Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 42

Тільки не до Чорного, а лише Азовського. Тим часом, український дніпровсько-чорноморський флот уже відколи громив на цих морях флот Туреччини. Оце вам і відповідь на задавнену полеміку стосовно того, що "украинского флота на Черном море никогда не было, там всегда был только русский", як твердять сьогоднішні московські патріоти.

Перемога під Азовом була надзвичайно важливою і для Московії, й особисто для Петра І. Ось чому, попри всі доноси, що й далі річкою текли на гетьмана з України, цар запросив його до Москви та влаштував на його честь майже такий самий банкет, як нещодавно Мазепа влаштував Семенові Палію... Ні-ні" про Сибір і згадки не було. Навпаки, цар щедро винагородив гетьмана, вшанував навіть недавно заснованим орденом Святого Андрія Первозваного. До речі, Мазепа виявився другим із тих, кого такої високої ознаки удостоєно.

А тим часом у двох столицях — польській та російській — вже розкладали трагічний для гетьмана Івана Мазепи шведський пасьянс. У листопаді 1699 року польський король Август II прибув до Москви. В резиденції Петра І, в селі Преображенському, поблизу столиці, відбулися переговори, під час яких два володарі вирішили об'єднати свої зусилля в боротьбі проти шведського короля Карла XII. На чому ж конкретно погодилися вчорашні непримиренні вороги? На тому, що в разі перемоги над Швецією Росія здобувала для себе всі землі Карелів та Інгрію, а Польща — значну частину земель сучасних Латвії та Естонії. Маючи Інгрію, Петро І дістав би змогу реально прорубати своє омріяне "вікно у Європу*,

Першим на Швецію кинувся король, розпочавши бойові дії в Лівонії. А що здолати шведів було нелегко, то він одразу ж звернувся по допомогу до Петра І. Той допоміг з радістю — шаблями українських козаків, примусивши Мазепу послати туди кавалерійський полк під командуванням полковника Іскри. Але це не допомогло. Шведи не тільки витримали натиск поляків, а й завдали неабиякої поразки росіянам. Під Нарвою. Історики свідчать: розгром був таким, що російські війська тікали з поля бою, втративши будь-яке почуття сорому, і козаки, що прибули їм на допомогу під командою наказного гетьмана Ободовського, могли тільки дивуватися з їхньої прудкості. Бо ж, як з'ясувалося, прибули дещо залізно.

Втім, одразу ж слід зазначити, що Мазепа й не зичив собі війни зі шведами. Він, як і переважна більшість козацьких офіцерів, завжди дивився на Швецію, як на природного союзника України. За такого її мав ще Богдан Хмельницький, що й задокументовано дипломатичними джерелами, які стосуються останніх років життя Великого Гетьмана. А понад

те, Мазепа знав: король прагне від Петра І плати за союзництво. Якої саме? Та Правобережної України. Відмовившись від претензій на неї. Це обурило гетьмана настільки, що він насмілився заявити про свої почуття російському цареві. Така заява крила в собі неабияку небезпеку для гетьмана, адже Петро І міг визнати її за спробу посварити його з королем. Але король, до речі, нагородив Мазепу орденом Білого Орла — за допомогу в боротьбі проти шведів. Оце "проти шведів" не лише захистило гетьмана від можливого царського незадоволення, а й спонукало царя до королівської відзнаки додати ще й власні дарунки. Хоч цих щедрот і без того було немало. Особливо з 1702 і 1703 років. За деякими даними, Мазепа на той час став уже не тільки одним з найбільших землевласників України, а й Росії, де на нього працювало близько 20 тисяч російських селян.

Але всі ці щедроти, що сипалися з царської руки на гетьмана, не могли вплинути на ставлення до росіян з боку переважної більшості козацьких офіцерів та рядових січовиків. Вимагаючи від Мазепи все нових і нових полків, цар зовсім не дбав про те, щоб платити їм за службу, тож із походів козаки поверталися не те що без копійки грошей, а й обдертими та голодними. А найдужче їм дошкуляла ота зверхність, із якою до них пробували ставитись російські офіцери. Крім того, козаки не звикли і не хотіли воювати в північних землях, де страшенно мучились од морозів.

Навесні 1705 року гетьман Мазепа взяв і особисту участь у війні. З чималою армією він рушив на Поділля, звідти до Львова, а там і на Волинь ударив. Але проти кого він воював на цих землях? Адже шведів там не було. Проти поляків. Тих, що перейшли на бік Карла XII. Річ у тім, що, розпочавши війну проти шведів, король Август діставав од них поразку за поразкою. Дійшлося навіть до того, що Карл XII здобув Варшаву і Краків. Його блискучі перемоги настільки зачарували всіх, що чимало польських аристократів перекинулося від Августа II до шведів.

Щоб якось узаконити цю зраду, Карл XII домігся у вересні 1705 року коронації у Варшаві його ставленика — Станіслава Лещинського, який погоджувався на розрив з Росією і на союз зі Швецією. Але перше, до чого вдався Лещинський, — це звернувся до Мазепи: доки ти, мовляв, служитимеш російському цареві? Приєднуйся до нас. Проте гетьман вирішив, що приєднуватися до поляків йому не з руки: козаки не підтримають. І повідомив про ці "запросини* Петра І, чим ще більше зміцнив довіру царя до своєї персони.

