Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 45

Орлика. Дізнавшись про наругу, козаки кинулися шукати тіло гетьмана. Знайшли і знову поховали вдруге. На тому самому місці. Воно стало святим для багатьох патріотів-українців, які, — різного часу і з різного приводу, опиняючись у Галаці, — вклоняються його могилі.1

А в Україні тим часом російські солдати чинили й далі розправу над місцевим населенням, особливо над козаками. Варварське поводження російських військ в Україні стало навіть предметом загальноєвропейського осуду. Ось як подають реакцію Європи на цей геноцид І. Борщак і Р. Мартель у вже згадуваному нарисі "Іван Мазепа", перше видання якого з'явилося в Парижі ще 1931 року:

"Страшні репресії пойняли жахом Україну. Люди кидали міста й села в паніці, втікаючи в степи, а козаки присягали, "що ходитимуть аж по коліна в московській крові". Ця нова різанина розворушила всю Європу, яка з великою увагою стежила за дальшим ходом подій. Французькі часописи, що з точністю подавали звістки, не приховували свого страху: "Страшнарізанина", "Руїна України", "Жінки й діти на вістрях шабель" — такі були заголовки над передаваними звістками. "Всі мешканці Батурина, без огляду на вік і стать, вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів". "Ціла Україна купається у крові". "Меншиков уживає засобів московського варварства ". Так писали "Французька газета", "Історичні листки"; "Історичний Меркурій" — з Гааги і "Ключ кабінету" — з Вердена.

Не менш дикунським видався європейцям і фарс, влаштований з наказу Петра І, 23 листопада 1708 року на ринку в Глухові. Тут виготували манекен Мазепи, спорудили шибеницю і, після "тортур" над манекеном, його... повішали! Мене особисто дивує той факт, що в цьому обряді антили-царства, обряді неповаги росіян до самих себе, брали участь найвищі сановники: командуючий російськими військами князь Меншиков, канцлер, чимало інших вищих офіцерів та чиновників.

Під враженням від цих фактів краще починаєш розуміти нотатки професора Кембриджського університету Едварда Кларка, який, подорожуючи тієї доби Україною, занотував: "... після повстання Мазепи російський уряд не перестав нищити привілеїв України". Ще одвертіше й різкіше описав ці події француз-офіцер Шарль Франсуа Масон, який з 1762 по 1807 рік служив у російському війську і певний час був наближений до царського двору: "Войовнича нація козаків меншає (день у день). Вона скоро зникне з поверхні землі так. як зникли інші, над ким затяжів російський скіпетр, хіба що якась щаслива революція настане незабаром, та визволить Ті з-під ярма, яке її нищить і душить.

Козаки жорстокі й криваві, але тільки в розпалі воєнної дії, а росіянин зроду холоднокровно-нещадний і суворий.

Козацька нація й тепер у стані кризи, вона звивається й побивається під ногою колоса, що її розчавлює..."

Замислимося ж над цими словами.

Петрик Іваненко, гетьман запорізького козацтва, гетьман Ханської України.

До досить несподіваної характеристики Петрика Іваненка (pp. народження і смерті невідомі) вдається історик Крип'якевич:

"Він належав до характеристичного типу тогочасного інтелігента, якому тісно було в унормованому ладі Гетьманщини і який у політичних інтригах шукав собі кар'єри". Коли про козацького ватага мовиться, як про "характеристичний тип інтелігента", це, погодьтеся, привертає увагу.

Втім маємо цілковите право говорити про тогочасну українську інтелігенцію, що посідала дедалі важливіше місце в розвої національної самосвідомості. Про інтелігентність та освіченість значної частини українців не раз ішлося в творах та подорожніх нотатках багатьох істориків, мандрівників та офіцерів-іноземців. Ось яке враження справила Україна на відомого географа-датчанина Мальта-Брюна, якому випало мандрувати Лівобережжям та Московією: "Українці вельми інтелігентні, волелюбний дух почувається у їхній зовнішності".

Або знаходимо в нього таке: "Українці — це нащадки Київської Русі. Селяни в Україні ощадніші, ніж московські: вони не спустошують хижацьким способом своїх лісів. Будинки українських селян гарні й міцні, ніхто з них не носить личаків, як на Московщині. Вони кремезніше збудовані і більше освічені, ніж селяни, наприклад, Литви ". До речі, в своїй праці, опублікованій ще 1807 року в Парижі, він вживає саме термін "українці", а не якийсь інший. Цікавим здається і зауваження щодо російських личаків, про які — на контрасті з чобітьми та жіночими чобітками українських селян — мовиться в нотатках багатьох зарубіжних мандрівників. Але це так, до слова.

Так ось, щодо Петрика Іваненка. Відомо, що родом він був з Полтави, здобув непогану освіту. Кар'єру свою розпочинав досить вдало — зі служби в Генеральній військовій канцелярії гетьмана Мазепи, через яку пройшло чимало відомих тогочасних військово-політичних діячів. Одруження його теж можна вважати вдалим — з донькою свого шефа, Генерального писаря В. Кочубея. Він мав власний дім у столиці — Батурині, трохи землі. Що ж примусило його перервати таку перспективну й спокійну кар'єру, податися на Січ і розпочати нове, сповнене тривог та ризику політичне життя? Можу висловити кілька версій. Перша, яка на мій погляд, має всі підстави для вжитку: він прибув на Січ із таємним дорученням Мазепи. Гетьман важив на те, що, з його допомогою, цей освічений канцелярист досить швидко виб'ється якщо не в кошові, то принаймні ввійде до провідної старшини, а відтак, він, Мазепа, матиме на Січі надійну опору. Адже досі Січ дуже мляво підтримувала гетьмана, а значна частина запорожців узагалі ставилася до нього вороже. Вдаючи з себе скривдженого гетьманом, Петрик мав дійти до рангу кошового і стати союзником. До речі, на це, на такий перебіг подій натякає і сам Петрик Іваненко. Але потім, він, очевидно, відчув смак отаманства і вирішив, що спокійно може дійти й до гетьманської булави.

