Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 65

Відтак, напруження в стосунках між кошовим та гетьманом тривало.

Отаманство Лантуха збіглося зі значною активізацією гайдамацького руху. Й оскільки ці нікому не підлеглі ватаги почали нападати і на польські маєтки, і на татарські улуси, а також на купців та гінців, то кошовому довелося розпочати боротьбу з ними. Принаймні з тими, чиї загони базувалися на землях запорожців. Це з наказу Г. Лантуха, Петро Калниш, майбутній кошовий Калнишевський, а тоді ще тільки військовий осавул, узяв полк запорожців і подався на Буг "викурювати" з прибережних лісів та яруг місцевих гайдамаків.

Одначе, виправа ця не давала ефекту. Поки Калниш там обертався, ватаги вдавали, що розбігаються, а щойно козаки брали напрямок на Січ, гайдамаки знову хапались до зброї, що викликало гнів уже не тільки татар та поляків, а й росіян. Які вимагали негайно й нещадно... Й ось тоді Лантух удався до цікавої тактики: замість збройних полків, він послав на Буг запорізьких дідів, щоб вони, як мудрі люди, "авторитети", переконали гайдамацьких отаманів припинити напади, та не накликати лиха на себе й на Січ. І діди пішли. І привели кількох отаманів до кошового. Лантух нагримав на них, полякав шаблею, а потім узяв присягу, що надалі їхні ватаги ні на кого не нападатимуть.

Здавалося б, інцидент вичерпано. Але те, що гайдамацькі отамани отак собі безборонно побували на Січі, дало підставу російським генералам та й самому гетьманові Розумовському запідозрити, що діяли гайдамаки все ж таки не без відома Січі. Кошового Лантуха викликали до тодішньої гетьманської столиці Глухова і влаштували слідство, що тяглося мало не рік. Зрештою, кошового виправдали, але сам факт такого слідства спровокував різке невдоволення козаків: за давніми законами Січі, судити кошового могла тільки січова Рада! І ніхто більше.

Проте на гайдамаках справа не стала. За тих часів, до України дедалі більше людей тікало з Сербії. Утворилася ціла провінція, що дістала назву Новосербії. Керував нею генерал Хорват. Так ось, комусь у Петербурзі спало на думку відчикрижити чималий шмат козацьких земель і передати їх отій Новосербії. З цього приводу Лантух одержав листа від гетьмана Розумовського: так, мовляв, треба, старий, сам бачиш, що землі обмаль. Але кошового це не переконало, і він написав Розумовському, що так далі не піде. Якщо землю козакам відбиратимуть, вони стануть на ЇЇ захист зі зброєю в руках, а коли що до чого, то й під високу руку турецького султана підуть.

Оскільки конфлікт назрівав дуже серйозний, на Січі змінили погляд на гайдамаків. Дехто навіть подався до їхніх ватаг, щоб збройно виступити проти росіян та переселенців. Отоді Г. Лантух і опинився між двох вогнів: з одного боку, він мусив придушувати гайдамацький рух, бо інакше міг піти під російський суд, з другого — треба було цей рух підтримувати, бо такою була воля козацтва. Скінчилося все це на тому, що козаки скликали раду і заявили Лантухові: " Віддай булаву, ми знайшли собі іншого батька".

Не всім на Січі подобалося й те, що Г. Лантух заходився був зміцнювати дисципліну. Зберігся один з "міцних" наказів цього кошового, яким він карає самарського полковника Івана Водолаза за те, що він "через своє безумство, запаморочившись проклятими люлькою і п'янством, військові універсали зневажив і грабунок вчинив, з приводу чого в коші війська запорізького низового визначено: "за такі бездумні вчинки і зневаження військових універсалів його, як недоброго сина, покарати".

Проте наступник його, Олекса Біленький, не пробув кошовим і року, як козаки знову попросили на отаманство Лантуха. Це при ньому Січ пережила смерть імператриці Єлизавети, коронацію Петра III та двірцевий переворот, унаслідок якого до влади прийшла Катерина II.

1762 року кошовим на місце Лантуха вперше обирають П. Калнишевського, але навіть цей, вельми мудрий і талановитий керівник, утримав булаву за першим разом тільки на рік. Козаки знову вклонилися Лантухові: "Ходи ти, батьку!" Він пішов. Проте, Йому грунтовно не щастило. Щойно він ставав отаманом, як розпочиналася якась нова російська чи татарська інтрига. Цього разу вона постала у формі описування запорізьких земель, за яким крилося відторгнення козацьких територій на користь переселенців із Сербії, Бессарабії та Росії. У такий спосіб російський уряд намагався перетворити козацькі землі на землі "дружби народів", щоб потім раз у раз переконувати українців, що ніби це земля не їхня, а, бачте, "так історічєскі слажілось..."

Насправді ж "історічєскі слажілось" так, що земля ця од віку, ще з часів Київської Русі, була українською, і її віками захищали від напасників козаки. Але імперські амбіції не дозволяли росіянам миритися з-існуванням козацтва та України. Імперії потрібна була колонія під рукою "старшого брата".

Проте цього разу Г. Лантух був набагато рішучішим, ніж перше. Він зібрав раду, на якій ухвалили боронити свої землі силою зброї. Відтак, полковник Деркач, який очолював паланку на Бузькому Гарді, підняв своє козацтво і заходився виганяти переселенців, спалюючи їм оселі. Генерал Хорват спробував був заступитися. Дійшло до збройних сутичок. У ситуацію втрутилась імператриця Катерина II: "Как пасмєлі?!" Але й тут Г. Лантух показав характер. Зневаживши наказ імператриці заарештувати Деркача, він сам провів розслідування, і полковника росіянам не видав, заявивши, що той усе робив, як і годилося робити командирові паланки.

