Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 76

Що ж до зустрічі імператриці Катерини II, то вона відбувалася в районі сучасного міста Кременчуга. Там, скориставшись з нагоди, Сидір Білий, разом із Антоном Головатим та військовим осавулом Легкоступом, дійсно, зуміли пробитися до імператриці і подати їй прохання щодо відродження Запорозької Січі, Війська Запорозького. Цілком зрозуміло, що не покарали наших старшин за таке вільнодумство лише тому, що ними опікувалися сам вселадний фаворит імператриці Григорій Потьомкін.

Одначе ми дещо захопилися: давайте повернемося у по-руйнівні часи. Сидір Білий не сидів склавши руки, а почесний стан предводителя дворянства Херсонського повіту старого козака-січовика не влаштовував.

У Петербурзі, судячи з усього, не чекали, що українські козаки відчують себе аж настільки скривдженими, щоб масою податися на землі свого давнього ворога; не сподівалися такої ненависті до ворога новішого, Росії. Почали кликати козаків назад. Бо ж треба було комусь воювати за імперію та охороняти и південні кордони!

І тут генерал-губернатор Новоросійського краю князь Потьомкін згадав авторитетного осавула й удатного дипломата Сидора Білого. Послав його з листом на Задунайську Січ. Завдання: ще раз оголосити та розтлумачити Маніфест Катерини II, яким вона пропонувала запорожцям повернутися в Україну, де їм і землю наділять, і чинами та рангами вшанують. Царський уряд звертався з цим Маніфестом до задунайського козацтва двічі. Й двічі козаки ігнорували як сам Маніфест, так і його автора. Отже, остання надія була на С. Білого.

Та попри всю свою дипломатію, пан Сидір нічого вдіяти не міг. Правда була за козаками. Вони скликали раду, поставили Білого перед кошем і сказали: передай там своєму Грицькові Нечесі (козацьке прізвисько Потьомкіна, під яким він колись записавсь у запорожці) та його Катерині, хай вони спершу повернуть нам усі клейноди (символи військової честі та влади)" та всі скарби, пограбовані на Січі, а разом з ними — всю нашу землю. Отоді й побалакаємо.

Російський уряд, як завжди, нікому й нічого награбованого повертати не збирався, тому вдав, ніби відмова козаків його не дуже Й обходить. Але ситуація складалася не на користь імперії. Кримські татари не мали бажання й далі коритися їй, отже, потрібні були війська, які б придушили їхнє повстання. А хто здатен воювати з ними краще, ніж запорозькі козаки? І князь Потьомкін порозсилав гінців по всіх куточках, скликаючи колишніх січовиків до Херсона. Зібралося небагато — якась тисяча. Але й це вже було великою поступкою Росії, бо козаки ще пам'ятали кривди, що зазнали від росіян. Відтак їх козацька рада стала вирішальною в долі Сидора Білого: тут його обрали за кошового отамана.

"Першим кошовим отаманом "війська вірних козаків", — писав літописець цього козацтва П. Короленко — був", старшина, армії підполковник, Сидір Гнатович Білий, могутній сивий дід, старий літами, але не старий розумом, здоров'ям і козацькою відвагою".4 А що, досить шаноблива характеристика. І своїми діями С. Білий виправдав її.

Слід віддати кошовому належне: скориставшись із ситуації та свого становища, він звернувся до Потьомкіна з проханням визволити колишніх січовиків від кріпацтва, дати їм дозвіл полишати панські маєтки й повертатися у козацькі слободи. Загалом, перетворення вільних українських козаків на кріпаків російського поміщицтва було чи не найга-небнішим наслідком російської експансії в Україну та наслідком зруйнування Січі. Проте, як незабаром з'ясувалося, допомогти в цьому козакам Потьомкін не міг. Не мав аж такої влади та впливу. Та й не слід забувати, що після ліквідації запорізького козацтва чимало колишніх гордих степових лицарів опинилося серед кріпаків — читай: "стали рабами"

— в його власних маєтках. Отака вона, трагічна політекономія по-російському.

Перетворити покріпачених козаків на вільних лицарів Потьомкін справді не зміг, зате йому вдалось умовити імператрицю залишити оту тисячу козаків козаками, навіть по тому, як повстання татар було придушене. Звертаючись до імператриці з проханням залишити цей козацький полк, генерал-губернатор посилався при цьому на прецедент: існування Донського козацтва. А й справді, чим не аргумент, якщо вже для Катерини II нічого не важив факт існування кількасотлітнього Запорозького козацтва! Й імператриця височайше дозволила. Збадьорений успіхом, губернатор знову посилає Білого на Дунай: "Скликай хлопціві" Але й цього разу задунайці не піддалися.

Та ось настав 1787 рік. Майже вся подніпровська Україна перетворюється на потьомкінський театр, в якому вибудовують "потьомкінські села", зганяючи на береги Дніпра тисячі селян, щоб показати, ніби земля не стоїть пусткою, а процвітає... Одне слово, спустошивши величезні території України, колонізатори тепер розігрували безпрецедентне імперське шоу, в якому роль статистів відведено було і козакам Сидора Білого. Зокрема, їм звеліли гарцювати круг карети імператриці, щоб вона могла милуватись джигітуванням "прєданних Вашему Вєлічеству хахлов". Щоправда, в Кременчугу кошовий, джигітуючи, примудрився пробитися до Катерини II з прошенієм. Чого саме просив Білий? Дозволу на відродження Запорозького козацтва. Адже он як стараємося!

