Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 75

Антикріпосницький уклад Січі сприяв заснуванню осель, в яких жили одружені козаки, що підлягали тільки кошовому. Хліборобськими райя (тобто податковими округами — Б.С.) в Добруджі стали Муругіль, Карафман, Пиряйти, Катирлез, Горгога; у часи кріпацтва в Україні козаки за Дунаєм одержують свою землю".

Проте не все в житті задунайців було безхмарним.

Справді, з турками, з мусульманами, своїми давніми етнічними, державними та релігійними ворогами, українці порозумілися досить швидко і толерантно. Проте найбільшою проблемою Задунайської Січі стали стосунки між українським козацтвом та російськими козаками з Дону, що втекли на Дунай після поразки повстання К. Булавіна. Якщо турки зустріли українців досить прихильно" то російські козаки-некрасівці з перших днів показали себе ворогами. Запорожцям, отже, довелося приживатися на нових місцях у постійних сутичках з росіянами. Дійшло до того, що 1778 року російські козаки, дізнавшись, що на Січі зостався лише невеличкий гарнізон — усі інші пішли на лови — напали на неї цілим своїм гуртом. Відбулося бойовисько, під час якого росіяни ще раз, тепер уже на Дунаї, пограбували і спалили Січ.

Ось тоді й стало зрозуміло, що мирно співіснувати з такими підступними сусідами неможливо: або вічна ворожнеча, або котрась із громад повинна залишити ці місця.

Повернувшись додому, українські козаки, ясна річ, жорстоко помстилися нападникам. Щоб запобігти такому протистоянню, турки запропонували колишнім запорожцям перенести Січ вище по Дунаю — поближче до Силістрії, у місцевість Сеймени. Українцям ця ідея не сподобалася, проте вирішували в даному випадку не вони, а турецька адміністрація. Тим часом турків теж можна було зрозуміти: некрасівці з'явилися раніше, ґрунтовно осіли, тому зривати їх з місця буде важче. Ось так виникла відома історикам Сейменська Січ. Одначе козаки-українці розглядали це пристановище як тимчасове.

"Шукаючи постійного місця, щоб оселитися. — потрактовує цю ситуацію В. Бойко, ґрунтуючи свою оповідь на праці іншого дослідника, Ф. Кондратовича, "Задунайська Січ", — запорожці вдалися до австрійського уряду з проханням відвести їм землі на австро-турецькому кордони Уряд Марії Терезії погодився на їхню пропозицію, бо заселення колоністами австрійських земель було тоді звичним явищем. Козаки, пройшовши Трансільванію та Угорщину, оселилися в Банаті (нині Західна Румунія), на берегах Тиси. За тогочасними документами встановлено, що восьмитисячне козацьке військо заклало біля міста Зента центральне поселення під назвою Січ. Землю їм надали у вічне користування, і запорожці за це мали, в разі війни, відбувати військову службу, залишаючи без змін свою військову організацію. (До речі, ось вам ще один вияв толерантності, тепер уже австрійського уряду, котрий не примушував козаків реорганізовувати їх підрозділи на зразок підрозділів своєї армії — Б.С.). Чи запорожців примусово переселили з Банату, чи вони покинули його з власної волі — невідомо. Можливо, напівпустеля не змогла замінити їм дунайських плавнів, де основним засобом до існування залишалися, як І в Дніпрових плавнях, рибальство та мисливство.

З Банату козаки попрямували в Добруджу, але нескінченні конфлікти з некрасовцями примусили їх знову зупинитися на турецькій території, у Старих Сейменах. Січі тут засновано не було... Дельту, яка могла забезпечити їм постійний промисел, а значить, і сталий осідок, активно обживали некрасовці та липовани (росіяни-старовіри). Назрівав великий конфлікт, що згодом переріс у справжню війну".

Твердження щодо того, що в Старих Сейменах не було "засновано Січі" потребує уточнення. Можливо (принаймні, це не доведено) задунайці дійсно не збудували січової фортеці, проте осідок свій, усю територію, яку вони займали та охороняли, козаки все ж таки називали Сейменською Січчю.

Це має принципове значення. Під Січчю задунайці мали на увазі те центральне поселення, в якому перебували кошовий отаман та його канцелярія, і яке, власне, виконувало роль столиці даного козацького краю. Так само, як перетворювалися на столиці певні козацькі станиці Донського, Кубанського та інших козацтв.

Як бачимо, Андрієві Ляху та його козакам нелегко доводилося завойовувати собі місце під задунайським сонцем. Але, врешті-решт, вони його таки домоглися. То ж складімо шану засновникові і першому кошовому отаманові Задунайської Січі Андрієві Ляху, якому, до речі, вдалося вивезти з Січі, а отже, врятувати від варварства російських солдатів, найбільшу святиню — січову козацьку ікону Святої Покрови.

Сидір Білий, військовий осавул, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, підполковник російської армії.

"Навіть коли поневоленому українцеві доводить ся принижуватися, щоб вижити, він виживає тільки для того, щоб усе життя принизливо зневажати свого поневолювача"

Богдан Сушинський

Ми вже знаємо, з якою надзвичайною хоробрістю й відвагою діяло Українське козацтво на різних ділянках російсько-турецької війни 1768-1774 років. Але дуже небагатьох із його доблесних офіцерів імператриця Катерина II нагородила медаллю зі своїм портретом.

