Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 74

Отож можемо говорити про Пилипа Стягайла, як про козацького адмірала. Щоправда, й запорозьке козацтво зазнало значних втрат. Як згодом з'ясувалося, прориваючись до Січі, орда хана Керім-Гірея вирубала чотири козацькі паланки, котрі, не маючи достатньо сил — майже всі боєздатні козаки пішли на війну — все ж таки намагалися протистояти татарам у своїх польових укріпленнях. І це завдяки їхньому опорові, флотилія П. Стягайла зуміла дізнатися про пересування орди, а головне, встигла повернутися до Січі і допомогти своїм побратимам.

Восени того ж року, взаємодіючи з російсько-українськими сухопутними загонами, Стягайло підійшов зі своєю флотилією під стіни Очакова, щоб перекрити шлях до нього турецьким кораблям. Втім, сухопутних сил тут було небагато, оскільки основні сили російського генерала Румянцева та кошового отамана П. Калнишевського воювали в цей час на Дністрі, здебільшого, в районі Хотина. Саме цим і скористалися турки, зважившись на прорив блокади Очакова. Кількатисячний турецько-татарський загін вирвався з фортеці та з-за редутів, зім'яв українсько-російські заслони і почав прориватися до пристані, в надії захопити хоча б частину козацьких кораблів. Проте козаки Пилипа Стягайла зустріли його рушнично-фальконентними залпами, а тоді кинулися в контратаку. Бій був тривалим і запеклим. Чорноморці, спільно з піхотою, зуміли відрізати частині турків шлях до воріт фортеці, і, після затятої рукопашної, кілька сотень взяти в полон; дісталися їм і чималі трофеї. Увесь цей час Пилип Стягайло бився у перших лавах козаків. Навіть діставши поранення, він продовжував керувати боєм на одному з фортечних редутів.

Після битви Стягайлу кілька днів довелося провести в лазареті, але незабаром він уже знову став до строю.

На жаль, хроніки, яка простежувала б подальший бойовий шлях Пилипа Стягайла, не існує, але достеменно відомо, що наступного, 1770 року козацька флотилія вела бої з турецькими кораблями, які йшли на допомогу гарнізону подністровської фортеці Бендери. Блокувавши всі підходи до цієї могутньої османської твердині з боку Дністровського лиману, козаки взяли потім фортецю у блокаду з боку Дністра. Два місяці 18-тисячний гарнізон Бендер витримував натиск російсько-українських військ під командуванням російського генерала Папаніна. Та в ніч з 15 на 16 вересня, після сильного артилерійського бомбардування, що призвело до великих пожеж у місті, російські війська і козаки пішли на штурм. Полишивши свої чайки, козаки отамана, полковника Пилипа Стягайла теж пішли в наступ, являючи світові зразки дивовижної хоробрості та мужності. Під час бою, що продовжувався увесь наступний день, понад 5 тисяч турків було вбито та майже 11 тисяч узято в полон. І лише щось близько двом тисячам турецьких солдатів, здебільшого, кавалеристам, вдалося прорватися крізь лави наступаючих і розчинитися по навколишніх степах. Ясна річ, серед тих шести тисяч, які за офіційними даними, втратила Друга армія генерала Папаніна, було чимало козаків. Одначе самому Пилипу Стягайлу вдалося уціліти.

Слава про хоробрість та мужність, виявлені запорізькими козаками під час цієї війни, долинула і до Петербурга. 5 січня 1771 року російська імператриця Катерина II видала Указ, яким кошового отамана Петра Калнишевського; полковника, отамана козаків-чорноморців Пилипа Стягайла та кількох інших козацьких старшин було нагороджено найвищими і найпочеснішими на той час в Російській імперії нагородами — золотими (обсипаними самоцвітами) медалями, з портретом самої імператриці. Й отримував цю нагороду Пилип Стягайло в Петербурзі, куди, разом із Калнишевським, прибув у складі козацької делегації.

На жаль, ми нічого не знаємо про політичні погляди кошового Стягайла, його погляди на українську державність. Судячи з усього, він залишався воїном, завжди вірним присязі та готовим виконати будь-який наказ. Але воїном він був хоробрим і талановитим, отож його подвиги і походи повинні залишитися в хроніці буття нашого войовничого народу.

Знову ж таки, ми не володіємо подальшою хронікою бойових діянь П. Стягайла, але можемо припустити, що він очолював загін козацьких чайок, який у червні 1771 року, коли Друга армія, котрою командував тепер генерал Василь Долгоруков, розпочала штурм Перекопу (Ор-Капі), теж блокував його з моря.

Саму фортецю і перешийок захищало 57-тисячне татарське військо на чолі з ханом Селім-Гіреєм. Очевидно, татари розраховували, що з Туреччини, морем, надійде підкріплення, але навіть якби воно й справді надійшло, турецьким кораблям довелося б мати справу з козацькою флотилією Пилипа Стягайла.

Російсько-українська армія нараховувала лише 35 тисяч шабель та багнетів, тобто, маючи переважаючі сили, хан спокійно міг витримувати оборону. Та коли 14 червня 1771 року росіяни гарматним вогнем вибили ворота фортеці, хан зі своєю свитою здався. Вирвавшись на обшири півострова, російсько-українська армія досить швидко заволоділа ним, примусивши кримського хана підписати мирний договір, згідно з яким Кримське ханство відмовлялося від протекторату Туреччини і переходило під покровительство російського царя.

