Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 66

Його подвиги, його життя і зникнення (бо ж ніхто не знає, куди саме він, зрештою, подівся) оспівано в народних піснях і думах, змальовано в багатьох художніх творах.

Народився він, як припускають, 1740 року, в селі Медведівці на Черкащині. Батьки його були бідними селянами, але, мабуть, хтось у його роду свого часу козакував, та й взагалі, вся Черкащина віддавна мала славу краю козацького, тож чи варто дивуватися, що ще хлоп'ям Максим Залізняк мріяв стати одним із козацького товариства. З цією мрією він і подавсь — у свої тринадцять років — на Січ. Хлопчаки-підлітки там уже давно перестали бути дивиною. Жили своїм гуртом, навчалися шабельного бою, вправлялись у стрільбі, грамоту опановували, обов'язки джур виконували. Курінний отаман, помітивши інтерес хлопчини до гармат, оддав його в науку до січових гармашів.

Чим живилася Січ у межичассі походів? Ловила рибу, полювала звіра, гляділа пасік, випасала худобу... Максим пішов заробляти собі на харч до монастирів — Лебединського, Мотронинського. В Мотронинському потрапив на очі ігуменові Матвію Значко-Яворському, завзятому борцеві проти засилля в Україні уніатської церкви, що слугувала покатоличенню і сполячуванню населення Правобережної України. Ігумен відчув у Залізнякові якусь внутрішню силу, зміркував, що в його особі Україна може побачити нового Б. Хмельницького, і поступово почав навертати хлопця на "свою віру", тобто на боротьбу за збереження православ'я.

Спочатку на Січі так і подумали: Максим визнав за краще жити в монастирі, може, навіть постригся в ченці. Але незабаром з'ясувалося, що в Холодному Яру, в урочищі поблизу Мотронівського монастиря під Чигирином табориться ватага гайдамаків, а керує нею Залізняк. Під його проводом спершу було тільки 18 повстанців. Але незабаром усі навколишні ватаги почали йти під його руку. Певен, що цьому неабияк сприяв ігумен Значко-Яворський. Через близьких до церкви людей — а саме тоді розпалювалась боротьба проти уніатства — він, очевидно, впливав на місцевих ватажків, схиляючи їх до єднання. На користь цієї версії свідчить і той факт, що, перш ніж вдатися до серйозного виступу в районі рідної Медведівки, Залізняк влаштував у монастирі ритуал освячення козацької зброї.

До речі, гайдамаки здебільшого воліли називатися козаками. Але проти цього виступило козацтво, значна частина якого намагалася дистанціюватися від гайдамаків, що частенько-таки вдавалися до занадто жорстоких засобів боротьби.

Так ось, освячення зброї відбулося, а разом з ним відбулося й освячення гайдамацького руху в Україні, славетної і водночас, жахітливої Коліївщини. Повстанці Залізняка успішно розбили польські гарнізони в Жаботині, де місцевий сотник Мартин Білуга перейшов на бік Залізняка; в Корсуні, Богуславі, Черкасах, Лисянці, по багатьох інших містечках і селах. І скрізь українці приєднувалися до його загонів, радо допомагали в боротьбі з поляками. Як-от у фортеці міста Лисянки. Тут гарнізон був готовий до відсічі гайдамакам, проте місцеві жителі-українці напали на прибрамну охорону, перебили ЇЇ і відкрили ворота.

Як бачимо, дії гайдамаків були успішними, українське населення вітало їх як визволителів та переможців. Але трагедія цього руху, як і трагедія тогочасної України, полягала в тому, що, здолавши польський гарнізон, гайдамаки на цьому не спинялися. Вони бралися до жахливої різанини, під час якої тисячі мирних жителів гинули тільки тому, що були поляками, євреями, українцями, але католиками або уніатами. Тобто поводилися так, як ніколи, в принципі, не дозволяли собі поводитися запорозькі козаки. Це й породило конфлікт між січовиками та гайдамаками. Хоч, повторюю, серед гайдамаків було чимало колишніх запорожців.

На Залізняка осуд Січі особливого враження не справив. На гайдамацькій раді — під Уманню — його проголосили гетьманом України, і він уже серйозно замислився над тим, як дати всій Україні "козацький лад". Утім, мав усі підстави називатися гетьманом. Армія його розрослася до неймовірності. З'явилися окремі великі загони, які під командою здібних ватажків: Якова Швачки, Івана Бондаренка, Семена Неживого — діяли самостійно, охопивши полум'ям повстання весь простір від Черкащини до Волині, Полісся та Галичини.

Чи не наймогутнішим пунктом опору королівських військ була Умань — велике місто з міцною фортецею, досвідченим гарнізоном. І хтозна, як складалася б для Залізняка облога Умані, якби не Іван Гонта, сотник надвірного війська графа Потоцького. Маючи під своїм командуванням кілька сотень козаків, Гонта вийшов назустріч Залізнякові, але не для бою — а для того, щоб приєднатися до нього. Він добре знав особливості оборони Умані, знав, звідки краще штурмувати замок. Це й допомогло повстанцям заволодіти спочатку містом, а потім і фортецею.

Тут гайдамаки захопили величезні скарби місцевої шляхти, що шукала порятунку у фортеці, а потім зруйнували всі костьоли, єзуїтські школи, шляхетські палаци. Погром був жахливим, і навряд чи має якесь виправдання. Але, якщо бути справедливим, то, загарбуючи українські міста, поляки поводилися з не меншою жорстокістю і так само руйнували православні храми та українські школи. Адже не забуваймо, що унію насаджувано в Україні "огнем і мечем".

