Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 41

Інша річ, що сам Мазепа мав свою думку і щодо цієї присяги, і щодо переяславських угод. І незабаром Москва відчула це.

Ну, а що з походом на Крим? Він відбувся. Але аж за рік. Козаками командував Іван Мазепа, московітами, як і раніше, князь Голіцин. Цього разу справи пішли успішніше. Ні, захопити цілого півострова не пощастило, але Перекоп опинився в україно-російських руках, що й змусило хана вкласти з Росією надзвичайно невигідний для себе мир. Перемога — якщо зважити на те, що перекопські землі так і зостались у складі ханства — була не такою вже й значною. Але князь Голіцин — не просто собі князь, а й коханець — пардон, фаворит — цариці Софії, тож у Москві його вітали так, ніби він здобув не якийсь там миршавенький Перекоп, а щонайменше Стамбул. Не кажучи вже про Рим.

Не встигли московіти вийти з похмілля від урочистостей, як до столиці прибув ще один "переможець Перекопу" гетьман Іван Мазепа. Й ось тут слід віддати належне нашому гетьманові. Він приїхав із таким великим і пишно вбраним почтом, такою каретою, та з такою солідною особистою охороною, ніби зібрався не на уклін до цариці, своєї володарки, а з інспекцією власних володінь. І Софія відчула це. Назустріч вирушив великий загін московітів, у царській кареті при московських воротах Мазепу стрічав особистий царицин представник.

З якого б то дива цариця Софія влаштовувала своєму васалові таку пишну зустріч? Тільки з того, що це додавало шани перемозі під Перекопом та її фаворитові? Не думаю. Софія знала те, чого поки що не знав Мазепа: у Москві визріває двірцевий переворот. Є вже сили, готові скинути її з трону, щоб звільнити його для сімнадцятирічного царевича Петра, майбутнього Петра Великого. Можливо, суто інстинктивно, Софія намагалася відвернути увагу своїх підлеглих від справжнього стану справ, показати різними тріумфами й пишнотами, що її царювання успішне; може, навіть важила на підтримку українського козацтва, в тому числі й Мазепового почту. Одначе скористатися з усього цього не потрапила.

А що ж Мазепа? Парадокс історії полягає в тому, що саме на час його перебування в Москві припав отой переворот, якого так боялась Софія і наслідком якого стало те, що царицю спровадили до монастиря, Голіцина — на заслання, а до влади прийшов Петро, який — погодьмося зі знавцями історії царської родини — мав на це беззастережне право. Якби Мазепа був у цей час поза Москвою, то міг би скористатися з подій і зректися своєї присяги цариці та подбати про незалежність України. Але він все ще перебував у Москві. І становище мав надзвичайно непевне. Хто міг гарантувати, що новий цар не візьме його під варту та не вб'є, щоб мати на його місці іншого гетьмана, свого ставленика? Розвиднілось Мазепі трохи аж тоді, коли — після тривалих домагань — пощастило добутися з візитом до Петра в його ставці — Троїцькому монастирі. Там він уже спромігся задобрити царя дарунками, що їх завбачливо взяв із собою з України, та зачарувати надзвичайним своїм красномовством. І — присягнув, певна річ. Куди ж мав подітися?

Одне слово, цар Петро набув переконання, що гетьман Мазепа — "свой человек", і відпустив його з Богом в Україну, щоби й далі тримав "сваіх хахлов" під високою царською рукою. До речі, напередодні аудієнції ( за деякими даними, після неї) один з таємних агентів польського короля Яна Собеського — французький офіцер, дипломат і розвідник де Невілль спробував був намовити Мазепу, що тепер саме час перейти під владу іншого володаря, того, що у Варшаві. Одначе Мазепа поклав собі в думці інше: годі з нього, а отже й з України, володарів! Час мати власну дорогу.

Коли гетьман повернувся в Україну, там було не до тріумфів. Одні гадали, що вже й не побачать його вдома — сидить за ґратами в Москві, другі висловлювали незадоволення з приводу промосковської політики, треті тягли обіруч до Варшави. Були, на щастя, й такі, що марили незалежною Україною. І —сила-силенна, просто-таки злива доносів, через які Мазепі раз у раз доводилося виправдовуватися перед Петром.

Та все це, як сказали б театрали, було лише увертюрою. Дія ж розгорнулася тоді, коли на політичному обрії з'явився такий собі Петро Іваненко (він же — Петрик), гетьманів канцелярист. Разом з ватагою своїх прихильників, він утік з Батурина на Січ і там почав готувати вже наш, домашній, державний переворот, дотримуючись при цьому орієнтації на Крим. Втім, Крим йому потрібен був лише в постаті союзника проти Мазепи, який мав собі за союзника Московію. Програма Петрика була революційно-популістською: "Я стою за свій народ, — писав він у своєму зверненні до українського народу, — за найбідніших і простих людей. Богдан Хмельницький визволив народ з неволі лядської (тобто польської — Б.С), я ж хочу визволити його з нової неволі — москалів і своїх панів".

Така програма — погодьмося — могла справити враження. Петрик теж мав хист оратора й дипломата і розгорнув у цьому ключі бурхливу діяльність. Провівши в Бахчисараї переговори з кримським ханом, він повернувся на Січ у супроводі досить великого татарського загону, і навесні 1692 року запорозьке козацтво обрало його своїм гетьманом.

