Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 51

Схоже, що, зумівши вирватися з блокованого ворогом острівця, козаки не врятувалися тільки тому, що не захотіли одразу ж покинути свої човни, які дуже цінувалися.

Цього разу козаки окопались у прибережному ліску. Але турків і татар було стільки, що протистояти їм жменька сміливців уже не могла. Тим паче, що вороги довго не наважувалися йти в атаку, а цілу добу обстрілювали козацтво з гармат та рушниць. Не маючи ні води, ні їжі, витративши всі набої та вичерпавши фізичні ресурси, вцілілі козаки востаннє відбили напад турків і, знеможені до краю, здалися. Могли б, ясна річ, загинути в бою, але досвідченому в таких справах отаманові здалося, що, потрапивши в полон до турків, — саме до турків, —частина козаків зможе врятувати собі життя.

Так воно згодом і сталося. Одразу по здачі, отамана Чалого турки вбили, а його рубак завезли до Очакова. Ханові в цей час доповіли, що в козацькому полоні перебуває чимало мусульман, тож почалися переговори про обмін. Скінчилося все на тому, що татари мовили: "Гаразд, ви нам наших, ми вам ваших, і розійдемося до кращих часів". Так, завдяки поміркованості отамана Якима Чалого, багатьом козакам пощастило зберегти життя.

Пилип Орлик, гетьман України в еміграції.

В особі Пилипа Орлика (1672-1742) українське козацтво, всі патріотичні сили України, що обстоювали засади незалежності й державності, мали сподвижника і продовжувача справи гетьмана Івана Мазепи. І в цьому була своя логіка, адже П. Орлик, віддавній генеральний писар військової канцелярії гетьмана, став чи не єдиним, кому Мазепа звірявся з найпотаємнішим, кому безмежно вірив і на кого цілковито покладався.

Походив Пилип Орлик з чесько-польського шляхетського роду, предки якого — по батьківській лінії — опинились у Литві ще за часів гуситських воєн. Батько його, офіцер польської армії, загинув 1673 року в битві під Хотином.

Освіту Орлик здобував у Києво-Могилянській колегії (згодом набула титулу академії). Там ним опікувався професор філософії Степан Яворський, що вважав цього учня чи не найздібнішим з усіх і, можливо, сподівався бачити згодом викладачем академії, своїм спадкоємцем. Саме завдяки протекції Яворського, Орлик став писарем Київської митрополії.

Може, посада писаря не дуже й імпонувала схильному до філософії та літератури П. Орлику, але треба ж було з чогось починати. Тим паче, що, зоставшись без чоловіка" мати не могла забезпечити синові більш-менш гідного існування, отож слід було заробляти на хліб. Мабуть, не без допомоги Яворського він незабаром потрапив і до генеральної військової канцелярії.

Порівняно з попереднім місцем, тут перспективи були набагато ліпші. Хоч Орлик був попервах лише молодшим писарем, але дістав змогу ввійти до зовсім іншого товариства, познайомитися з багатьма вищими офіцерами Мазепи, що згодом неабияк сприяло зростанню його авторитету. Ще ширші обрії розгорнулися перед 26-річним канцеляристом, коли в 1698 році він одружився з донькою полковника полтавського Павла Герцика, красунею Ганною.

Павло Герцик був євреєм за національністю — на той час тільки два євреї, Герцик і Крижанівський, — дослужилися до полковників, хоч серед козацького офіцерства їх служило чимало, — але він щиро підтримував Мазепу, і до України був настроєний патріотично. Спираючись на підтримку впливового тестя, П. Орлик поступово наближався до кола гетьманських сподвижників. Та й сам Мазепа помітив його ще звідтоді, як Орлик склав досить вдатного панегірика на честь гетьмана (1695 р.). Мазепа, який і сам захоплювався літературною творчістю, сприйняв витвір свого канцеляриста з прихильною поблажливістю і подумав, що цього хлопця треба мати на увазі.

Ще надійніше вони зблизилися, коли гетьман погодився стати хрещеним батьком сина Пилипа — Григорія. Навіть за наших часів інститут кумівства в Україні вважають мало не святим. А за доби Орлика він справді був освячений і релігійними, і світськими традиціями. Тож нема нічого дивного в тому, що, коли постало питання про посаду генерального писаря, Мазепа призначив на неї (1706 рік) Пилипа Орлика.

Посада виявилась набагато відповідальнішою, ніж міг уявити собі досвідчений військовий канцелярист. Уже хоч би тому, що працювати доводилося з гетьманом Мазепою, чоловіком непростої вдачі і не цілком зрозумілих намірів, який повсякдень балансує між беззастережною вірністю російському цареві та прихильністю до польського та шведського королів, і повсякчас перебуває у якихось таємних зносинах; а до того ж, ще й досі, незважаючи на солідний вік, потрапляє у складні амурні ситуації.

Не встиг Орлик звикнути до свого нового крісла, як гетьман посилає його до Москви. За гінця і дипломата. Але тільки дуже вузьке коло прибічників Мазепи знає, що найважливіше його завдання — переконати оточення Петра І, що всі доноси, якими засипають його канцелярію Кочубей, Іскра та інші недоброзичливці, — підлий наклеп. Як він цього досягав — то вже справа хисту, але знаємо, що аж до остаточного приєднання Мазепи до Карла XII в московських колах вірили, що Мазепа їхній союзник.

