Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 40

Замість засуджувати Мазепу, чоловіки почали йому співчувати, а жіноцтво просто мліло од захвату.

Цю історію використали в своїх творах Байрон, Гюго, Ліст*..

Одначе "літературна" слава прийшла до Мазепи згодом. А тоді він справді відчував, що його перебування при дворі короля стає небажаним. Скориставшись із того, що, в складі військ Яна-Казимира йому довелося опинитися в Україні, знеславлений і, разом з тим, уславлений кумир варшавського жіноцтва визнав за краще перейти на службу до війська в чині козацького офіцера. Тим паче, що вже почав замислюватись над долею Батьківщини і радий був хоч чимось прислужитися їй.

Король спинивсь у Білій Церкві. Поки інші з його почту складали шану місцевим дамам з аристократичних салонів, Іванові Мазепі спало на думку завітати до рідних Мазепинців. Там, у батьківській оселі, він і зважився остаточно розпрощатися з королівською службою, щоб до кінця життя служити тільки Україні.

Але з чого починати? Йти на Січ? Податись до Івана Самойловича, гетьмана Лівобережжя? Мазепа обрав Петра Дорошенка. Чи не тому, що Дорошенкове ім'я знали тоді й у Європі, зокрема, у Франції, де про нього писала щорічна урядова газета "Газетт де Франс", а портрети гетьмана, як запевняють нас уже згадувані І. Борщак і Р. Мартель, "продавали в Парижі,Лондоні та Гамбургу*. Можете собі уявити, якої слави треба було зажити в XVII столітті, щоб твої портрети продавали в таких містах. Уже навіть цей факт переконує, що ми й досі недооцінюємо Петра Дорошенка.

Втім, Мазепу приваблювала в Дорошенкові не його слава, а його ідея створити могутню українську козацьку державу. На противагу ідеї Самойловича, що безапеляційно віддавав Лівобережжя Московії, погоджуючись на васальну залежність від московського царя.

Дорошенко прийняв Мазепу привітно, призначив офіцером для особливих доручень. Згодом Мазепа дістав під свою руку цілу гетьманську сотню, тобто сотню особистої охорони гетьмана, а далі став і генеральним писарем дорошенкового війська, або, як ми б сказали тепер, начальником Генерального штабу. Кар'єра — за всієї своєї бурхливості — цілком закономірна. Адже відомо, що Мазепа добре володів словом, знав психологію юрби та козацької маси, до того ж мав неабиякий ораторський хист.

Нагадаю, коли Мазепа потрапив у полон до Сірка, козаки засудили його на смерть. Проте погодилися його вислухати. Хоч ми й кажемо, що помилував його Сірко, але сталося це після палкої промови Мазепи, зверненої до козаків. Про що він говорив людям, які служили тоді гетьманові Самойловичу? Передусім про те, що то великий гріх — шматувати свою Батьківщину, та ділити її на дві частини, залежні від двох імперій. Він переконував, що настав час подбати про об'єднання всіх українських сил, усіх земель, щоб створити незалежну могутню Україну.

Серед козацтва, що мало звичай усе вирішувати радою, вміння "мовити слово" завжди цінувалося. Не зосталося без ціни таке вміння й у випадку з Мазепою. Тож, коли ще й Сірко докинув припущення, що такий лицар може стати Україні в пригоді, січове товариство забуло свій попередній присуд.

Ще один факт. Відомо, що перед полоном Мазепа з наказу П. Дорошенка вів переговори з Самойловичем. І якщо досягти перемир'я тоді не вдалося, то винен у цьому був не дипломат Мазепа, а сам Самойлович, який за жодну ціну не зичив собі єднання з Дорошенком. Треба також пам'ятати про складність загальної політичної ситуації.

Самойлович теж покладав на Мазепу надії, як на дипломата. Зокрема, в 1680 році взяв його з собою до Москви, де в цей час ішли переговори між Московією, Туреччиною та Кримом. Жодного полегшення Україні переговори ці не дали: Лівобережжя, як було, так і зосталось російським; Правобережжя в усій своїй південній частині підпорядковувалось Порті, а Київщина, Волинь та інші землі лишалися за Польщею. Прикра це була дипломатія. Але допомогла Мазепі ще раз переконатися: ворожнеча між Дорошенком і Самойловичем веде Україну до остаточного занепаду, до ще небувалого лихоліття (йому історики згодом дали назву: "Велика Руїна"),

Шведський дослідник Альфред Єнсен загалом не дуже прихильно ставився до Мазепи, проте в його праці знаходимо симптоматичну як на іноземця, що вивчав історію Мазепи на початку XX століття, думку: "Це незвичайне суспільство, — каже він про тогочасну козацьку стихію, — яке частково складається з войовничих авантюристів, чиї політичні ідеали так само невиразні, як обриси безмежного степу, а частково з опальних чужинців чи селян-утікачів, для яких свобода означала те саме, що й необмежена сваволя, — це суспільство не мало й не могло мати жодних передумов для того, щоб стати міцною державою. Та небезпека чигала на них не з боку Польщі чи Туреччини, в яких у XVII столітті стали помітними деякі ознаки внутрішнього занепаду. Небезпека насувалася з найменш сподіваного боку — з боку Московського царства, яке не переставало об'єднувати Росію в одне політичне ціле... Тому й сталося так, що історія Швеції тісно переплелася з історією України та невеликої Запорізької республіки".