Щоб збагнути суть усього, що діялося в тогочасній Україні, слід згадати, що саме тоді, 1767 року, на наших землях виникла так звана Барська (від міста Бар на Вінниччині) конфедерація. Цебто велика група польських аристократів, які мали маєтки в Україні, об'єдналася для боротьби проти польського короля Понятовського, ставленика росіян. Очолював конфедерацію шляхтич Осип Пулавський. А, крім відлучення від корони С. Понятовського, конфедерати мали ще одне завдання: силою зброї насаджувати в Україні, як не католицизм, то унію, щоб іще дужче визискувати українське селянство.

Так ось, конфедерати були запеклими ворогами Росії, тож імператриця нічого лихого не бачила в тому, що в Україні їх б'ють якісь гайдамаки. До певного часу росіяни дивилися на гайдамаків, навіть, як на своєрідних союзників. Імператриця ж бо й сама послала війська під командуванням генерала Кречетникова, щоб нищив аристократів, які виступають проти Понятовського.

Слід зазначити, що діяв генерал досить успішно, зокрема, оточив у фортечному замку Бердичева Остапа Пулавського та його соратників і взяв їх у полон. Але відтоді ставлення росіян до гайдамаків різко змінилося. Тепер росіяни, приборкавши конфедератів, були зацікавлені в тому, щоб якнайшвидше придушити гайдамацький рух, і таким способом зміцнити позиції Понятовського та не допустити поширення повстання на підконтрольне Росії Лівобережжя.

Тим часом, Залізняк і гадки не мав, що росіяни із союзників перетворилися на ворогів. І коли російський корпус став табором поблизу Умані, сприйняв це за зміцнення власних позицій. І залюбки пішов на бенкет до "товаришів по зброї". Тим паче, що генерал виявився щедрим: запросив до столу всю гайдамацьку старшину. За даними літописців, запрошення прийняли близько 850 повстанців. Оскільки

росіяни поїли їх тією горілкою, яку конфіскували по місцевих шинках, то хмільного не забракло нікому. Добре гуляли хлопці. Так добре, що коли попрокидалися з похмілля, то побачили себе зв'язаними та під російським арештом.

А далі... Далі існує кілька версій. За однією з них, Залізняка серед пов'язаних не знайшли. Він начебто розгадав задум росіян, а що був характерником, тобто володів гіпнозом, то з намету, до якого росіяни скликали вищих гайдамацьких командирів, утік. А потім іще довго гайдамакував, але вже з невеличкими ватагами. Зокрема, сліди його простежуються в районі Балти, що на річці Кодимі, яка була на той час кордонною. А неподалік, на Південному Бузі, розташовувалася Мігея — один із центрів гайдамаччини.

Проте з російських джерел випливає, що нікуди Залізняк не втік, але, оскільки він був запорозьким козаком, тобто підданим Росії, то на цій підставі генерал його полякам не видав. Росіяни самі заслали гетьмана до Сибіру, добре, як-то в них заведено, помордувавши його та затаврувавши. Втім, поблизу Охтирки йому пощастило втекти вже нібито з колони засланців. Ось тільки врятуватися — що дуже дивно для людини, яка звикла до партизанської боротьби — Залізняк не спромігся: його знову схопили і спровадили на Нерчинські рудники, на довічне заслання. Щоправда, існують дані, нібито гетьман гайдамаків і звідти втік та приєднався до повстанців Пугачова. "Запорізький козак Дмитро Попович, що проводив агітацію серед селян.., — мовиться у В. Голобуцького, — розповідав, що у війську Пугачова перебував Максим Залізняк, вождь Коліївщини". Якщо це так, то можна не сумніватися: досвід його Коліївщини став пугачовцям у великій пригоді. Втім, усе це тільки версії.

Іван Гонта, сотник надвірної міліції, полковник уманський, командир повстанського корпусу гайдамаків.

Як уже мовилося, Іван Гонта (р. н. невід. — помер 1768) був одним з керівників повстання, що увійшло в історію під назвою Гайдамаччина, або Коліївщина. Відомо що, Гонта ніколи не був січовим козаком. Йому, селянському синові, з села Росошки, яке належало Потоцьким, доля всміхнулась інакше: завела до козаків надвірної міліції (надвірного козацтва) магната Ф. Потоцького. Оскільки він показав себе козарлюгою справним і хоробрим, а понад те й шляхетські манери опанував, то незабаром дослужився до сотника. А відтак став заможним, дістав собі на власність двоє сіл. Кажуть, що поляки його поважали і цілком йому довіряли. Основні відомості про Гонгу дійшли до нас у спогадах його знайомої шляхтянки Вероніки Кребс та її брата Павла Младановича. Вероніка у своїх записках згадувала: "Гонта був вродливий, статний чоловік, він не лише говорив, але й чудово писав по-польськи, а виховання його було таким, що й тепер (тобто на початку XIX ст. — Б.С.) його можна було вважати шляхтичем*.

Можливо, Гонта так і посивів би в чині сотника, може, заволодів би ще двома селами, але тут сталося повстання під проводом Залізняка. Немає жодних підтверджень, щоб Гонта і Залізняк колись зустрічалися або вели таємні переговори через посередників. Та коли гайдамаки на чолі з гетьманом Залізняком наблизилися до Умані, сотник Гонта раптом спитав себе: "Кого, власне, я збираюся зі своїми козаками-українцями захищати? Польського магната Потоцького? А від кого? Від українських повстанців? Ким же я після цього постану в очах своїх земляків?" Цікаво, що на той час він уже був досить заможним: у володінні його перебувало два села — його рідні Росошки та Орадівка, річний прибуток від яких становив 20 тисяч злотих.