Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 49

Одержавши листа від Мазепи" в якому той запевняє, що Кочубеїв лист — не більше, як наклеп, цар дозволив Мазепі заарештувати свого Генерального суддю і самому з'ясувати що там до чого. Мазепа наказав узяти Кочубея під варту, але миргородський полковник Д. Апостол, майбутній гетьман, устиг попередити опального про небезпеку і порадив утікати — не до Росії, звичайно, а до Криму. Втім існує версія, що попередження було узгоджене з самим Мазепою, оскільки гетьман хотів дати батькові дівчини, яку все ще кохав, шанс на порятунок. І саме в Криму. Бо побоювався, щоб недоброзичливці не подалися до Росії та не дістали змоги інтригувати проти нього.

Ця версія видається правдивою, оскільки в будь-якому випадку для Мазепи було б небажаним, щоб Кочубей давав свідчення російським слідчим, з якими, звичайно ж, ознайомиться цар.

Кочубей разом з Іскрою справді вирушили до Криму, щоб пересидіти там якийсь час, але потім змінили свої наміри і повернули в бік Росії. Таки потягло на інтриги. Але не пощастило: їх перехопив російський полковник Осипов, який теж мав від них доноси на Мазепу. Росіяни заарештували втікачів і спровадили до Смоленська. Там, з наказу царя, їм улаштували допити з тортурами. Спочатку Кочубей наполягав на правдивості своїх листів, але згодом, не витримавши тортур, відмовився від викладених там фактів. Засудженого на смерть Василя Кочубея привезли до Києва і якийсь час тримали у фортеці. А виконали вирок 14 липня 1708 року на майдані міста Борщагівки, де була польова ставка гетьмана Мазепи. Кочубея стратили привселюдно — перед очима гетьмана і кількох тисяч козаків.

За якийсь рік Петро І, напевне, дуже шкодував, що засудив Кочубея до страти, оскільки з'ясувалося, що гетьман Мазепа справді виступив проти російської держави, але було вже пізно. Поховано Кочубея на території Києво-Печерської лаври.

Іван Іскра, полковник полтавський, український географ.

З іменем цього полковника, передусім пов'язують події, що розгорталися навколо гетьмана Мазепи. Тобто в історію, а отже і в пам'ять українців, він увійшов, як один з керівників опозиції; як той, що писав на Мазепу доноси російському цареві. Відтак, для тих, у чиїй уяві Мазепа — патріот. Іскра постає зрадником, а для тих, хто має Мазепу за зрадника, тобто для проросійськи настроєних сучасників Іскри та його нащадків — він є патріотом, борцем проти "зрадника Мазепи". Така вже його доля.

Розпочати невеличке есе про цю історичну постать я хочу з такої події, яка висвітлює його життя геть з іншого боку. Прийшовши до влади, гетьман І. Мазепа вирішив відновити морську козацьку славу на Чорному морі. Виділив кошти, подбав про спорядження, приохочував козаків до нових морських походів та до будівництва не просто човнів, а цілком боєздатних річково-морських суден. Хай навіть і невеликих за розмірами.

Але щоб українські море — та дніпроплавці добре знали гирло і пороги, потрібна була нова, докладна карта. Тож, за наказом гетьмана, полковник Іван Іскра бере собі в помічники кількох вправних у малюванні та описах помічників-канцеляристів, загін охорони і вирушає в експедицію. Це завдяки йому гетьманська канцелярія та писарі Січі незабаром дістали опис усіх островів, порогів, річок, і навіть урочищ по обидва береги Славутича — від найвищого порогу, і аж до впадіння річки — через лиман — у море. Саме після цієї географічної експедиції будь-хто з отаманів-мореплавців та й просто козацьких командирів міг швидко ознайомитися з тією ділянкою Дніпра і Дніпро-Бузького лиману, яка його цікавила, та скласти уявлення про характер місцевості, в якій доведеться діяти.

Тобто в особі полковника Івана Іскри Україна має одного з перших вітчизняних географів та гідрографів, праця якого мала не лише пізнавальне, але й цілком практичне значення.

Зростав Іван Іскра (р. н. невід. — помер 1708) в родині відомого в Україні представника старшини, наказного полковника полтавського Іскри, теж Івана (помер 1658 р.), який по смерті Б. Хмельницького не крився зі своїми претензіями на гетьманську булаву. Сильні проросійські настрої нашого полковника-географа теж перейшли йому в спадок від батька, навколо якого давно гуртувалася промосковська козацька еліта Полтавщини та й усього Лівобережжя. І ще одна цікава деталь: Іван Іскра, цей послідовний опозиціонер гетьмана Мазепи, доводився онуком відомому бунтареві, керівнику повстання Якову Остряниці. Ось така козацько-бунтарська, з проросійським забарвленням, біографія.

За своє недовге життя Іван Іскра показав себе і як полководець. Коли 1700 року розпочалася війна в Лівонії (Прибалтика), гетьман Мазепа послав туди українські війська під командою свого племінника Обидовського. А одним з корпусів, що тривалий час діяв самостійно, командував полковник полтавський І. Іскра. Сталося так, що в лютому 1701 року Обидовський помер у своїй ставці у Пскові, і командування перебрав на себе Іскра. Разом з російськими військами козаки Іскри перейшли всіма шляхами Північної війни, зокрема брали участь у битві під Ригою.