І в цьому була заслуга дипломата П. Орлика. Не раз він виступав і посередником (чи, краще сказати, зв'язковим) між гетьманом і княгинею Дольською.

Після трагедії під Полтавою Орлик не відсахнувсь од гетьмана, зберіг йому вірність до кінця. В обозі відступаючих військ перебували сім'я генписаря та родина Герциків.

Вже на підході до Бугу козацьку армію запосіла скрута: не стало харчів, людей мучила спрага. Знайшлися призвідці, що збили групу для нападу на гетьманський обоз. Пішла навіть чутка, що вона збирається захопити гетьмана і, повернувшись до Дніпра, видати його Петрові І. Змову з допомогою "своїх" людей викрив Пилип Орлик. І зумів спокійно, без крові та зайвих конфліктів, залагодити справу та узяти ситуацію під контроль. Він узагалі вражав усіх своєю поміркованістю, виваженістю слів і дій.

Не домагався Орлик і гетьманської булави. По смерті Мазепи — у вересні 1709 року — він ладен був поступитися нею племінникові гетьмана Андрію Войнаровському. Але Войнаровський такої честі зрікся, вважаючи, що бути гетьманом у вигнанні — не варте клопоту. Єдине, що його по-справжньому цікавило, — це гроші гетьмана, оті скарби, що їх Мазепі пощастило вивезти з собою, і що мали, за уявленнями Орлика, піти на спільну українську справу.

Ми не зупинятимемось на конфлікті Орлик — Войнаровський з приводу гетьманської спадщини: справа то грішна і марудна. Для нас важливо, що 5 квітня 1710 року на козацькій Раді, скликаній у Бендерах, на гетьмана України обрали Пилипа Орлика. Це сталося вже по тому, як спеціальна комісія, яку створив король Швеції, визнала спадкоємцем майна Мазепи його племінника А. Войнаровського. Отже, всі козаки, що прибули з гетьманом, серед них і Пилип Орлик з родиною, по суті, зосталися без засобів до існування.

Одначе це не завадило П. Орлику створити своєрідний уряд у вигнанні. Були призначені всі належні, за існування гетьмана, чиновники: Генеральний писар, Генеральний суддя, Генеральний осавул... Нового гетьмана активно підтримав кошовий отаман Кость Гордієнко, що теж опинився в еміграції.

У пору "коронації" гетьмана стався ще один дуже важливий політичний акт, значення якого не втратило ваги й у наші дні. Козацька Рада схвалила написану особисто П. Орликом "Конституцію прав і свобод Запорозького Війська". Нехай нікого не збиває з пантелику оте " прав і свобод Запорозького Війська". Насправді під "Військом" малася на увазі Україна. Тоді, 5 квітня 1710 року, перед усім світом було проголошено першу в історії України, Конституцію держави, причому держави козацької.

Про те, що це була саме Конституція України, а не лише Запорозького Війська, свідчить чимало статей, в яких, зокрема, окреслено засади непідлеглості Української держави Росії та Польщі, визначено кордони, що відповідали кордонам України часів Б. Хмельницького; окреслено своєрідний козацький парламент, в якому мали засідати представники від кожного адміністративно-територіального та військового полку. Цей парламент (Старшинська Рада) повинен був збиратися на свої засідання тричі на рік і розв'язувати чимало справ, які колись перебували у віданні тільки гетьмана. Тобто Україна трактувалася, як гетьмансько-парламентська республіка.

Надзвичайно важливим для міжнародної опінії став і той факт, що король Швеції Карл XII, складаючи протекцію новоствореному урядові й парламенту, визнав і гетьмана Орлика, і проголошену Конституцію. Цим актом він надав українському урядові в еміграції першого міжнародного визнання. Така підтримка короля Швеції дала змогу П. Орликові негайно розпочати переговори з представниками турецького султана, короля Франції, з послом кримського хана Девлет-Гірея.

Незаперечним успіхом цієї дипломатії було вкладення в січні 1711 року українсько-татарського союзу, за умовами якого хан визнавав Україну незалежною державою і зобов'язувався не підписувати жодних договорів із Росією без згоди на те уряду гетьмана. Тоді ж таки до Бахчисарая відряджено постійного представника гетьмана Орлика в Криму, його посла. І ще одна цікава деталь: згідно з цим договором, донські козаки переходили в підпорядкування гетьмана України. І це було цілком природним. Адже за тих часів і українці, і татари сприймали донське козацтво, як одне з відгалужень українського, вважаючи, що засновниками його були все ж таки українські козаки.

Дещо складнішими виявилися стосунки з польським урядом, — короля С. Лещинського. Тут виникали проблеми контролю над Правобережною Україною. Та все ж Орлик не втрачав надії залагодити і цей пункт українсько-польських відносин.

Безпосереднім наслідком дипломатичних зусиль гетьмана стала спільна військова операція українців, шведів, поляків і татар проти російських військ та їхніх польських союзників, що виступали проти Лещинського. Наприкінці січня запорожці під командою К. Гордієнка й П. Орлика приєдналися до польських військ і незабаром увійшли в межі Правобережної України. Козаків було дуже мало. Поляків теж. Разом з ними рушила в похід і незначна частина шведів. Єдиною справді потужною була військова сила буджацьких татар, що діяла під орудою султана Мегмет-Гірея, сина кримського хана.