Імператриця розлютилася. Викликала до себе К. Розумовського. "Ти їм гетьман?! — в'їдливо поцікавилася вона. — Якщо гетьман, то розберися! А ні, тої..."

Розумовський мусив посилати на Січ свого представника з сильною охороною. Завваживши, що тут вже Йдеться до збройного конфлікту між Січчю та Росією, а частина козацтва цього собі не зичить, — кошовий Григорій Лантух зрікся влади, заявивши, що не бажає отаманувати в час, коли росіяни нехтують усіма давніми правами й традиціями українського козацтва. Сталося це наприкінці 1764 року.

Звичайно, Г. Лантух показав би більше доблесті, якби не зрікався булави, а навпаки, міцніше стис її в руці і повів козацтво на захист прав та земель, піднімаючи при цьому на боротьбу городових козаків і весь український, народ. Але він не зважився на це і, як кажуть у таких випадках, Бог —та ще історія — йому суддя.

Відомостей про його подальшу діяльність дослідники козацтва не віднайшли. Очевидно цей відхід від січового керма став для Г. Лантуха останнім.

Пилип Федорів, кошовий отаман запорізького козацтва.

Якщо Григорія Лантуха силоміць перейменували на "російськомовного" Федорова, то Пилип Федорів був Федоровим од віку свого, тож прошу не плутати. Може, саме схожість двох прізвищ і підказала комусь на Січі поміняти (1764 р.) кошового Федорова на кошового Федоріва. Хоч вважатимемо, що цього разу козаки керувалися не власним гумором, а власним глуздом: річ у тім, що Пилип Федорів, цей, як називає його А. Кащенко, "видатний січовий дід", на той час уже здобув на Січі незаперечний авторитет.

Небагато залишалося тоді на Січі козаків, які б разом з Костем Гордієнком воювали проти росіян під Полтавою, та стали свідками зруйнування Січі 1709 року. Втім, Федорів був не лише свідком, а й захисником Січі од військ полковника Яковлева. І вирвався з їхніх рук живим тільки тому, що кинувсь у річку, переплив її та заховавсь у плавнях.

Одне слово, Пилип Федорів віддавна мав справу з росіянами, знав, чим закінчуються союзницькі відносини з ними, і настроєний був рішуче. Та й запорожці, схоже, знали, кого обирати, бо ж ішлося до ще одного збройного конфлікту з росіянами. Узявши булаву, Пилип Федорів не став панькатися ні з росіянами, ні з іншими поселенцями, що осідали по запорозьких землях. Спорядив загін козаків із наказом: проінспектувати козацькі землі, і всіх, хто оселився на них не за козацьким правом, вигнати за межі землі Запорозької. І козаки об'їхали всі території. І сотні сімей поселенців повиганяли. А щоб витримати можливий натиск російських військ, кошовий послав делегацію до кримського хана і заручився його підтримкою.

Тут одразу слід пояснити, що козаки не тому ворогували з переселенцями, що ті запосідали їхні землі. Сотні років сюди приходили чужинці, і козаки гостинно приймали всіх, хто потребував їхнього захисту. Але тепер запорожці бачили, що масове переселення іноземців на українській землі було засобом русифікації України, її колонізації; що таким чином російський уряд намагався ліквідувати козацтво, протиставляючи йому загони найманців; позбавити козаків права на рідну землю, давши їй тисячі й тисячі нових господарів, — ось що викликало ненависть козаків і до росіян, і до поселенців.

До речі, зауважу, що козацькі рейдові загони, які з наказу Пилипа Федорова повернули під юрисдикцію Січі величезні території від Дніпра до гирла Кальміусу, виганяли тільки тих поселенців, що відверто відмовлялися визнавати зверхність Запорізької Січі. А ті слободи, мешканці яких приймали козацьке підданство, жили собі й далі своїм життям.

Майже два роки був Пилип Федорів отаманом, і два роки січовики відновлювали давні права свої, права України на її одвічні землі. У Росії його дії викликали шалений гнів. Від погроз уряд перейшов до формування війська, яке мало остаточно приборкати свавільних "маларассєйцев". Крім того, серед козацької старшини з'явилася російська агентура, яка воліла краще позбутися Федорова, помиритися з росіянами, а не обстоювати прав Січі, і в такий спосіб зберегти свої посади та володіння.

Відчуваючи, що подальші його дії здатні розколоти запорізьке козацтво на два табори, та не бажаючи провокувати російські війська до нападу на Січ, Пилип Федорів довладарював до кінця року, а як настав час обирати нового кошового, попросив товариство вдруге булавою його не вшановувати. Погодьтеся, що це було зроблено з гідністю.

Не сприяв дальшому козакуванню і досить похилий вік кошового. Він попрощавсь із Січчю і подався до козацького монастиря, Самарської пущі, де й постригся в ченці. Коли саме помер Пилип Федорів, славний лицар козацький, який, замість шаблі, взяв до рук молитовника, — невідомо.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Максим Залізняк, керівник гайдамацького повстання, гетьман повстанського війська.

Максимові Залізняку судилося стати одним з найпопулярніших народних ватажків України.