Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 46

Проте жодного разу доля не всміхнулася йому. Всі ці походи тривали недовго і кінчалися втечею петриківців під захист кримської орди. Йому справді не щастило.

Так, навесні 1693 року він наблизився до Січі, маючи з собою 40 тисячне татарське військо. Це була велика сила. Ось лишень козаків до нього приєдналося дуже й дуже мало.

Однак це не завадило Петрикові довести своїх союзників аж до Полтави. Але здобути міста йому не пощастило: татари, як завжди, справно грабували і містечка, й села, хапали ясир, а штурмувати міста й лишати по них свої гарнізони, як то й годилося для справжньої війни, не квапилися. Отже — поразка.

Втім, невдачами своїми Петрик не дуже проймався. 1696 року він проголосив утворення Ханської України, до якої мали ввійти всі землі від пониззя Південного Бугу до Дністра. Даремно деякі історики говорять про ідею цієї держави з іронією та неприязню. Погляньмо на карту: по суті, Петрик утворив — хай навіть лише номінально — державу на територіях, які на той час не підлягали ні гетьманові, ні запорозьким отаманам. Сам факт, що кримський хан і Туреччина погодилися на проголошення такої держави, слід вважати значним дипломатичним успіхом Петрика. Адже козаки й селяни, які не приживалися під владою російського царя, гетьманів Мазепи та Скоропадського, кошових отаманів Січі, могли тепер переходити в Ханську Україну, знаючи що знайдуть тут притулок. Власне, з таких утікачів-перебіжчиків і формував відтепер Петрик Іваненко своє невеличке військо.

Поки в Україні точилася кривава веремія, пов'язана зі спілкою гетьмана Мазепи і Карла XII, Петрик вичікував, вважаючи, що час працює на нього. І шкода, що на Січі не знайшлося кошового, який би підтримав його та допоміг утвердитися Ханській Україні. Адже, зміцнівши, ця частина України могла б потім вирватися з-під влади хана і стати хоч більш-менш незалежною.

Останні згадки про Петрика як гетьмана Ханської України, датуються 1712 роком. Як склалася його подальша доля

— невідомо.

Іван Гусак, кошовий отаман запорізького козацтва.

Іван Гусак належав до тієї старшини козацької, яку з цілковитим правом можна було б назвати " вічними отаманами". Навіть важко сказати, скільки разів козаки довіряли йому клейноди кошового і скільки разів одбирали їх, або й, бувало, він сам скидав із себе цей тягар, воліючи перепочинку. Молодий і заповзятливий, Іван Гусак був із тих природних отаманів, яких, власне, й не треба було обирати. Як будь-який справжній заводій, лідер, він виринав у потрібному місці й у потрібну хвилину сам, і присутність його в козацькій юрмі завжди давала про себе знати.

Уперше його обрано кошовим восени 1688 року. На той час він уже здобув собі славу хороброго рубаки і не раз вражав сміливістю в боях із татарами. На Січі того року було неспокійно. Козаки одного за одним поскидали із запорозького "трону" кошових Григорія Сагайдачного і Хвилона Лихопоя. Шукали собі отамана, здатного протистояти і татарам, і гетьманові Мазепі, і росіянам, які дедалі нахабніше обставляли Січ своїми "городками", тобто укріпленнями, із досить сильними залогами. До того ж, росіяни запосіли майже всі козацькі пасіки, вирубували ліси, що йшли на будівництво укріплень та казарм, і взагалі починали почуватися на запорозькій землі хазяями.

Навесні 1689 року кошовому Гусаку довелося вирушати в похід проти Криму разом з великим російським військом та полками Мазепи. Під Перекопом князь Голіцин, що був командувачем росіян, неабияк насмішив запорожців: простоявши кілька днів під стінами фортеці, він так і не наважився її штурмувати, хоч самих російських солдатів мав під рукою близько 120 тисяч, а ще ж, як уже мовилося, були полки гетьмана та запорожців. Маючи таке військо, Гусак міг би пройти Крим до Бахчисарая і далі, до самого моря. Але що вдієш?!

Незабаром росіяни вже не насмішили, а до болю вразили кошового: побоявшись нападати на татар, вони напали на Самаро-Миколаївський монастир, ченцями в якому були колишні запорожці, і січовики вважали монастир своїм, козацьким. Грабунок та погром, що їх учинили там росіяни, вони виправдовували тим, що ченці, бач, дозволяли собі зневажливі слова на адресу царських вояк, які й землі захоплювали, і фортеці свої на козацьких пасовиськах будували... А що? Мали мовчки зносити свавілля?

Скінчилося все на тому, що монастир росіяни осквернили, а ченців порозганяли зусібіч" Кошовий отаман Гусак спробував був утрутитись у справу, але ні Голіцин, ні гетьман Мазепа не прислухались до його слів. Отам, під стінами сплюндрованого козацького монастиря, й дістав кошовий отаман перший урок імперської зверхності та великохамського самодурства, який запам'ятався йому на все життя. Хоч... нічого, як бачимо згодом, не навчив.

Щойно росіяни відійшли на місця свого постою в Україні, як на Січ прибув посол хана. Він уже знав — розвідка не дрімала, — що між запорожцями і росіянами виник конфлікт, і запропонував укласти мирний договір. Кошовий погодився. Особливість договору полягала в тому, що татари твердо пообіцяли не займати козаків на риболовлі та полюванні, а козаки — не заважати татарам у нападах на міста, де гарнізонами стояли росіяни. Дивні умови, чи не правда? Але, по суті, цим пунктом було замасковано союзницький договір.

