Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 50

Якщо не озиратись на Юрія Хмельницького, що прагнув повернути собі відібрану Виговським булаву, але шанси на це, як гадав Сомко, мав незначні, то особливих конкурентів собі полковник переяславський не бачив.

Рада відбулась у жовтні названого року в Германівці, поблизу Києва. На ній Виговського вже офіційно усунули з гетьманства, але гукнули не Сомка, а Юрія Хмельницького. Очевидно, тут відіграла свою роль магія прізвища. А ще — несподівано рішуча підтримка І. Сірка, авторитет якого був непохитним. Як повівся в цій ситуації Сомко? Ясна річ, відчув незадоволення, проте жодних свідчень стосовно того, що він формував опозицію своєму племінникові, не існує. Та й гетьманування Хмельницького тривало недовго. У битві під Чудновом, на Житомирщині, союзники Хмельницького — росіяни, під командою воєводи Шереметєва — зазнали нищівної поразки, а сам гетьман опинився в облозі у Слободищах. Він мусив здатися на милість поляків і погодився відновити відносини з Польщею на засадах Гадяцької угоди, що росіяни кваліфікували як зраду. Відтак, Україна виявилась поділеною на дві частини: Лівобережну і Правобережну. Вважаючи, що Лівобережжя повинне мати власного гетьмана, підпорядкованого тільки російському цареві, московська адміністрація дала згоду на скликання козацької Ради. Цього разу вона відбулася в Козельцях (1660 р.), і реальних претендентів було два: Яким Сомко і Василь Золотаренко, брат відомого за часів Б. Хмельницького, наказного гетьмана Івана Золотаренка, що загинув у Білорусії. (До речі, цікава деталь, на яку наші дослідники чомусь не звертали уваги: якщо сестра Сомка була першою дружиною Б. Хмельницького, то сестра Золотаренка, і теж Ганна, — третьою).

Після тривалих вагань та суперечок наказним гетьманом Лівобережжя назвали Сомка. Це був його зоряний час. Адже ніхто, крім нього, не мав плану устрою України! Здійснювати його тепер, щоправда, випадало тільки на Лівобережжі, але можна починати й з цього. Зокрема, наказний гетьман твердо стояв на тому, що вся влада повинна належати козацькій старшині, яка б тримала чернь у покорі. Сам Сомко походив із заможного козацько-купецького роду. Тож вважав, що передусім слід заохочувати розвиток нового прошарку українських купців та промисловців. Крім того, Сомко створив проект реорганізації армії та суспільства. Досі селяни й козаки становили, по суті, єдине ціле. Кожен селянин міг назвати себе в разі потреби козаком. Сомко пропонував усіх козаків взяти на облік і завести кожного до полкових реєстрів. Тобто, власне, з'ясувати, хто має право називатися козаком, а хто не має. А усіх, хто не має, — записати до спеціальних селянських реєстрів і позбавити можливості переходити в козацтво та користуватися козацькими правами. Якби сучасники Сомка уважніше прислухалися до проекту цієї реформи, то відзначили б, що вона була досить мудрою. Він пропонував зареєструвати козаків не під якусь визначену кількість реєстровиків, як це було досі, а геть усіх — січових та городових — козаків. Що призвело б до визнання їх певним соціальним прошарком. От тільки проект не сподобався ні козацтву, яке постійно живилося коштом селянства, черпаючи звідти нові сили, ні селянству, що відтепер мало переходити в стан "гречкосіїв" і ніби кріпаків, прив'язаних лише до землі. Але не тільки це ставало на перешкоді втіленню проектів у життя. Не сприяли й політичні обставини: на Січі з'явився ще один претендент на булаву — Іван Брюховецький. Він уже називав себе не кошовим отаманом, як воно й було насправді, а кошовим гетьманом. І посилено інтригував проти Сомка. Зокрема, написав наклепницького листа полковникові Г. Косагову, командувачеві російських військ, що їх цар надіслав для підтримки запорізьких козаків у боротьбі з татарами. Крім того, Брюховецький спритно настроїв проти наказного гетьмана Івана Сірка. У листі до полковника він уперто звинувачував Сомка в зраді російського царя. А Сірка запевняв, що Сомко настроює проти нього росіян. Втім, щоб остаточно позбутися конкурентів, такі самі листи Брюховецький понаписував і проти Василя Золотаренка.

На відповідь Брюховецькому, Сомко вдався до своєрідної економічної блокади Січі: наказав попалити човни й плоти, що їх збудували в районі Перевалочної і використовували для перевезень на Січ різного припасу. Але тут Сомко помилився: з'ясувалося, що збудовано ці плоти та човни за наказом царя. Скориставшись із такої необачності, Брюховецький негайно компонує доноса в Москву і знову звинувачує Сомка, а заодно й Золотаренка, у зраді. І наводить "переконливий" факт. Росіяни це взяли до уваги.

Формально на той час гетьманом України був іще Ю. Хмельницький. Але Москва вирішила, що потрібен новий — надійніший її прихильник. З цього приводу цар видав спеціальний Указ і доручив князеві Ромодановському простежити за обранням гетьмана. А тут іще сталася прикра подія з Ю. Хмельницьким. Отримавши образливого листа від січових козаків, у якому ті погрожували йому, звинувачуючи в зраді на користь

Польщі, гетьман передав клейноди наказному гетьманові Павлу Тетері, а сам подався до Києва і постригся у ченці. Цей безглуздий вчинок призвів до розколу України. Всі побачили, що тепер вона має двох наказних гетьманів: Лівобережного і Правобережного. А був же ще й кошовий гетьман І. Брюховецький, який теж прагнув стати гетьманом України.