Отаман Пилип Стягайло, все його козацтво, раділи. Це була історична подія. Нарешті кримська орда перестала нависати над південно-східною Україною, як бич Божий; тобто одним віковічним ворогом в Україні стало менше. У цій рішучій перемозі над ханством вбачали свій ратний внесок і запорозькі козаки-чорноморці отамана Пилипа Стягайла.

Андрій Лях, наказний кошовий отаман Запорізького, засновник та кошовий отаман Задунайського козацтв.

"Жоден поневолювач України так І не збагнув, що будь-яка присяга на вірність не має для українця абсолютно ніякого значення, крім присяги на вірність Україні".

Богдан Сушинський

Коли стало зрозуміло, що Січі не втримати, одна частина козаків, як ми вже знаємо, з хлібом-сіллю подалася до росіян, на переговори. Очолював цих "хлібосольців" кошовий отаман П. Калнишевський, якого росіяни незабаром "гостинно" та "хлібосольно" запроторили на Соловки. Але існувала інша, мудріша, частина козацтва. Вона знала, що довіряти росіянам, які ось так, підступом, напали на Січ, не можна, а покладатися на їхнє лицарство — річ марна. Ці козаки — а набралося їх близько п'яти тисяч — переправились уночі через Дніпро, добулися до плавнів річки Підпільної і там, поміж лісистими острівцями, на плавневих болотах, пересиділи весь той розгром, який вчинили російські війська. Далі обрали собі кошовим Андрія Ляха, і так само потайки спустилися у пониззя Дніпра, щоб уже звідти вирушити на Дунай.

У такий спосіб Андрій Лях став останнім — нехай навіть наказним — кошовим Запорізької Січі. Оскільки анкет тоді ніхто не заповнював, то й ми з вами мало знаємо про цього козацького офіцера. Але відомо, що, саме завдяки його старанням, ця частина січовиків урятувалася і стала основою для заснування цілої низки козацьких військ та окремих поселень чи паланок.

Коли до залишків січового гарнізону приєдналися ще й козаки з подніпровських паланок, набралося загалом понад 8 тисяч шабель. Це вже було ціле військо. Не бажаючи розпалювати братовбивчої війни в Україні, але й не маючи наміру коритися російській імператриці, частина цих козаків пішла в турецькі землі суходолом, а частина, яку, власне, й очолив Андрій Лях, вирушила на чайках, морем.

Йдучи до Дунаю, козацтво буквально засівало собою увесь степовий простір: кілька сотень осіло на Дніпробузькому лимані, кілька — на Хаджибейському (це вони стали першобудівниками сучасної Одеси), ще якийсь підрозділ уподобав собі місцину поблизу Акермана, на Дністровському лимані. І тільки ті, що трималися наказного кошового Ляха, таки добулися гирла Дунаю. Тепер ми повинні бути вдячними їм, бо, завдяки своїй наполегливості, вони сформували нову хвилю українців, освоювачів предковічних земель, що належали їхнім пращурам ще за часів Київської Русі.

Щойно козаки прибули на Дунай, Лях розпочав переговори з місцевою турецькою владою, яка, слід віддати їй належне, зустріла несподіваних переселенців мирно, навіть гостинно. Турки бачили, що тепер на Дунаї у них з'являються збройні союзники, які ненавидять росіян. А що вояками запорожці були добрими, то й боротися проти Російської імперії стане легше.

Лях усвідомлював, що воля місцевої влади — то ще не воля султана. Одначе те, чого йому вдалося досягти під час переговорів із султаном, перевершило будь-які сподівання втікачів з Дніпра. Тоді як росіяни намагалися знищити навіть саму назву запорожців, руйнували їхній лад та їхні поселення, турки, навпаки, гарантували цілковиту автономію. Козаки мало право жити за власним статутом, зберігаючи свій лад, свій одяг, клейноди, самоврядування. Та найважливіше, що султан віддавав козакам на довічне користування всі землі в гирлі Дунаю — з островами, з багатими на рибу й дичину протоками. А ще — право ставити собі поселення на будь-якій річці чи лимані Причорноморського степу — від Дунаю до Очакова. Погодьтеся, що, як на давнього ворога козаків, з яким запорожці воювали сотні років, це був справді королівський, чи то пак, султанський, жест. До речі, ставлення до козаків у часи розгрому запорізького та заснування Задунайського козацтва — ота малознана, але благодатна сторінка українсько-турецьких взаємин, яку нам, у сьогоденній Незалежній Україні, забувати не треба.

Відтак, Андрій Лях став уже не наказним, а дійсним кошовим отаманом, тільки не Запорозького, а Задунайського козацтва. Йому було вручено корогву, яку висвятив Патріарх Константинопольський, а султан подарував, уже як союзникові й підданому, кинджал (короткий ятаган) з надзвичайно коштовними піхвами. Ще одна цікава деталь: формально козаки, серед них і кошовий отаман, мали підпорядковуватися силістрійському паші, але й сам кошовий набував рангу двобунчужного паші, тобто став високим урядовцем султана. Це давало йому змогу відносно легко залагоджувати всі проблеми, що виникали між козацтвом та місцевими турецькими чиновниками. Як бачимо, турецький уряд, султан мусульманської Туреччини повелися значно розумніше і набагато більш по-християнському, ніж християнська "імператриця-матушка" з Петербурга. І ця обставина надовго наклала відбиток на всі українсько-російські відносини.

"Друга хвиля переселення, — пише в своїй розвідці "Запорожці за Дунаєм" В.Бойко, — як відомо, почалася в 1775 році.