Зрештою, ми повинні зрозуміти, що насправді гетьман України Іван Мазепа не збирався служити ні королю Польщі, ні російському цареві. Вдаючись до всіляких політичних та дипломатичних прийомів і засобів, він намагався служити тільки Україні. Свідченням цього є рішучі заходи, що їх уживав гетьман, розбудовуючи українську державність та її культурно-духовне, релігійне підґрунтя. На жаль пересічний українець ще й досі, вже в часи Незалежності, знає тільки те, що Мазепа "зрадив* під Полтавою Петра І, воював у союзі зі шведами проти росіян і зазнав поразки. Оцим тавром зрадника й випалювала російська пропаганда ім'я Мазепи з нашої пам'яті. Не кажучи вже про те, що ми не знаємо і, здебільшого, не шануємо Мазепу як полководця, ми ще й ганебно не відаємо про те, який внесок у розвиток культури він зробив за тривожний час свого гетьманування.

Буваючи в Києві, зверніть увагу на Лавру, Києво-Печерський монастир. Саме з наказу Мазепи, а значною мірою — і на його кошти, цей монастир відбудовано, а його храми оздоблено. Таки за часів Мазепи з'явився тут і фортечний мур із брамою. Немало зусиль доклав гетьман і до того, щоб його резиденція в Батурині не поступалася перед дворами інших європейських правителів (іноземних послів він зустрічав за всіма канонами європейських церемоніалів, у присутності особистої гвардії). Саме йому Україна завдячує тим, що Могилянська колегія в Києві перетворилася на першокласний європейський університет.

Ось як змальовує особистий внесок Мазепи в розбудову культурно-релігійних осередків України А. Єнсен: "Він пожертвував значні суми на розширення та оздоблення Печерської Лаври, яке фінансував у 1698 році, та спорудження церкви усіх Святих; заснував також два монастирі: Каменсько-Успенський біля Клинова і Домницько-Рождественський поблизу Макошина над Десною та ще церкву в селі Дегтярівці, яка й тепер носить його ім'я.

Дивовижна здатність Мазепи розв'язувати будь-яку дилему, бути своїм серед польської шляхти, запорожців чи бояр, свідчить не тільки про великий дипломатичний хист, а й про незвичайну силу його особистого повабу. Його блискуча кар'єра навряд чи була б можливою, якби не виняткова вдача, поєднана з високою інтелігентністю".

Це свідчення надзвичайно важливе для нас вже хоча б з огляду на те, що, повторюю, Альфред Єнсен не належить до дослідників, які симпатизували Мазепі, навпаки, він вважав, що невдачі Карла ХП в Україні, і зокрема, під Полтавою, — це провина гетьмана та його козаків, які через непостійність своєї політичної орієнтації та інші вади не підтримали короля Швеції тоді і так, коли і як цього вимагали обставини.

Ну, шведа Єнсена в його патріотичному пориванні: всі невдачі — через Мазепу, ми тактовно "зрозуміємо", і докоряти йому не будемо. А до його свідчень про культурно-освітню розбудову України додамо, що подбав Мазепа і про перетворення Чернігівського колегіуму на ліцей, тобто на вищий учбовий заклад. За його владарювання в Україні з'явилося кілька друкарень, що видавали релігійні та світські твори тогочасних європейських письменників і філософів, народжувалися підручники для учнів і студентів.

Одначе повернімося до шведсько-українських відносин, що саме тоді налагоджувалися. Ми вже говорили про політичну основу природного стратегічного союзу України зі Швецією, який вимальовувався не з волі гетьмана, а з реальної політичної ситуації. І що на союз зі шведами українців підштовхувала дедалі зухваліша колонізаторська політика Росії, яка показала ікла ще за гетьманування Б. Хмельницького. Парадокс української долі полягав у тому, що після утворення союзу між Московією і Польщею, росіяни почали знущатися з українського селянства разом з поляками, та ще й переважаючи їх у зверхності.

Розбивши військо С. Палія, Мазепа приєднав до своїх володінь усі землі Київщини, Поділля й Волині, що були під контролем і цього повстанця, і польських загонів, що протистояли йому. Отже, наприкінці літа 1704 року гетьман уже міг з полегкістю констатувати, що процес об'єднання всіх українських земель, їх політичної, військової та економічної консолідації набув нового могутнього поштовху. Маючи ЗО тисячну армію, він, по суті, спромігся витіснити всіх великих польських магнатів з волинських земель, залишивши сильні сторожові залоги на нових кордонах гетьманської України. Тому до Батурина повернувсь у жовтні з тріумфом, як переможець.

І які ж настрої він застав тут? "У Батурині застав Мазепа Апостола, що воював із Петром проти шведів, — оповідають нам І. Борщак і Р. Мартель. — Старий полковник і його козаки були обурені поведінкою москалів: чужинні генерали на службі Петра принижували українців, били їх і, не вагаючись, вішали. У Познані москалі та саксонці повідбирали козакам коней, а польська старшина ганьбила козаків останніми словами. Магнати погрожували: "Нарешті маємо вас у своїх руках!..."

Таких свідчень можемо назбирати десятки, якщо не сотні. Оцінюючи їх, слід пам'ятати, що на той час козацьке військо відзначалося своїм професіоналізмом. Це було лицарство, яке прославилося значними перемогами над безліччю ворогів не тільки в Україні, а й воюючи в складі австрійської, французької, перської, турецької, багатьох інших армій.