки автори кажуть, що хутір Мазепинці передав у дарунок предкові І. Мазепи король Сигізмунд-Август 1592 року, і був цим щасливим предком Михайло Колєдинський, тобто дід гетьмана. Який і почав з того року іменувати себе: Мазепа-Колєдинський.

Альфред Єнсен датує цю подію 1544 роком. Відтак виникає проблема і з уточненням часу виникнення імені.

Втім залишимо цю плутанину дослідникам. Оскільки я вже заговорив про традиції польської шляхти, то мушу зазначити, що, як правило, прізвище шляхтича, особливо гербового, — яким і був Іван Мазепа, мало закінчуватися на "ський", "цький". Отож, за логікою, гетьман мав би стати "Мазепинським". Але йому, як і його батькові, подобалось українське трактування. Тож і пішло: Мазепа.

Може, це й не має особливого значення, а проте зауважу, що нам, українцям якось не щастить на благозвучність прізвищ наших вождів та славетних воїнів: Мазепа, Бандера, Сірко, Махно, Скоропадський, Петлюра... Це досить нав'язливо використовувала згодом антиукраїнська пропаганда. , Але погодьмося, що було б добре, якби нам не щастило тільки на прізвища наших звитяжців...

Освіту Мазепа здобував спочатку в Київській братській школі, потім у єзуїтській колегії, а далі поглиблював знання у Європі. Знову ж таки, одні біографії гетьмана твердять, що це діялось у Голландії та Франції, другі — що в Італії та Німеччині. А треті називають усі чотири країни. Очевидно, слід припустити, що в котрійсь із них він справді навчався, а іншими лишень подорожував. Зате всі одностайні в тому, що пан Іван вільно володів кількома мовами, непогано знав західну літературу, сам пристойно віршував, цікавився артилерією і навіть заснував власну ливарню на гармати. Одне слово, перед нами — образ людини освіченої, з широким колом інтересів, професійно підготовленого воїна і політика.

Саме таким і бачив його король Ян-Казимир, наближаючи 1659 року в рангу камергера чи ад'ютанта до свого двору. Існують відомості, що Мазепа в постаті королівського посланця побував на Запорізькій Січі, та був учасником походу польських військ на Лівобережжя України. Але немає жодних підстав говорити, що інтереси польського короля Яна-Казимира аж надто збігалися в цьому поході з інтересами Івана Мазепи. Тому не дивно, що коли при владі на Правобережжі утвердився П. Дорошенко, Мазепа пристав до його війська і, маючи польський чин ротмістра, очолив сотню особистої охорони гетьмана. Саме тоді він і потрапив у полон до Сірка.

Звідси й підемо в нашій розповіді далі — до подій після Сіркового полону. Пов'язані вони з перебуванням Мазепи в Москві. На допиті, що мав місце 5 серпня 1674 року (матеріалами його й оперують дослідники), з'ясувалося, що Мазепа вже знався з Ромадановським, оскільки за дорученням Дорошенка привозив йому листа (в ньому гетьман намагався визначити, чи має він шанси стати гетьманом усієї України). А ще ми бачимо, що Мазепа повівся дуже розважливо, спритно використовуючи суперечності між Дорошенком та

Самойловичем, а також маніпулюючи всіма нюансами стосунків між Москвою, обома гетьманами та кошовим І. Сірком. Оце, мабуть, і врятувало його від незапланованої та довгої-предовгої подорожі до Сибіру. А можливо, ще й те, ще бояри, які допитували Мазепу, теж підпали під чари його освіченості, дотепності та, напевне, Й хитрості, що мала і їхніх очах чи не найвищу ціну.

Хай там як, а майбутній гетьман щасливо повернувся і Україну. Але не до Дорошенка. Самойлович залишив його при своєму штабі, очевидно, за рекомендацією Москви і почав довіряти так, як довіряв рідко кому іншому.

А чи не мав Мазепа наміру повернутися з Москви до Варшави, під крило польського короля? Може, й мріялося про столичні зваби, але шляху туди йому вже не було. Чому? Бо зайшов у серйозний конфлікт із придворним шляхтичем Пасеком. Поклавшись на свідчення Мазепи в якійсь там не дуже привабливій справі, король наказав заарештувати Пасека, але тому вдалося переконати суддів, що він не винен. Отже, винним — і то на все життя — залишивсь у нього "донощик Мазепа ". Якому він заприсягнув помсту до самої смерті. І намагався мститися. Та доля утнула шляхтичеві лихий жарт. Він був непогано обдарованим літературно, тож надумав собі, замість дуелі, відплатити Мазепі на сторінках своїх "Споминів".

В основу оповіді, яка мала знеславити його ворога навіки, Пасек поклав напіввигадану історію про те, як один шляхтич застав Мазепу в покоях своєї дружини і, розгнівавшись, наказав слугам прив'язати його голим до дикого коня, й пустити безбач. Кінь заніс майбутнього гетьмана з Варшави аж до варварської, на погляд автора, України і там...

Одного не взяв до уваги Пасек — сили свого таланту й екзотичності та романтичної привабливості історії, яку він змалював.