Мазепа з цим категорично не погодився. Він цілком слушно виходив із засади, що Україні годі й одного гетьмана. Тому негайно кинув військо проти збунтованого канцеляриста. До гетьманських полків приєдналися й московітські — під командою князя Барятинського та воєводи Шереметєва. Дві армії — Петрикова й Мазепина — зійшлися віч-на-віч поблизу містечка Маячки. Хтозна, як розгорталися б події і хто б у них переміг, якби в найвідповідальніший момент татари не відчули, що тут великим грабунком не пахне, і не втекли. Мовляв, ви вже, хлопці, самі розбирайтеся що до чого, а нам час худобу напувати.

Єдине, що зробив Петрик, опинившись перед набагато більшими силами, то це вирятував своїх прихильників. Як? Та кинувся навтікача слідом за татарами. Ясна річ, на цьому він не заспокоївся. Знову сформував козацьке-татарське військо і навіть дійшов з ним мало не до Полтави. Проте Мазепа вже почувавсь впевненіше. Він розбив та розпорошив бунтівне військо, а потім урадив собі позбутися й самого "гетьмана-хана", як іноді Петрик себе називав. Яким способом? Та цілком традиційним не лише на ті часи: підіслав найманого вбивцю. Такого собі козацького кілера.

Докладніше про це мовиться в іншій нашій оповідці — тій, що стосується гетьмана Петрика. А щодо Мазепи, то на його голову впав ще один незадоволений — полковник Семен Палій. Зрештою, Палій був правобережним, фастівським полковником, клопотатися ним мав гетьман Правобережжя, тож попервах Мазепа не мав нічого проти того, щоб повстанці Семена Палія та били поляків. Б'ють, то й нехай б'ють, так воно здавна повелося. Але згодом його почала непокоїти дедалі гучніша слава Палія як полководця, до якого почали горнутися не лише правобережні, а й лівобережні козаки та селяни. В ньому бачило захисника та оборонця дедалі більше люду в усіх куточках землі української. А понад те, Семен Палій був досить розумним і досвідченим у боях чоловіком, якому б до снаги припала і роль вождя нації, і булава гетьмана.

Звичайно, цього разу теж можна було б удатися до послуг убивці. Але Мазепа, очевидно, визнав за краще перечекати. Чого? Зміни політичної ситуації. Поки Палій зі своїми повстанцями уперто боровся проти польського засилля, Петро І і польський король Август II (він прийняв корону по смерті в 1699 році Яна Собеського) дійшли порозуміння і проголосили себе союзниками. Виходить, Мазепа дістав цілком законне право збройне виступати проти Палія. Як союзник обох названих союзників? Так. Але поспішати знову не захотів, бо розправа з народним героєм могла зашкодити його іміджеві політика й батька нації. Понад те, і цар Петро І попросив Мазепу зі свого боку — переговорити з Палієм, та переконати, що воювати з поляками тепер не час.

Переговорити, звичайно, можна. Можна навіть у чомусь переконати. Але як позбавити Палія ореолу справжнього народного захисника, незалежно від того, якої орієнтації той дотримуватиметься? Це найдужче непокоїло гетьмана. І вів скомпонував собі план.

Перейшовши, за згодою польського короля, на Правобережжя, гетьман подбав про те, щоб заприязнитися з Палієм. Раз у раз запрошував до себе в гостину, кликав заходити і без запросин, коли заманеться, не соромитись. Палій повірив у гетьманову прихильність, не соромився, навідувався. Горілку пили, про долю України бідкалися, сльозу сирітську пускаючи. А чутки тим часом робили своє. Мовляв, Палієві тепер не до тих, кого польська шляхта визискує та власні пани гноблять, — він із гетьманством знається та бенкетує.

Цього Мазепі й треба було. Він лише відповідного моменту чекав, щоб розпрощатися з Палієм назавжди. І такий момент нагодився. На початку серпня 1704 року.

Ставка Мазепи була тоді в Бердичеві. Містечко, звичайно, таке собі. Але там, де спинявся гетьман Мазепа, завжди з'являлися й ознаки імператорського двору. Ну гаразд-гаразд, "майже імператорського", але — з музиками, учтами, розвагами, навіть інтригами. Дістав запрошення Палій і сюди. Гул я лося добре. До пізньої ночі. Все вишукане містечкове жіноцтво показало себе на балу. Пан Семен трішки перебрав, і замість того, щоб зустріти світанок з якоюсь місцевою панянкою, доброчесно заснув. Прокинувся вже в дорозі. Під вартою. За наказом Мазепи його привезли до гетьманської столиці Батурина, а звідти уже й до Москви та до Сибіру було недалеко...

Та годі про розваги, повернімося до справ державних. Ще до остаточного провалу авантюри гетьмана Петрика Іван Мазепа взяв участь у російсько-турецькій війні. Почалася вона з планів щодо виходу на береги Чорного моря, та з рішення прорубати таке собі "чорноморське віконце" в районі Азова. Але з походом під Азов цареві не пощастило: турки з татарами стояли так, ніби за Азовом землі для них вже нема.

Зате Мазепа показав, що має порох у порохівницях. Він зі своїми козаками взяв штурмом міцну турецьку фортецю на Дніпрі — Кизикірмен. А коли навесні 1696 року цар знову вдарив на Азов, Мазепа виставив військо під командуванням наказного гетьмана Якова Лизогуба. З його допомогою росіяни й здобули Азов, і аж тоді, 1696 року, вийшли до моря.