До речі, в літописі Самовидця та інших тогочасних документах і хроніках ідеться про те, що під час цієї війни запорозькі козаки (не плутати з українськими, гетьманськими козаками, якими командував Іван Іскра) надзвичайно вороже ставилися до російського війська, а на території Росії дозволяли собі навіть напади на села та містечка.

Повернувшись на початку 1702 року в Україну, полковник Іскра почувавсь досвідченим воїном, полководцем, і, ще не дуже афішуючи цього, поглядав у бік гетьманської столиці. Як і свого часу його батько, він вважав, що може претендувати на булаву, репрезентуючи проросійську частину козацтва. З цих міркувань, Іскра приєднався й до повстання Семена Палія. Зокрема, він зі своїм полком громив військо поляків у битві під Бердичевом. Відомо також, що Іскра не раз брав участь у сутичках з татарськими загонами, а подеколи й сам нападав на порубіжні татарські улуси.

Ну, а тепер щодо всієї отої історії з доносами на Мазепу. Ініціатором опозиції, її лідером був Василь Кочубей. Роль наказного гетьмана не пішла йому на користь. А тут ще й неприязнь, пов'язана з коханням гетьмана та його доньки Мотрі. Першого доноса Кочубей, як відомо, написав сам. Але особливого враження на Петра І та його оточення викладені в цьому листі факти не справили. Тоді й зродилася думка діяти з кимось у спілці. А кращого спільника за полковника Іскру, давнього приятеля та свояка, годі було й шукати. Одного листа вони відіслали до Москви, а ще одного — російському полковникові Осипову, полк якого був розквартирований в Охтирці. Сподівалися, що той доповість про зраду "по начальству", а сам стане ворогом гетьмана.

Мені чомусь здається, що Іскра навіть не припускав, що листи матимуть такий резонанс, і стануть, так би мовити, бумерангом. Дізнавшись, що гетьман Мазепа має заарештувати їх обох, полковник миргородський Д. Апостол послав до Кочубея гінця — попередити, а водночас, і порадити: тікайте обидва до Криму. Спочатку Іскра, як і Кочубей, прислухався до цієї розумної поради і справді взяв напрямок на Крим, але потім передумав і повернув у бік Росії, вважаючи, очевидно, що з росіянами мати справу легше, ніж з татарами. Помилився. Вершники полковника Осипова, на роз'їзд яких вони натрапили поблизу якогось села, вже мали наказ перехопити їх і заарештувати.

Можна собі уявити стан бойового полковника Івана Іскри, коли з'ясувалося, що його судитимуть як наклепника. Якийсь час він, як і Кочубей, сподівався, що йому дадуть змогу поговорити з гетьманом, і це допоможе залагодити інцидент. І якби такий шанс у нього з'явився, Іскра напевне показався б перед Мазепою, адже, на відміну від Кочубея, якоїсь укоріненої особистої неприязні до гетьмана він не відчував. Але Осипов, за наказом із Москви, відпровадив утікачів до Смоленська, де до діла взялися слідчі. Потім був Вітебськ, в якому перебувала штаб-квартира російського канцлера Головкіна. Там їх і засудили до страти.

Щоправда, з виконанням вироку не квапилися. Допитували ще й ще раз. Росіянам важливо було знати, що в тих листах справді наклеп, а що — факт. Хтось із чиновників мав підозру, що Мазепа таки винен у зраді, що диму без вогню не буває. Під час перших допитів Іскра наполягав на тому, що Мазепа затіває змову зі шведами, але йому не вірили. Згодом, під тортурами, він зрікся своїх свідчень і визнав, що то був наклеп, але йому теж не вірили. Передчуваю, що полковникові Іскрі було важко триматися одного, бо він, можливо, й сам до пуття не знав, що з почутого від Кочубея є правдою, а що брехнею.

Росіяни не захотіли брати гріха на душу і привезли засуджених до Києва, де вони певний час перебували в Печерській фортеці. Можливо, полковник Іскра ще сподівався, що гетьман змилосердиться і врятує йому життя. Адже вони були близькими людьми, співпрацювали. Та й провина його не така вже й смертельна: Мазепа сам був автором безлічі доносів тому ж таки цареві-батюшці. Але, може, саме тому, що Мазепа й сам частенько практикувавсь у компонуванні листів цареві, він і скарав Іскру. Страта відбулася у липні 1708 року, в Борщагівці, під Білою Церквою, на містечковому майдані, в присутності військ.

Яким Сомко, полковник переяславський, наказний гетьман Лівобережної України.

Яким Сомко (р. н. невід. — помер 1663) належав до козацької старшини, яка починала визвольну війну разом з Богданом Хмельницьким. Тому це були люди, особливо чутливі до змін у політичній обстановці та державному устрої, що відбувалися по смерті Великого гетьмана. їх, можливо, більше, ніж будь-кого, вражали конфлікти, що виникали в боротьбі за гетьманську владу, за яку, до речі, активно боровся і Сомко. Уже навіть той факт, що його сестра Ганна була першою дружиною Б. Хмельницького, а отже, Юрій доводився йому племінником, давав певні підстави нашому героєві, людині, наближеній до гетьманського двору і самих гетьманів, претендувати на помітнішу від інших роль у визначенні долі України.

Вперше Яким Сомко, тоді вже полковник переяславський, випробував свою фортуну в 1659 році, коли стало зрозуміло, що гетьмануванню І. Виговського настав кінець. Згуртував велику групу впливових прихильників не лише на Переяславщині, а й по інших адміністративних полках.