Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 48

В чому ж Мазепа міг звинуватити С. Палія, полковника, який стільки разів просив царя взяти його під свою руку? У тому, що він... налагоджує відносини зі шведами, ворогами Росії. Можливо, Палій і справді мав якісь стосунки з таємними шведськими агентами, бо в Москві дуже швидко повірили цій версії гетьмана, і Палія заслали до Сибіру. Мовляв, хотів бути під царською рукою? Будь ласка, жодних проблем!

До речі, з таким же успіхом його могли звинуватити і в зносинах з татарами. Відомо, що рідна сестра С. Палія, Варвара, потрапивши в полон до буджацьких татар, стала дружиною буджацького мурзи. Відомо, що її син Чора-мурза навіть навідувався у Фастів, у гості до полковника Палія.

Якимось дивом літній отаман у Сибіру вижив. І коли на початку 1709 року Петро І побачив, що союзником Карла ХП є Мазепа, він наказав повернути С. Палія в Україну. Як вважають дослідники, з ним проханням до царя звернулися новий гетьман І. Скоропадський і князь Долгорукий. Ну, Долгорукий, ясна річ, клопотався, бо до нього апелював гетьман. А чому це раптом Скоропадському забаглося бачити коло себе Палія? Бо той тримався проросійської орієнтації. А понад те, він і досі мав неабиякий авторитет серед козацтва, особливо запорозького, тож гетьман сподівався через Палія посилити власні позиції.

Але значного впливу на перебіг подій колишній вождь повстанців справити вже не міг. Повернувшись із Сибіру, він став полковником Білоцерківським. До нього знову потяглися ватаги голоти та всілякого навколокозацького люду, але дати всьому цьому якийсь лад полковникові вже було несила: надломлений Сибіром організм не дозволив. На початку 1710 року С. Палій помер. Поховали його на цвинтарі Києво-Межигірського монастиря, що слід вважати за знак поваги і до його діянь, і до його слави.

Самійло Самусь, полковник богуславський, наказний гетьман Правобережної України.

За часів, коли на Правобережній Україні гетьманував призначений з волі короля Андрій Могила, Самусь (Самійло Іванович, р. н. невід. — пом. бл. 1713) мав статус полковника богуславського. На відміну від гетьмана, він був не в захваті від нової хвилі польської колонізації українських земель, і прагнув відродити Україну такою, якою бачили її козаки наприкінці визвольної війни. Судячи з усього, доля не пошкодувала цьому чоловікові рішучості, а також непересічного таланту полководця.

Уперше він показав себе вправним воєначальником 1692 року, коли очолив великий козацький корпус у поході за Дністер. Далі — по якомусь часі — був рейд улусами бєлгородських татар, коли він розбив їхні войовничі загони спочатку під Акерманом, а потім під Кілією, а згодом завзято рейдував територією від Дністра до Дунаю, визволяючи все нові й нові сотні бранців, що знемагали в татарській неволі.

Це ми з вами, невдячні нащадки, не те що не пам'ятаємо, а навіть не знаємо про такого полководця — в кращому разі десь, гортаючи "Історію", натрапляли на його прізвище, — а тоді, після походу, слава про нього облетіла всі краї, від Січі до Москви, від Києва до Варшави. Ось як увічнено його подвиги скупими рядками славетної "Історії русів": "Вони (козаки Са-муся — Б.С), напавши на татар біля міст Акермана та Кілії, попалили їхні житла, забрали худобу і самих полонили до кількох тисяч, причому визволили багатьох бранців християнських і порозсилали їх на їхні батьківщини: до Угорщини, Польщі й Росії. Нагородою Самусеві було призначення його від Мазепи наказним, або пальним, гетьманом.

Король Собіевський (Ян Собєський — B.C.), дякуючи Са мусеві за визволення польських бранців, прислав йому клей-ноди пального гетьмана з багатими подарунками".

Одначе Ян Собєський незабаром помер і в 1699 році королем Польші став Август II, який не лише не підтвердив повноваження Самуся, як польного гетьмана, але й видав Указ про розпуск козацького війська і про заборону козакам проживати "по маєтностям королівських, духовних і шляхетських".

Хочу зауважити: вручення Самусеві клейнодів польного гетьмана означало, що король визнає його офіційним заступником гетьмана і командувачем українських козацьких військ. Тобто, в будь-яких ситуаціях Самусь мав заступати гетьмана як адміністратор, але навіть за присутності його в столиці, безпосередньо командував військом. Як бачимо, перед ним постала блискуча кар'єра — у славі та почестях — українського, а отже й Речі Посполитої — полководця. Але тут вибухнуло повстання під проводом Семена Палія.

За даними автора "Історії русів", Самусь нібито участі в ньому не брав — Палій без його відома використав військові сили кількох підлеглих польному гетьманові полковників у боротьбі проти поляків. Проте з інших джерел знаємо, що це було не так. Самусь приєднався до повстанців і 1702 року розгромив польське військо під Бердичевом, захопивши при цьому весь польський обоз. Натхненний цією перемогою, Самусь взяв в облогу добре укріплену Білу Церкву і протримавши її в облозі майже два місяці, здобув. А згодом штурмом здобув добре укріплений Немирів. Проте повстанці, які, за прикладом Палія, орієнтувалися на Росію, не дістали від неї сподіваної допомоги, а самого керівника повстання, як знаємо, Мазепа заарештував.