Імператриця дозволу не дала. Втім, незабаром, коли почалася війна з Туреччиною, мусила таки погодитись на формування війська. Але не запорозьких, а "вірних козаків*. Тобто тих, що пішли на царську службу. А щодо імперського шоу з участю Катерини II, генерал-губернатора та двірних козачків", то воно мало трагічний для козацтва та й для всієї України наслідок: імператриця вирішила позаселяти козацькі землі своїми земляками, німецькими колоністами. Щоб уже ніколи не допустити повернення сюди українських козаків, та й взагалі українців. Тож можна зрозуміти біль, із яким писав про ці події історик М. Аркас: "Для того вона закликала кілька десятків тисяч колоністів з Німеччини. Вони й засіяли ті степи своїми колоніями. А щоб німці охочіше оселяли ті землі, то уряд надавав їм багато вільгот. І от землі, за які пролито чимало козацької крові, стали власністю чужинців, а ті, що їх боронили і поливали своєю кров*ю, мусили поневірятись по чужих краях за Дунаєм та на Кубані*.6

Шкода, що Богдан Хмельницький, який так ревно величав себе "слугою його царської величності", просячись під високу царську руку, не дожив до цих днів. Він мав би аж задосить підстав для гірких роздумів з приводу братерської єдності двох народів, якою імперія душила українців упродовж майже чотирьох століть.

Одначе повернімося до нашого героя. Оскільки заходило на війну з Туреччиною, кошовий Сидір Білий та його заступник Антін Головатий почали скликати козаків звідусіль. Пунктом загального збору став Єлисаветград. Дізнавшись про підготовку до війни, кілька сотень задунайців теж — хто ватагами, хто поодинці, пробилися до козацького табору Білого, що розташувавсь у Прогноях, поблизу Очакова. Повернення запорожців з Дунаю одразу ж нагадало "вірним козакам" запорізькі традиції, і наприкінці 1787 року було створено Васильківську Січ, а на загальній раді кошовим знову обрано Сидора Білого, а військовим суддею — Антона Головатого. Саме ж військо офіційно називалося тепер так: "Вірне Військо Запорозьке*, проте імператриці така назва не сподобалася. її насторожувало слово "запорозьке*, отож незабаром його почали називати "Військом вірних козаків", а вже згодом — " Чорноморським козацьким військом".

Коли 13 травня 1788 року козакам передали військову печатку, там значилося: "Війська вірних козаків кошовому отаману і всьому війську*. Саме цей напис і визначив офіційну назву новоутвореного козацтва.

"У тому ж 1787році, — читаємо в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", — розпочалася війна з турками і Сидір Гнатович Білий, що був підполковником, став на чолі запорозьких козаків під російські прапори, на захист батьківщини проти ворога в Росії; тоді ж він сформував із запорожців волонтерську команду, а потім, з височайшого дозволу, під керівництвом князя Потьомкіна Таврійського, створив військовий кіш на березі Бузького лиману, за прикладом давнього запорозького коша, що Існував колись на Дніпрі, і на раді військового товариства був обраний першим кошовим отаманом війська вірних козаків.

Таким чином. Білий є першим кошовим отаманом Війська вірних козаків, перейменованого згодом на Чорноморське, а далі — на Кубанське козацьке військо.

Кошовий отаман Білий користувався особливою повагою головнокомандуючого, генерал-фельдмаршала Потьомкіна-Таврійського, піклувався про збільшення свого війська, за рахунок турецьких запорожців, що приходили з-за кордону, вживав усіляких заходів для організації військового управління у новоствореному коші І не раз водив своїх молодих козаків на перемоги над ворогами".6

Ця офіційна інформація цінна для нас уже хоча б тим, що вона засвідчує: кубанське козацьке військо офіційно сприймалося, як спадкоємець Чорноморського, а відтак, і Війська Вірних козаків. Це має принципове значення, оскільки дехто з давнішніх, та й сучасних, особливо російських чи проросійськи настроєних, істориків, схильний вважати, що Кубанське козацьке військо виникло, як цілком нове формування, ігноруючи навіть той факт, що ще й на Кубані козацьке військо тривалий час називалося так, як називалося в межиріччі Бугу і Дністра — "Чорноморським", і що сталася лише зміна назви, а не поява принципово нового козацтва, нового козацького війська.

Деяке уточнення віднаходимо в М. Аркаса, який повідомляє, що початково основна маса козаків, до 12 тисяч, зібралася в Бериславі "і Білий перейшов з ними у Прогної, колишню Запорізьку паланку на Кінбурнській косі, а звідтіль став кошем у Василькові, на лівому березі Бугського лиману. Військо це стало зватись "Верное войско Запорожское". 27 лютого 1787 року Сидора Білого стверджено кошовим отаманом..."

Ну а тоді, в 1787 році, справді була війна. І козаки, котрі виступали за турків — а було їх щось понад 4 тисячі, під орудою кошового отамана Грицька Абдули, — мусили воювати проти козаків, що виступали за росіян, яких набралося майже стільки ж, щось близько чотирьох тисяч, й очолював їх Сидір Білий.

Бої точилися і на морі, й на суші, й один із них, у 1787 році, стався у лимані поблизу Очакова.