Серед цих небагатьох був і військовий осавул Сидір Білий. Медаль він одержував у Петербурзі, перебуваючи там у січні 1771 року, в складі козацького посольства на чолі з кошовим отаманом Петром Калнишевським.

Саме після цієї нагороди, услід за якою прийшло звання російського дворянина, Сидір Білий став помітною постаттю не лише в середовищі за запорожців, а й петербурзько-імперському обрії.

Про походження його відомо не так вже й багато. Родом він був з Херсонщини. Батьки його були дворянами. "Вступивши на військові/ службу у Військо запорозьких козаків ще в молодих літах, — мовиться про нього в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири", — він незабаром досяг звання військового осавула і, за наказом кошового отамана П. Калнишевського, виконував важливе доручення:

знищував шайки "гулящих козаків", котрі займалися розбоєм не лише на території Запорожжя, але й за кордоном його, в сусідніх польських областях.

В 1774 році Білий перебував, у числі почесних старшин Війська запорозького, депутатом при Височайшім Дворі, з клопотанням перед Імператрицею щодо милості запорожцям. Цей старшина отримав хорошу освіту, відзначався природним розумом і хоробрістю, беручи участь в тодішній війні з турками, отримав за військові відзнаки височайше жалувану золоту медаль і, як стверджували його сини. Георгіївський хрест".

Тут слід дещо роз'яснити. Коли йдеться про зграї "гулящих козаків*, то маються на увазі передусім загони гайдамаків, котрі, справді, діяли в сусідніх із Запоріжжям територіях, підпорядкованих Польщі, але час від часу, здебільшого, рятуючись від переслідувань карателів, опинялися і на запорозьких землях. Крім того, відомо, що сталий загін гайдамаків базувався понад Бугом, в районі Мігеї, неподалік сучасного міста Первомайська. Батько Сидора — Гнат Білий дійсно був дворянином і свого часу служив козацьким старшиною. Що ж до того, чи Сидір Білий був свого часу нагороджений Георгіївським хрестом, то думки розходяться. Як бачимо, й упорядник "Довідкової книжки Імператорської Головної квартири" говорить про це з обережністю, посилаючись лише на твердження синів Сидора Білого, а не як на доконаний, документально підтверджений факт. З цього може випливати, що, мабуть, не збереглося відповідних документів, бо ж під час війни подібні нагороди командуючі роздавали одразу після битви, а канцелярія не завжди фіксувала подібну подію. Проте в хоробрості Сидора Білого, і в тому, що він гідний найвищих нагород, ніхто з сучасників чи істориків, схоже, ніколи не сумнівався.

"Сивий, старий, але сповнений вогню, вершник давніх січових часів, — писав про нього історик В.Бардадим, — котрий мав звичку виїжджати для перестрілки без шапки і з вип'яченими могутніми грудьми".

Що ж до синів, то з різних історичних джерел дізнаємося, що в Сидора Білого їх було четверо: Микола, Василь, Тимофій та Олександр, а також донька Марія, і що десь на Інгульці він мав досить заможний хутір-зимівник. А загалом, людиною він був небідною.

Восени 1774 року, коли пристрасті навколо відібраних у запорожців І переданих сербам-переселенцям та багатьом російським офіцерам і донським козакам земель ось-ось могли перерости в збройний конфлікт, щасливий володар " патрета імператриці" знову рушив до Петербурга. Цього разу — з чолобитною кошового Калнишевського та всього козацького товариства. Півроку він, разом із А.Головатим, оббивав пороги кабінетів столичних вельмож та нидів по їхніх передпокоях, але, як ми вже знаємо, домоглися вони тільки того, що Катерина II наказала запорозьке козацтво роззброїти і розігнати. Щоб не набридало своїми осоружними посольствами.

Як уже мовилося, в Петербурзі Сидір Білий перебував із Антоном Головатим. Але якщо жодних свідчень щодо того, де саме перебував Антон Головатий під час зруйнування Січі та одразу після цього акту, не існує, то стосовно Сидора Білого, — ясність вносить уже цитована нами "Довідкова книжка Імператорської Головної квартири", в якій віднаходимо досить цінні для нас офіційні свідчення:

"Після розорення Запорозької Січі, Білий, що був дворянином І поміщиком своїх родових маєтків, служив на виборній посаді, предводителем дворянства Херсонського повіту, і в цьому званні мав щастя конвоювати з запорозькими козаками імператрицю Катерину II під час подорожі її Величності в 1787році в Новоросійський край.

У цей час він познайомився з князем Потьомкіним-Таврійським і був особисто відрекомендований ним Государині, котра милостиво прийняла цього старого Запорозького старшину і, на клопотання його разом з іншими старшинами, виявила благовоління на пожалування запорожцям землі, на вибір світлішого князя Григорія Олександровича. Самого ж Білого Государиня нагородила землею в Катеринославській губернії і золотою табакеркою, прикрашеною коштовним камінням".3

Так, справді, під час зруйнування Січі Сидора Білого там не було. Можливо, він ще лише долав відстань від Петербурга до Запорожжя, і звістка про ці трагічні події застала його десь у дорозі. В кожному разі, він опинився серед тієї старшини, котра не подалася на Дунай, а зберегла вірність російській імператриці: — "патретик" зобов'язував.