Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 52

На жаль, саме ця сила виявилась ненадійною.

На Правобережжі гетьмана Орлика вітали радо. Його військо почало швидко зростати коштом українських добровольців, які відчули, що незалежність своєї Вітчизни треба боронити. В дні, коли Орлик постав перед мурами Білої Церкви, військо його налічувало вже понад 16 тисяч шабель. Та, як не раз уже бувало, у найвідповідальніший момент облоги, коли надійшла звістка, що на допомогу обложеним підходить російське військо, татари зрадили Орлика, кинулись грабувати населення і тікати з награбованим додому! Не підтримав походу і шведський корпус, що перебував у Померанії і мав через Польщу пробитися в Україну. Як з'ясувалося згодом, він навіть з місця не зрушив.

Одне слово, вже у квітні гетьман П. Орлик та його уряд знову опинилися в еміграції — у Бендерах. Петро І кинувся йому навздогін і дійшов аж до Пруту. Але тут його оточили турки, разом з поляками і козаками Орлика, і мало не захопили в полон. Врятувало царя тільки те, що він спромігся підкупити турецьке командування. А ще — підписав надзвичайно невигідний для Росії договір, за яким до Туреччини відходили Азов, Таганрог та багато інших міст. Вихід до південних морів для Росії закрився.

Гетьман Орлик намагався максимально використати поразку росіян на Пруті і під час укладання турецько-російського договору (1711 рік) прагнув домогтися від уряду Високої Порти, аби Україну було виведено з-під юрисдикції Росії, тобто було створено незалежну Україну. Коли ж це йому не вдалося, у грудні того ж 1711 року він відряджає до Стамбула поважну делегацію. І яка ж мета преговорів? Утворення незалежної української держави, чи хоча б забезпечення автономності, непідлеглості жодній із держав Запорізької Січі.

У березні 1712 року султан Туреччини теж мовив слово щодо української проблеми. Він видав Указ, згідно з яким Орлика визнано гетьманом Правобережної України. А договором з Росією визнано її право на лівобережну частину України, Це вельми збентежило гетьмана Орлика. Він сподівався, що султан дбатиме про всю Україну. Але навіщо султанові єдина, незалежна і сильна Україна? Звичайно, краще бачити її під боком розчленованою.

Невдовзі кошовий К. Гордієнко повернувся на Січ. Але сам Орлик з поверненням не поспішав, — бачив, що йому бракує сили по-справжньому опанувати ситуацією. До того ж виник конфлікт із Гордієнком, який вважав, що гетьман не так, як слід, дбає про інтереси України, а особливо запорозького козацтва, яке, на думку кошового, й надалі мало бути зі своєю Січчю "державою в державі", не підлягаючи гетьману чи якомусь іншому правителеві.

А ще погіршало становище гетьмана, коли Карл XII повернувся до Швеції. Орлик зі своєю родиною та нечисленними прибічниками теж мусив їхати туди — іншої дороги не було. Перебуваючи то в Стокгольмі, то в Ганновері (Германія), то в Польщі, де йому допомагав барон фон Орлик, — родич, з яким він несподівано познайомивсь у Вроцлаві, гетьман у вигнанні намагавсь ужити всіх дипломатичних заходів, щоб іще раз створити антиросійську коаліцію і в такий спосіб визволити Україну. Проте доля від нього одвернулась. 1721 року Швеція підписала мир з Росією — треба ж було колись покласти край 20-річному станові війни. Польща теж підпала під вплив Росії, та вона ніколи й не була надійною союзницею українцям. А до всього того російська таємна служба розпочала справжнє полювання на гетьмана, намагаючись або його вбити, або схопити і переправити до Росії.

З огляду на свою безпеку та з дипломатичних міркувань, гетьман із Польщі виїхав. Перейшов на територію Туреччини. Спочатку прибув до Хотина, що був тоді турецькою фортецею, а згодом, за наказом султана, перебрався аж до грецьких Салонік, що теж підлягали Туреччині. Тут він, по суті, опинивсь у своєрідному засланні, але з політичного обрію не зійшов. Приймав іноземних консулів і дипломатів, жваво листувався з європейськими володарями, прагнучи знову відродити інтерес до "української справи*, якій присвятив усе своє життя. Поступово до неї прилучався і його син, Григорій Орлик, який спочатку виконував роль посланця гетьмана, а потім його прийняв на дипломатичну службу король Франції.

1742 року гетьман, із дозволу султана, повернувся до Бендер. Застав тут полковника Чалого, що мав із собою близько тисячі козаків, які сюди відступили після невдалого повстання на Правобережній Україні. Навколо цього полку поступово згуртувалися інші емігранти. Надійшла також певна матеріальна допомога від Франції, що досить чуйно поставилась до долі України (може, тому, що Франції служив син гетьмана). Маючи таку підтримку, гетьман звернувся до кримського хана з пропозицією про спільний виступ.

Одначе Туреччина й Крим його ідеї не підтримали. І скінчилось усе на тому, що полк Чалого перейшов на службу до польського короля, а ще один полк, піший, повернувся в

Україну — служити цареві. Треба ж було цьому війську якось існувати. Відомо, що частині козаків вдалося без особливих ускладнень осісти на Дніпрі, в Новій Січі.

Оце звертання до Стамбула та Бахчисарая виявилося останньою спробою Орлика створити антиросійську коаліцію. Він фізично і морально виснажився, хворів; всі кошти, без яких формувати гетьманський двір в еміграції неможливо, були вичерпані.

