Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 77

Щоб не переказувати ці події, послуговуючись лише власною фантазією, звернімося до "Довідкової книжки ...": "На морі, де козаки діяли на своїх передових човнах, отаман Білий, який командував ними, крім подяки головнокомандуючого, нагороджений був чином полковника, але в наступній битві з турками, 17 липня, в Очаківському лимані, був смертельно поранений і на третій день помер".1

В цій інформації варто звернути увагу на дату. Йдеться проте, що битва сталася 17 липня 1787 року. Але в це неможливо повірити, оскільки в цей час, влітку 1787 року, тривало лише формування козацтва. Відомо, що 20 серпня 1787 року, лише був одержаний дозвіл на формування військових команд волонтерів, котрі мали складатися, здебільшого, з досвідчених козаків-запорожців. Отож куди вірогіднішою видається інша дата смерті — 19 червня 1788 року, якої дотримувалися історик Ф. Щербина, а також інші історики Чорноморського і Кубанського козацтв, які повідомляють, що Сидір Білий був тяжко поранений під час абордажного бою і, після кількох днів хвороби, 19 червня помер.

За А. Кащенком, ця батальна сцена мала такий перебіг: "Російським суднам, що були далеко менші за турецьких, легше було переходити мілкі місця, триповерхові ж турецькі кораблі сідали на дно, не мали змоги хутко повертатись між піскуватими косами лиману, й бідували. Запорожці ж скористались випадками, коли турецькі кораблі ставали на мілке, й кидалися штурмувати їх. Бій був щасливий для росіян: турецька флотилія через якийсь час почала тікати, але запорожці, що переслідували ворогів із величезним запалом, мали великі страти".

Як ви вже самі зрозуміли, навіть із цього тексту, насправді то були не російські, а українські кораблі. Чорноморські козаки билися проти турецьких кораблі в-велетнів на своїх традиційних чайках, або їх іще називали байдаками. Тобто, по суті, на початку червня 1788 року в битві під Очаковом українська ескадра перемогла ескадру турецьку: частину кораблів було потоплено, решту змушено до втечі. Отак народжувалася на світ Божий "слава русского оружия под городом русской славы Очаковом".

Втім, цей загалом щасливий для українського флоту бій обернувся нещастям для кошового козака Сидора Білого. В одній з абордажних сутичок, що відбулася в Очаківському лимані, його, як уже мовилося, смертельно поранено. Майже добу козацькі знахарі боролися за його життя, але успіху не мали. І короткий, але славний бойовий шлях першого кошового отамана Чорноморського козацтва добіг кінця. Похований він у Кінбурнській Олександрівській церкві, з усіма належними воїнськими почестями. Відомо, що в похованні його взяв участь генерал О. Суворов. У листі до князя Потьомкіна він повідомляв, що віддав останню шану славному отаману Сидору Гнатовичу. Подвиги С. Білого восславлено в кількох піснях та легендах Кубанського козацтва.

Захар Чепіга, полковник Війська Запорозького, кошовий отаман Чорноморського козацького війська, генерал-майор російської армії.

" Тільки невігласи сприймають "Історію", як Слово про людей і подій, вартих Вічності, Насправді ж — це сама Вічність, увічнена у Слові про людей і події Слова цього вартих".

Богдан Сушинський

Коли 1787 року генерал-губернатор Новоросійського краю князь Григорій Потьомкін удруге звернувся до колишніх січовиків із закликом зібратися на раду — цього разу в Єлисаветграді, щоб сформувати велике, вірне імператриці, козацьке військо, одним із перших відгукнувся Захар Чепіга. Походив цей козацький старшина з Чернігівщини, з села Борки, зі старовинного козацького старшинського роду Кулішів. Що ж до "Чепіги" — то це його козацьке прізвисько, котре незабаром стало офіційним прізвищем, під яким він проходить в усіх документах.

Якої саме освіти він набув у молодості, достеменно не відомо, та оскільки рід його був дворянським — "цей герой походив із дворян Чернігівської губернії", — мовиться в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" — то можна не сумніватися, що людиною він був досить освіченою. І коли в 1750 році, за п'ять років до зруйнування Січі, він, у 24-літньому віці, з'явився на Січі, козаками одразу ж були помічені й освіченість його, й розум, і фізична сила та витривалість. Отож уже в 1775 році, під час зруйнування Січі, Захар Чепіга, — "батько Харко", як називали його козаки, — обіймав надзвичайно поважну посаду полковника Протов-чанської паланки.