Усьому мала дати лад Велика козацька Рада. Призначили її на 17 червня 1663 року, а відбулася вона поблизу Ніжина. Цікавою особливістю цієї "Чорної ради" було те, що в ній брали участь не лише козаки, а й селяни та міщани, яким надано рівні голоси із козацтвом До того ж, вона проходила під наглядом російського князя Гагіна. Проходила бурхливо. Запорожці підтримували Брюховецького, а значна частина городових козаків — Сомка. Оскільки розв'язати питання більшістю голосів було неможливо, прихильники Сомка взялися до зброї. Пролилася кров. В сум'ятті мало не загинув князь Гагін. На велику-превелику силу йому, та певній частині козаків, пощастило розвести супротивників. Раду перенесли на другий день.

Але протягом ночі чимало хто переглянув свої вчорашні позиції. Значна частина козаків, що були на боці Сомка, перекинулася до Брюховецького та його запорожців, при цьому якась група мало не вбила самого Сомка, і росіянам довелося взяти його під охорону. А на третій день понад 40 тисяч прихильників І. Брюховецького переконали Раду, що гетьманом має бути саме він. У цій ситуації Брюховецький мав би повестися ґречно і подбати про примирення зі своїми опонентами. Але він діяв безоглядно й підступно: Сомка й Золотаренка взяли під варту — про що князь Гагін повідомив 18 вересня царя, і разом з кількома їхніми прихильниками скарали на смерть на майдані міста Борзни на Чернігівщині. Так і скінчився життєвий шлях наказного гетьмана Лівобережної України Якима Сомка.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Яким Чалий, наказний гетьман запорізьких козаків.

Стати кошовим отаманом Якиму Чалому так ніколи й не судилося, тож ми могли б і не згадувати про нього. Але річ у тім, що не згадати про нього було б гріхом. Адже цей наказний, або ж ватажний, як ще називає його дехто з істориків, отаман виявився причетним, як до задумів Петра І, так і до великих планів гетьмана Мазепи.

Перенесімось у 1696 рік. Петро І готується до другого доходу на Азов. Перший зазнав невдачі: турки буквально на друзки розбили російське військо. І тепер російський цар готує флот, споряджує нові кінні й піші полки.

Звичайно, він звернув погляд і на союзника, гетьмана Мазепу; чим допоможеш? "Та ми той... — аж заникувавсь у своїх запевненнях гетьман. — Ми, коли що до чого, то можемо цілу флотилію під Азов послати, щоб не допустити туди турецького флоту".

Петрові І ідея припала до душі. Мазепа виділив кошовому І. Гусаку кошти для спорудження кораблів. А щоб турки, поки там що, не нудилися без діла, наказав відомому морському ватагові Якиму Чалому взяти з собою п'ять сотень хлопців та погуляти попід Кримом.

Чалий показав себе справжнім морським корсаром. Натрапивши поблизу півострова на турецьку ескадру з сімнадцяти кораблів, він притьмом кинув своїх козаків у бій. Частину кораблів козаки потопили в гарматній дуелі, частину взяли на абордаж і захопили. Повернулися на Січ з величезною здобиччю: крам, зброя, всілякий бойовий та продовольчий припас.

Побачивши, що мають тепер тямущого флотоводця, козаки сотнями заявляли про своє бажання йти під його прапором у море та топити чи брати на абордаж усе, що тільки там рухається. Приєднався до загону Чалого і новий кошовий отаман Яків Мороз, що мав під своїм бунчуком майже 1800 січовиків. Проте дії кошового — тема іншої розмови. А нас цікавить одіссея самого Чалого. Він зміркував, що ще один такий караван галер, як минулого разу, йому навряд чи трапиться, тож краще йти просто на Козлов (Євпаторію). Щоб і туркам з татарами нерви полоскотати, і здобич мати.

Висаджувалися козаки на берег не в межах міста, а трохи далі, тож іще дорогою до передмістя захопили кілька татарських сіл. Здобичі, в тому числі й полонених, набралося стільки, що потреба нападати на саме місто вже відпала, понадто, що з отаманом було якихось три сотні з гаком козаків. Зрозуміло, що вирушаючи до берегів іншої держави, та ще й повз турецьку фортецю, з якимись там трьома сотнями "оселедців", Яким Чалий вдався до погибельної авантюри, якої війна не пробачає. Усвідомивши це, Чалий, як чоловік за характером своїм завбачливий та обережний, вирішив повертатися. Одначе звістка про те, що козаки чайками пішли на Крим, уже досягла Очакова, і тут, на лимані, дорогу їм перепинив турецький флот.

Турки сподівалися, що козаки кинуться пробоєм крізь їхній заслін і це дасть убивчу перевагу. Але Чалий розважив інакше. Дійшовши до найближчого острова і поховавши човни у заводях, він наказав своїм хлопцям закопуватись у землю. Два дні турки безуспішно обстрілювали острів з гармат та висаджували десанти. А на третю ніч козаки зникли з острова, ніби їх розчинили в собі темрява і туман. Розшукали їх турки вже в гирлі Дніпра, в одному з рукавів. Як на те, рукав обмілів, і пройти ним проти води козаки не могли. Ні, вони, звичайно, могли б поперетягувати човни, але в цей час із-поза обрію вигулькнула ціла орда татар, а основною течією Дніпра напереріз козакам рушили човнами й галерами турки.