Помер Пилип Орлик у травні 1742 року, в Яссах (нині Румунія), цілком самотнім — без сім'ї, без прибічників і, по суті, без засобів до існування.

Отака вона, доля гетьмана в еміграції, творця першої в світі Конституції, яка мала б стати Конституцією Незалежної України.

На відміну від багатьох своїх попередників, гетьман Орлик із розумінням ставився до того, що державний діяч мусить залишити по собі якісь документи, твори, спогади. 1989 року в Гарвардському університеті в США з'явився друком "Щоденник* Пилипа Орлика, якого гетьман вів упродовж майже 13 років (з 1720 по 1732 рік). Цей твір — надзвичайно цінний документ доби, важливе джерело інформації для всіх дослідників, які намагаються збагнути суть подій за часів Мазепи й Орлика. Ще один твір — "Алкідросійський" — Орлик цілком присвятив Мазепі. Значний інтерес для сучасних дипломатів та істориків становлять і його праці "Маніфест до європейських урядів" та "Вивід прав України". Існує думка, що гетьман залишив по собі і певну поетичну спадщину.

Григорій Сагайдачний, полковник, кошовий отаман запорізького козацтва.

" Докоряти українцеві, що він ідеалізує своїх козаків, — це однаково, що докоряти християнинові, що він ідеалізує своїх апостолів. Як же народ може не ідеалізувати лицарства, свого воїнського Ордену, який в основі своїй постає відтворенням лицарства самого народу? "

Богдан Сушинський

Мушу визнати: не маю жодних даних, які б підтверджували, що Григорій Сагайдачний походить з роду славетного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Але хочеться вірити, що саме з цього роду він і походить.

На військово-політичній арені України Г. Сагайдачний постав за гетьмана Самойловича. Він тоді був кошовим отаманом і, як кожен поважаючий себе кошовий, вирішив напасти на кримських татар — відповісти на їхній недавній напад. Відтак запросив до участі в операції донське козацтво, що й засвідчує лист, надісланий донському отаманові на початку 1686 року.

Але склалося так, що дончаки вже не мали права ходити в походи без дозволу царя. Тому перед скликанням ради, що повинна була визначити деталі, надіслали листа до Москви, мовляв, не знаємо, як чинити. А в Москві затупали ногами: який похід на Крим?! Хто запорожцям дозволив?! У нас із кримчаками мир! І з Москви на ім'я гетьмана Самойловича полетів Указ царя з різким та категоричним: "Нє сметь!"

Як засвідчено в "Актах истории Войска Донского", в Указі мовилося, щоб "ні жителі малоросійських міст, ні запорізькі козаки не чинили б з турками і татарами "задоров", а трималися з ними мирно на мирній нозі".1

Запорожці обурилися: як то воно — татарам "сметь", а нам " не сметь" ? Несправедливо! Гетьман спробував приборкати їх: годі, хлопці, притримайте коней. Не час наживати собі одразу трьох могутніх ворогів: у Москві, Стамбулі та Бахчисараї. Хлопці, може, й послухалися б Самойловича, та в цей час трапилася інша нагода побитися з тими ж турками й татарами. Щоправда, на запрошення польського короля Яна Собеського, який заповзявся витіснити Туреччину з галицьких земель. Бійська для цього мав малувато, тож і пішов з поклоном до Запоріжжя. Там Галичину завжди вважали за землю рідну, щиро українську, тож Сагайдачний, без жодних вагань, спорядив загін охочих — близько 3 тисяч шабель. Цей загін пробився крізь усі турецько-татарські заслони аж до Ясс і там, об'єднавшись з поляками, ударив на бусурманів.

А наступного року вже росіяни запросили козаків до спільного походу проти татар. Григорій Сагайдачний сам повів своє військо на Кизикірмен, далі й на Аслам-город. Росіяни діяли мляво, і похід важко було назвати вдалим, але козаки повернулися, скажемо так, непереможеними. Кримчаки ж вирішили, що, оскільки росіяни й козаки умови перемир'я порушили, відтепер вони можуть вільно розправлятись із запорожцями. І посунули на Січ, та всією ордою. Три дні тривав штурм січових укріплень, чимало татар полягло в цій битві, проте вдертися на Січ орда так і не змогла.

У липні 1687 року гетьманом України став Іван Мазепа. Цар надіслав з цього приводу Сагайдачному спеціальну Грамоту, якою ставив кошового до відома і вимагав визнати нову владу. Сагайдачний нічого проти Мазепи не мав. Навпаки, одразу ж попросив у нього хоч полк городових козаків, щоб підсилити своє військо та дати гідну відповідь татарам за напад. Але гетьман сказав, що козаки йому самому потрібні: часи непевні, забагато претендентів на булаву.

Запорожців таке ставлення розсердило. Вони почали листуватися з правобережним гетьманом Андрієм Могилою, якого підтримувала Польща. Але сталося так, що одного з листів мазепинці перехопили, і гетьман доповів цареві про спілкування запорожців з Могилою, тобто з ворогом Росії. Запропонував приборкати козаків силою, — разом з російськими військами. Проте цар не поспішав: війна в Україні була йому не потрібна, бо з неї могли скористатися турки й татари.

За традицією, кошового отамана обирали щороку, тож не дивно, що на місце Сагайдачного приходили то Филон Лихопій, то Іван Гусак.