Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 64

Багатій з багатіїв, весь в орденах і титулах.

Саме з таким настроєм і повернувся він наприкінці літа 1777 року до Петербурга.

У мандрах минуло майже 13 років. Про його гетьманство вже забули, чи майже забули. Принаймні тепер він уже не потерпає, що Його пошлють у заслання або вб'ють. А тим часом він став іще заможнішим. Брат Олексій помер, відказавши Кирилові в спадок Анічковський палац, що його збудував колись архітектор Растреллі для імператриці Єлизавети. Вона й жила в ньому певний час, а потім подарувала Олексію Розумовському, щоб мати де зустрічатися з ним.

Як і перше, коло Кирила Розумовського величезна обслуга — Серед ад'ютантів навіть один генерал і кілька флігель-ад'ютантів. Особиста охорона, почесна варта...тобто все, як і годиться генералові-фельдмаршалу, дарма, що він так ніколи в своєму житті в жодному поході не побував. До політики він у цей час не втручався, здебільшого займавсь улаштуванням доль своїх десятьох — шість синів та чотири доньки — дітей. Дітям теж не було чого нарікати: всі влаштувалися. Чотири сини стали генералами, один, Олексій, міністром освіти, ще один — бригадиром (чин, близький до полковника).

Та все ж із плином часу Кирило Розумовський не витримав петербурзької атмосфери, яка чимось гнітила його, і перебрався до Москви, поблизу якої було чимало володінь покійної (1787) дружини. Чи снилася йому в ці часи Україна? Мабуть, снилася. І не раз. Недарма, маючи вже 66 років, він залишає Москву і назавжди переїздить до свого палацу в Батурині.

Він не одружений. Живе життям столичного вельможі, що на старість осів у родовій провінції. Вся його увага звернена тепер на спорудження нового, величного кам'яного палацу. Схожого на ті, що бачив у Римі чи Парижі. Можна припустити, що граф сподівався: цей палац стане своєрідним пам'ятником останньому гетьманові Лівобережної України, його музеєм. Одначе довести справу до кінця Розумовському не судилося. 9 січня 1803 року, на сімдесят п'ятому році життя, він помер. Поховали його там-таки, в Батурині, в церкві Воскресіння Христового, яку він теж свого часу збудував.

Ось таким, некозацьким, видалося життя останнього гетьмана козаків.

Іван Білецький, кошовий отаман запорізького козацтва.

Стояти на чолі запорізького козацтва Івану Білецькому випало в ті ж самі часи, що й Івану Малашевичу: вони йшли на зміну один одному. Прийнявши 1734 року клейноди кошового, Білецький одразу ж опинивсь у вирі міжнародних політичних пристрастей. Січ і Кримське ханство перебували в цей час у союзних відносинах, що ґрунтувалися на опорі російській імперії. А в Польщі саме точилась боротьба за корону, і потребував козацької допомоги король Станіслав Лещинський, ворог Росії. Чи то на прохання Лещинського, чи з власної ініціативи, але хан почав наполягати, щоб Білецький зі своїм кошем підтримав короля у його боротьбі проти претендента на корону, за якого обставали росіяни.

Проте гинути в Польщі за інтереси Лещинського, тоді як над Січчю та Україною нависатиме орда, козаки не захотіли. Не сказавши ханові твердого "ні", Білецький поділив козацтво на дві частини — одну очолив сам, другу — колишній кошовий Малашевич, — і хитрим маневром, нібито йде на сполучення з ордою, яка теж готувалася до походу в Польщу, перебазувався на річку Підпільну, де заклав нову Січ. Отже, саме Білецький став засновником Січі на Підпільній, тієї, яку незабаром і зруйнували росіяни.

Втім, нова Січ, хоч і стояла ближче до заселеної України та російських гарнізонів, але була на території, підконтрольній Туреччині. Тож посланці султана і хана почали гуртом тиснути на Білецького. Але той твердо тримався погляду, що де б він не розташував Січ, усі ці землі — не турецькі і не російські чи татарські, а українські, козацькі. І наказав хлопцям якнайшвидше насипати вали, копати шанці та ставити коші-казарми. Проте султан був іншої думки. Він гадав, що козаки демонстративно перейшли на бік Росії і, погрожуючи війною, почав вимагати пояснень.

Одне слово, обставини склалися так, що Білецькому — з дипломатичних міркувань — довелося зректися булави, передавши її, з волі січового товариства, Івану Малашевичу.

Та перш ніж восени 1734 року булава перейшла до Малашевича, кошовий Білецький став хрещеним батьком великого селянсько-повстанського руху — Коліївщини. Головні події розгорталися навесні. Ще з минулого року між польськими аристократами, що мали маєтності в Україні, точилася бійка: одні виступали за те, щоб королем був Станіслав Лещинський, другі — щоб Август III. Та оскільки ні ті, ні ті військ не мали, то почали озброювати невеличкі загони селян, наставляючи до них за сотників когось із запорожців, що нагодився в тих краях під руку, — як найдосвідченішого та в боях авторитетного.

Росія, як відомо, підтримувала партію Августа III і без жодних вагань увела свої війська в Правобережну Україну, а водночас — і полки лівобережного козацтва. Пішов з ними й кошовий І. Білецький. Але з самого початку запорожці додержувались власної тактики: діючи окремим корпусом і слухаючись тільки свого кошового та своїх полковників, вони нападали на будь-які польські маєтки, що траплялися їм на шляху, вдаючи, ніби не розуміють, хто з поляків та кого підтримує.