Друга версія: його, справді, послав Мазепа, але Петрик лише удавав, що зацікавлений у співпраці з ним. Гетьман сподівався, що Петрик покрутиться на Січі, втрапить змінити ставлення частини козаків до свого патрона, і повернеться назад до канцелярії. Проте канцелярист несподівано гостро відчув інтерес козацтва до своєї персони та можливість зробити власну кар'єру, і вирішив не повертатися.

Нарешті, версія третя: це була запланована втеча на Січ, щоб здійснити свою давню мрію — стати гетьманом України. Козакам він справді казав, що посварився з Мазепою і вирішив назавжди залишитися серед січовиків. Подобалася козакам і його політична лінія: створювати незалежну Україну в боротьбі і проти Росії, і проти Польщі.

Але найпереконливіший аргумент — хоч і без коментарів — віднайшов історик М. Аркас, процитувавши листа Петрика до В. Кочубея, родича з боку дружини:

"Тікаю від безсоромної лютості жінки своєї, котра не тільки лихословить і ганьбить мене, а ще й наважується позбавити життя".

Ні-ні, не поспішайте, перечитайте ці рядки ще раз. Ось він — крик козацької душі! Ось воно наше суто українське "терше ля фам"

Але облишимо версії і волання душі майбутнього гетьмана та повернімося до реалій. Чудовий оратор і спритний дипломат, Петрик (називали його саме так: ім'я стало прізвищем) напрочуд швидко сформував значний загін однодумців, які проголосили його гетьманом. Нехай спочатку напівофіційне, без особливого визнання сильними світу цього.

Петрик не поспішав, він дотримувався тези, яку — задля нього та низки інших гетьманів, наказних гетьманів та повстанських вождів — я сформулював би так: "Головне, щоб з'явився гетьман, а державу під нього рано чи пізно ми створимо!" До речі, до своїх майбутніх володінь він вводив усі запорозькі території та всі землі, визволені за часів Хмельницького.

Кого ж обрав собі новий гетьман за союзників? Кримських татар. Неоригінально, скажете ви. Зате, як вважав Петрик, надійно. Вже хоча б тому, що умови цього яскраво вираженого антиросійського союзу були оформлені договором (1692, Кизикермен). А сам факт такого договору є міжнародним визнанням його гетьманської булави.

Зауваживши, що Петрик має намір провадити політику незалежну і до нього опозиційну, Мазепа написав кошовому І. Гусаку, що він — Петрик — утік на Січ, викравши з гетьманської канцелярії важливі державні папери, і просив негайно видати втікача. Козаки не видали. Посилалися на давню свою традицію — нікого, ніколи й нікому не видавати. Та Й як то воно — видавати гетьманові чоловіка, який уже й сам є гетьман? До речі, вирушаючи до Кизикермена, Петрик мав при собі лише 60 козаків, одначе кількість війська не дуже його обходила. З Кизикермена він подався до Бахчисарая, де взявся переконувати хана та його наближених у доцільності спільного виступу проти росіян. І то негайного виступу.

Завважте, що Запорізька Січ йому не підпорядковувалася, вона мала свого кошового отамана, а все городове козацтво підлягало гетьману Мазепи, відтак оті 60 шабель, що супроводжували нашого "гетьмана без території та військА", власне, й були його "збройними силами". Якою ж самовпевненістю слід було пройнятися, щоб за цієї ситуації вести переговори з правителями сусідньої державні

Першим успіхом його слід вважати те, що він повернувся в район Кам'яного Затону поблизу Січі, ведучи з собою 17 тисяч татар (і лише 12 козаків). А там, попри всі протести і прокляття кошового І. Гусака, навколо Петрика згуртувалася незабаром солідна військова сила. До нього переходили цілими куренями. Потяглися також ватаги городових козаків. При цьому Петрик заявляв, що він діє згідно з планами Мазепи, оскільки має його таємні листи (щось на зразок інструкцій?), які гарантують законність формування козацьких полків.

Початок походу подавав добрі надії. Містечка Царичанка і Китайгород без бою приєдналися до Петрика і визнали його гетьманом. Наступною мала бути Маячка. Але Мазепа вислав туди свої полки, і Петрикові довелось відступити. Зрозумівши, що проти гетьмана Мазепи йому виступати не сила, більшість запорожців повернула на Січ. Тож до Перекопу Петрик привів тільки 80 своїх прибічників.

Звідти, з Криму, він писав листи на Запоріжжя, закликаючи козаків об'єднатися з татарами і рушити на Московію та на Батурин. Але запорожці мали інші погляди на реальність та інші плани. І все ж... Чотири рази — протягом 1692, 1693, 1694 і 1696 років — Петрикові вдавалося провокувати татар і певну частину козацтва на походи проти росіян і військ гетьмана Мазепи.