Розуміючи, що повстанню кінець, Самусь склав свої повноваження наказного гетьмана (1704). Разом з ним покірно схилив голову перед Мазепою ще один ватажок повстанців — полковник корсуньський Іскра. Приймаючи від нього клейноди і запевнення у вірності, Мазепа повівся з ним не так, як з Палієм. Не заарештував, до Москви не відправив, навпаки, призначив полковником богуславським (під час походу на Дунай Самусь був полковником вінницьким). Можливо, полководця врятували Його бойова слава та колишня прихильність до нього польського короля.

Певний час Самусь не брався до активних антипольських дій. Але й приєднуватися до Мазепи під час його виступу проти російських військ теж не захотів. З усього випливає, що він однаковою мірою не зичив собі ні російської, ні польської зверхності. Хоч і розумів, що ситуація, в яку потрапила на той час Україна, майже безвихідна. Промінь надії зблиснув аж у 1711 році, коли Самусь, який уже самотужки витіснював з Правобережжя деякі незначні польські загони, дізнався про похід на Київ Пилипа Орлика і Костя Гордієнка. Послідовники І. Мазепи, на погляд Самуся, несли Україні визволення, тож він зі своїм полком став на їхній бік. Він активно діяв проти російських військ та військ лівобережного гетьмана, якими командував генеральний осавул Бутович. Проте під час облоги Білої Церкви повстанці зазнали невдачі: і через те, що, гарнізон тримався міцно, і через те, що, незвиклі до тривалих облог союзники (кримські татари) втратили до цього походу будь-який інтерес і подалися до своїх улусів.

Орлик і Гордієнко відступили за Дністер. Полковник Самусь до них не приєднався. Він спробував повести повстання далі, залучаючи до боротьби інших полковників. Але сил проти росіян було мало, і незабаром він потрапив до них у полон. Напевне, вони його й стратили, чи, в кращому разі, заслали до Сибіру. Кажу "напевне", оскільки жодних відомостей про дальшу долю Самуся до нас не дійшло.

Василь Кочубей, генеральний писар, генеральний суддя, наказний гетьман козацького війська.

Передбачаю, що в декого з читачів цієї книжки можуть виникнути заперечення щодо того, щоб серед вождів та полководців козацтва стояло й ім'я Василя Кочубея (1640-1708), на якому давно лежить тавро "зрадника", оскільки він написав доноса на гетьмана Івана Мазепу. З цього приводу можу сказати таке: перечитайте історію України, і зокрема, нариси цієї книжки, і ви переконаєтеся, що майже неможливо знайти гетьмана чи претендента на булаву, який би, обстоюючи своє право на гетьманство, не писав доносів —часто-густо одверто наклепницьких, холуйських — на своїх супротивників. Доноси та наклепництво, на превеликий жаль, довгенько були невід'ємною ознакою політичної боротьби в Україні, до них вдавалися щедро і безпардонно. Не став винятком і Василь Кочубей.

У своїй розвідці "Іван Мазепа" Ілько Борщак і Рене Мертель так починають знайомство читача з Василем Кочубеєм: "Василь Кочубей, найвищий суддя, був давнім військовим товаришем Мазепи ще за Дорошенка: вони були навіть свояками. Старий Кочубей був багатир, яких мало: в усій Україні знали про його багатства, безмежні поля, табуни шпарких коней, палати із золотом та кожухами, дорогоцінностями". Вже за гетьмана Самойловича Кочубей був Генеральним писарем, а з 1770 року дістав призначення на Генерального суддю, тобто, по суті, став коли не другою, то вже в будь-якому разі третьою особою в державі.

Та справа не тільки в посаді. Мазепа і Кочубей справді товаришували. Гетьман безмежно довіряв генсудді і, залишаючи стольний Батурин, завжди призначав за наказного гетьмана Василя Кочубея. Оскільки ж гетьман досить часто виїжджав то до Москви, то ще кудись і довго не повертався, Кочубей устиг звикнути до булави і вже почав потай примірюватися до неї — не "наказної", а справжньої.

Ці його наміри посилилися, коли стало відомо, що літній гетьман і юна донька В. Кочубея Мотря кохають одне одного, і йдеться до весілля. Ні Кочубей, ні понадто його жінка не здатні були примиритися з думкою, що їхня донька може стати дружиною свого хрещеного батька. Існує версія, що саме Кочубеїха намовила чоловіка, коли той знову зостався за наказного гетьмана, написати на Мазепу доноса і передати його Петру І через російського ченця Никанора. Не покладаючись на дію цього пасквіля, наказний гетьман ділиться задумом зі свояком, полковником Іскрою, і вони вдвох складають ще одного листа. Дехто з дослідників схильний пояснювати цю пристрасть до листування з царем тільки небажанням Кочубея віддати доньку за літнього гетьмана. Це не так. Цілком зрозуміло, що якби цар позбавив булави Мазепу, то най вірогіднішим кандидатом на його місце був би він, Василь Кочубей. Це — щодо царської волі. А щодо волі козацької старшини, то Кочубей міг скупити її голоси чи не всі гуртом — мав за що. Крім того, не слід забувати: Кочубей справді щось знав про контакти Мазепи з представниками польського короля С. Лещинського, ворога Росії, і міг переказати цареві якісь факти, а не лише гетьманові нарікання — в одвертій розмові при чарці — на засилля російської адміністрації і лиху долю України.

Та Петро І не повірив Кочубеєві.