Селянам це дуже припало до душі, бо ж під приводом боротьби партій спокійно можна було виганяти з України геть усю польську шляхту. Це, власне, й породило Коліївщину. Чимало козаків, які прийшли з Білецьким, очолило місцеві повстанські загони, що дістали назву гайдамацьких, а селянські сотні, про які згадано вище, почали переростати в полки. їхні ватажки стали зараховувати себе до козацької старшини, а селяни — до запорожців. Тобто, на 1735 рік, коли цей рух набув значної сили, уже ніхто не міг з'ясувати: де козаки, де повстанці, і хто тут за Лещинського, а хто за Августа III. Що ж до росіян, лівобережних козаків та справжніх запорожців, то вони проти селянських загонів не виступали. Росіяни — поки що — не виступали, бо, як побачимо далі, згодом вони таки виступили. Ще восени 1734 року їхні війська заходилися люто винищувати гайдамацькі загони. Але повернімося до І. Білецького.

Ми повинні пам'ятати, що, за традицією, кошових на Січі обирали щороку, тож нічого дивного, що вони часто йшли на зміну один одному. 1736 року знову бачимо на чолі коша Білецького, і знову — так уже велося цьому отаманові — він опиняється у вирі подій. Саме того року Росія оголосила війну Туреччині, і козаки, як завжди, пішли в авангарді військ. Вони взяли штурмом фортецю Перекоп і вдерлися разом з росіянами на Кримський півострів. Діючи там окремим корпусом, запорожці розгромили війська татарського полководця Нурредіна-султана і почали штурмувати Козлов (Євпаторію).

Й ось тоді татари вдалися до перевіреної тактики: підпалили степи. Росіяни, що не звикли до такого способу ведення війни, не маючи паші для коней, не маючи води, задихаючись у диму, почали спішно відходити в Україну. Настільки спішно, що це було схоже на втечу, і якби не козаки Білецького, які прикривали відхід, татари, напевне, дощенту б розгромили деморалізоване військо. Проте запорожці дали змогу росіянам відступити аж за річку Орелю (на сьогоденній Дніпропетровщині), а тоді хитрим маневром ударили на татар з флангу, і погнали назад, до Криму. Гнали так, що десь під Перекопом знову розгромили їхнє військо, захопивши в полон кількох мурз і кілька сотень інших вояків. Ось тільки ще раз удиратися на півострів Білецький не зважився: дуже потомилися козаки, дуже багато їх полягло у боях.

Востаннє Білецький прийняв булаву 1738 року, коли татарська орда вогнем та мечем перейшла Лівобережною Україною. Напад був таким несподіваним, що козаки не встигли перейняти татар. Зате коли ті поверталися з награбованим і ласо поглядали на величезний полон, серед якого було багато українських дівчат, козаки люто вдарили на них, побили та розвіяли орду і більшу частину полону визволили. Натхненні цією перемогою, вони, за наказом фельдмаршала Мініха, пішли за Буг, і до самої зими розганяли татарські загони на всьому просторовиську від Бугу до Дністра.

Щоправда, козаки, які лишились на Січі, були дещо невдоволені цим. Адже за відсутності Білецького російські генерали, що були десь поблизу, раз у раз вимагали від козаків підкріплень — полку або й двох. А як віддячували їм за цю службу росіяни, видно з "Історії русів", автор якої наприкінці розповіді про Кримський похід каже: "За ту незвичайну прислугу (вдалий перехід уночі Сиваша та штурм Перекопа — Б.С.), хоч війська малоросійські гідні були подяки, висловлено їм її крізь зуби і додано, що вони подібні до впертої коняки, яка, коли схоче, то й на гору везе, а як не хоче, то й з гори не йде"* Отак дякували козацтву за сотні полеглих у цих боях.

Але знову повернімося на Січ. Незадоволені довгими блуканнями Білецького поза Бугом, козаки знову одібрали від нього пернача. Проте, звиклий до невдячності не лише союзників, а й січового товариства, яке на похвалу кошовому було скупе, а на розправу скоре, Білецький і нього разу сприйняв своє усунення од влади спокійно. Зрештою, справа не в посаді, а в тому, щоб не порушити вірності давнім лицарським традиціям.

Далі сліди цього звитяжного полководця, засновника нової Січі, хрещеного батька Коліївщини, учасника походу на Крим, губляться серед тернових хащів історії, разом зі слідами багатьох інших козацьких ватажків.

Григорій Лантух, кошовий отаман запорізького козацтва.

З обранням 1 січня 1754 року Григорія Лантуха (росіянам прізвище його не сподобалося, й вони, намагаючись зрусифікувати якомога більше козацьких імен, серед інших, примусили його в офіційних паперах підписуватися "Григорієм Федоровим") пов'язана ціла історія. Річ у тім, що, за тодішніми російськими законами, козаки не мали права обирати собі кошового, не спитавши на те дозволу гетьмана Малоросії Кирила Розумовського та царського уряду, а отже, й не узгодивши з ними кандидатури. Проте січовики демонстративно ігнорували це правило, викликавши цим роздратування К. Розумовського: "Гетьман я тут, чи не гетьман?/" Він навіть поскаржився імператриці Єлизаветі, мовляв, не поважають. Звели приборкати.

Імператриці тоді було не до приборкання козаків — вони ж бо ще могли знадобитися для війни, — вона просто пустила повз вуха цю історію.