Далі кошовий розпочав листування з Мазепою, намагаючись, якщо не остаточно помирити з ним запорожців, то принаймні нейтралізувати гетьмана, щоб він не втручавсь у татаро-козацькі конфлікти з росіянами. Неприязню до росіян викликано й контакти, що їх кошовому пощастило налагодити через своїх посланців з польським королем та командуванням. Скінчилося на тому, що король пообіцяв узяти козаків під свій захист і навіть надіслав чималу суму грошей — на підтримку січового товариства.

Загострення боротьби навколо булави гетьмана мало відлуння й на Січі. Туди прибув Петрик Іваненко, який почав гуртувати навколо себе супротивників Мазепи. Виникла опозиція і до кошового Гусака, особливо після того, як він жорстоко, на смерть, покарав козака Матвіївця, загального улюбленця, за те, що той хотів узяти човна й піти по рибу до кримських берегів, а коли кошовий не дозволив, — побився з ним.

Після цього випадку Гусак ще певний час пробув при владі, згодом козаки обрали на його місце Федька. Але Федько теж не виправдав їхніх сподівань — усе вагався, не знаючи, до кого приставати: чи до гетьмана Мазепи, чи до самозваного гетьмана Петрика. Одне слово, козаки Федька прогнали, мало не забивши його киями, — і покликали назад — мало не примусили — Івана Гусака. Перше, до чого вдався знову обраний отаман, це очистив околиці Січі від дрібних козацьких ватаг, які грабували купців та нападали на послів. Досить обережну позицію він зайняв і щодо боротьби за булаву між Мазепою та Петриком. Офіційно він Петрика нібито й не підтримував, проте не боронив козакам ходити разом з ним у походи проти мазепинців.

Але така позиція теж не влаштовувала багатьох запорожців, які бажали чіткіше окреслених і рішучих дій. Тому в грудні 1692 року на Січі стався бунт, під час якого козаки пограбували російських купців, осквернили їхню церкву, як свого часу росіяни осквернили козацький монастир, і мало не вбили Гусака. Щоправда, йому пощастило вціліти, але кошовим козаки обрали іншого зі старшини — Василя Кузьменка. Одначе Кузьменкові не до снаги було погамувати пристрасті, які розпалились до так, що курінь пішов на курінь і дійшло до братського кровопролиття. Чого ж хотіли запорожці? Одні вимагали підтримати гетьмана Мазепу, другі Петрика, треті поривалися у похід на Крим або проти "московських городків"... Колотилися, колотилися отак, і нарешті пішли знову кланятись Іванові Гусаку: "Ходи отаманувати батьку, рятуй Січ!"

Цікаво, що Гусак жодного разу боротьби за отаманство не розпочинав сам. Тримався тактики: нехай собі, погарячкують отак тиждень-два, зрозуміють, що помилилися, коли мене скидали, й самі прийдуть проситися: " бери отаманські клейноди" Взявши їх цього разу, Гусак звернувся з листом до російського царя, заявляючи про свою вірну службу йому та пропонуючи разом з російськими військами похід проти Криму. Але в цей час на Січі діяла чимала партія прокримської орієнтації. Дізнавшись про плани кошового, вона зчинила бучу, відняла булаву в Гусака та передала її Семенові Рубану. Логіка цієї партії була такою: росіяни повоюють-повоюють у Криму та й підуть собі, а нам з татарами вічно в сусідстві жити. А що? Спробуйте заперечити.

З усього видно, що й Рубан козаків не задовольнив. У серпні 1693 року вони знову звернулися до Гусака: бери булаву. Але цього разу він висунув вимогу: стану кошовим тільки за умови, що розірвете мирну угоду з татарами. Козаки його умови не прийняли, хоч і помітили, що чоловік до влади не рветься, тримається з гідністю, має свої принципи. На Січі таких шанували. Але що робити далі?

Недовго вагаючись, колишній кошовий зібрав чималу ватагу і почав нападати на прикордонні татарські улуси та переймати загони кримчаків, коли ті пробували чинити наскоки на українські землі. Зокрема відомо, що в березні 1695 року він, маючи під своєю орудою загін на 120 шабель, розгромив такої самої чисельності татарський загін і, захопивши полонених, повіз їх до Москви. Навіщо? А щоб переконати тамтешніх воєвод і царя, що хоч він уже не кошовий, проте, як і перше, служить його величності. Наївно? Звичайно. Але, на превелике диво, не без результату: Гусака та його козаків нагородили грішми, надавали їм подарунків. Очевидно, росіяни зазирали в майбутнє: винагороджуючи запорожців, вони створювали свою агентуру, своє лоббі на Січі. Воно мало обстоювати інтереси імперії, не допускаючи союзу козаків з Кримом та Польщею: такий собі метод батога і пряника.

Відчуваючи підтримку росіян, Гусак повернувся на Січ і, вже, мабуть, з наказу, чи "мудрої ради", російських воєвод прийняв булаву отамана без будь-яких попередніх умов. Й одразу ж почав активно діяти проти татар, використовуючи для цього всі козацькі сили та владу. А щоб розширити свої можливості, створив спеціальний загін. Який, маючи фінансову підтримку Мазепи та росіян, заходився будувати на Дніпрі козацьку флотилію.

Коли частина її була вже на воді, кошовий благословив у похід проти татар 500 козаків на чолі з наказним отаманом С.