У союзі з таким "незвичайним суспільством" і розпочинав Мазепа свою боротьбу за українську державність, за незалежність. Як воно зробилося, що саме він став володарем булави гетьмана Лівобережжя? Щоб збагнути події, треба заздалегідь примиритися з думкою, що політична боротьба за всіх часів мала свої темні сторони, що в такій боротьбі частенько не гребують навіть найлихішими інтригами. Так ось, Іван Мазепа був цілком упевнений, що мета, якої він прагне, виправдовує засоби, до яких хоч-не-хоч, а доведеться вдаватися, коли волієш влади в гетьманаті. І мусиш її воліти та здобувати, бо без влади всі поривання перетворяться на звичайні мрії. А мрійників в Україні вистачало й без нього.

У квітні 1688 року російська цариця Софія і король Польщі Ян Собеський домовилися разом виступити проти Туреччини й Криму. До них — на антимусульманських засадах — приєдналися Австрія і Венеція. Свою спільноту учасники нарекли "Святим Союзом", а мир, який уклали поміж собою, — вічним. Не будемо торкатися питання святості та вічності нового альянсу, але очевидно, що Україні було не минути нової великої війни.

Гетьман Самойлович почав, як годилося, з Універсалу. Скликав ним козацькі полки, і наприкінці квітня, коли вже й паша для коней понаростала і ночувати в степу не холодно, хлопці рушили. Про те, що воювати доведеться за інтереси Польщі та Росії, нікому думати не хотілося. Втішало, що виступають проти одвічних своїх ворогів — татар і турків, то якось воно буде.

Але вийшло не якось. До наших днів докотилась легенда про те, що коли гетьман виїздив зі своєї столиці Батурина, його кінь на мосту через річку спіткнувся. Лиха прикмета! А лихі прикмети, як відомо, мають недобру звичку справджуватися. Козаки переконалися в цьому, щойно ступили на степові простори. Хроністи переказують, що того року весна була на диво гарячою та сухою. Українські й російські (під командуванням князя Голіцина) війська мучились від спеки та спраги, коні не мали що їсти. А на домір злого татари, побачивши, що вітер дме в бік тих, хто йде на них наступом підпалили степ. Якщо взяти до уваги, що за описуваних часів трави там сягали зросту людини, то можна уявити, якого жаху нагнало море вогню на незвиклих до степу росіян. А тут іще пішла чутка, що то, мовляв, не татари палять степи, а... самі козаки. Бо не хочуть воювати "за діло цареве".

Втім, не виключено, що чутки ці зароджувалися не серед росіян, не в ставці Голіцина, а в таборі опозиції Самойловича, яку потай очолював генеральний осавул Іван Мазепа. Бо коли всі побачили, що пробиватися далі крізь випалені, мертві степи нема рації, і московіти перестали довіряти українцям, до табору князя прибула делегація козацьких офіцерів. З якого дива? Та з доносом хлопці. Князеві. На свого гетьмана. Тобто доноса, власне, адресували цариці Софії, тож князь і послав гінця до неї. А сам, замість того, щоб бити татар, став очікувати. Бо й нащо б мав, як сказали б ми тепер, світитися завчасно?

Між іншим, у складі делегації, що подала Голіцину листа до цариці, Мазепи не було.

Та повернімось до оповіді. Наказ цариці виявився щонайпростішим: "Заарештувати і поставити пред ясні очі". Прочитавши його, Голіцин осміхнувся і великодушно довірив козацьким офіцерам самим схопити Самойловича та привести до князевого намета. Хлопці постаралися. І повелися при цьому, скажемо одверто, аж ніяк не по-людському. Схопили гетьмана — як би там вони не ставились до нього, а все ж ішлося про гетьмана! — просто в похідній церкві, навіть служби Божої достояти не дали, посадовили зв'язаного на якусь задрипану тарадайку, а його сина — на неосідлану шкапу, та так — зі свистом, глузами та кпинами — Голіцину й притарабанили: бери, мовляв, собі таке добро!

Князь, теж слід сказати одверто, показав здичавілому козацькому офіцерству, що він не дикун. З візка гетьмана зняв, конвоїрів погамував, скликав козацьку старшину до своєї ставки на раду, і звелів у своїй присутності, по черзі, висловлювати гетьманові звинувачення. Козакам це не сподобалося. Вони ж бо своє зробили — заарештували і привезли. А тут якісь звинувачення! Та ще по черзі! По черзі все виходило сміховинним, тож єдине, що лишалося козакам, — не давати гетьманові й слова мовити на свій захист. Отак і затюкали!

Одне слово, бідного Самойловича, який так старанно запродавав Лівобережну Україну Московії, до тієї ж таки Московії — ніби на праведний суд — відіслали. А гетьманом обрали Івана Мазепу. До речі, під час церемонії вступу його "на посаду" відбулася цікава дипломатична процедура, якої одні дослідники зовсім не помітили, а другі, як уже згадувані автори нарису "Іван Мазепа" І. Борщак і Р. Мартель, просто констатували, як факт, не замислюючись над ним.

А замислитися було над чим. Щойно Мазепа заприсягся на Біблії вірно служити козацтву, Україні та Московії, як наперед старшини вийшов думний дяк, представник цариці Софії. Чим він хотів здивувати присутніх? Нічим особливим. Зачитав "Переяславську угоду", тобто документ, що його свого часу підписали Богдан Хмельницький і російський цар, і примусив присутніх підтвердити також вірність йому, поклястися в додержанні його умов та самим підписатися під документом — на знак вірності новій цариці — Софії.

Тобто, як бачимо, московіти старанно подбали, щоб і за нового гетьмана не зародилося в українців ілюзій стосовно можливої незалежності.