Сучасники запам'ятали його, як кремезного козарлюгу, великої фізичної сили та вдачі характерника. І коли йдеться про те, що він володів дивовижним військовим "везінням", котре не раз вражало козаків; і що в бою він здійснював такі подвиги і поводився так, нібито був завороженим від кулі і шаблі; або й взагалі виявлявся непомітним для ворога, то в цьому якраз і проявлялися і його вдача, й властивості екстрасенса, віщуна і якщо вже вдатися до образного порівняння, японського нінзі.

Як командир паланки, під час зруйнування Січі, Захар Чепіга перебував поза межами її, тобто безпосередньо ні козаків-протовчанців, ні їх полковника ця трагедія начебто не торкнулася, хіба що болем відгукнулася у душах їхніх та пекуче вразила забороною на козакування. І, на жаль, Чепіга та його козаки — як і гарнізон Січі — не піднялися на боротьбу самі, й не спробували підняти на неї все те козацтво, котре на момент зруйнування залишалося поза Січчю, чи котре, під тиском росіян, відступило з неї. А, звичайно, могли б, і це стало б мужньою, лицарською сторінкою життя і боротьби Запорозької Січі за свою волю і волю народу.

Хтось може заперечити, що, мовляв, не піднімаючи тоді, 1775 року, козаків на боротьбу проти російських окупантів, козацькі полковники таким чином уникали зайвого кровопролиття, братовбивчого повстання. До речі, саме в такий спосіб і намагається виправдати ганебну поразку запорожців під час зруйнування Січі 1775 року більшість істориків. Але, якщо дотримуватися такої логіки, то виходить, що, уникаючи зайвого кровопролиття та оберігаючи цвіт козацтва, цвіт нації, взагалі не слід було підніматися на боротьбу ні проти поляків, ні проти татар, турків та росіян (докоряючи при цьому й гетьману Івану Виговському за його розгром росіян у битві під Конотопом), усіх інших ворогів, в усі попередні роки та віки. Але тоді постає питання: а в чому сенс козацтва, сенс боротьби народу? Прислухаймося, що з цього приводу говорив один із відомих росіян, письменник і філософ Д. Писарєв: "Тот народ, который готов пренебречь, перенести всевозможные унижения и терять все свои человеческие права, лишь бы не браться за оружие и не рисковать жизнью, находится на последнем издыхании. Его непременно поработят соседи или уморят голодной смертью домашние "благодетели".

Але вже, що сталося те сталося. Піднятися на боротьбу проти руйнівників Січі в Захара Чепіги мужності так і не вистачило, зате відомо, що на поклик генерал-губернатора він прибув до Єлисаветграда не сам, а з сотнею козаків. Сотня, ясна річ — не полк, та все ж свідчила: поваги козаків Чепіга не втратив і навіть зберіг загін, з якого, цілком можливо, збирався з часом відроджувати Січ в одному з подніпровських чи над бузьких урочищ.

"Під час формування князем Потьомкіним-Таврійським війська вірних козаків із колишніх запорожців, — не залишилася непоміченою ця послуга авторами "Довідкової книжки Імператорської Головної квартири", — Захар Чепіга, маючи армійський чин капітана, першим запропонував свої послуги світлішому князеві Григорію Олександровичу в наборі запорозьких козаків, котрі бажали добровільно стати на царську службу*.

Поява в козацькому таборі такого відомого полковника, звичайно ж, збадьорила князя Потьомкіна. Він теж визнав його за полковника — тепер уже Війська вірних козаків — і, на знак цього, перед козацьким строєм вручив йому пернача — символ влади. На той час це означало те ж саме, що коли б у наш час головнокомандуючий вручив йому полковницькі погони.

І ще одна цікава деталь. Вважають, що засновниками "вірного" запорозького козацтва, перейменованого згодом на Чорноморське, були Сидір Білий та Антон Головатий. Воно так, але не забуваймо, що, разом із перначем, Потьомкін вручив полковникові Чепізі ще й грамоту, яка давала йому право набору свого власного полку козаків. І поки Головатий та Білий їздили на Дунай агітувати тамтешніх козаків, щоб переходили на службу до російської імператриці, та й взагалі, перебиралися поближче до Дніпра, Чепіга подався на Південний Буг, у місця, де на той час уже зібралося чимало колишніх запорожців а також селян, що повтікали з поміщицьких маєтків. І незабаром, справді, навербував там цілий полк. Відомо також, що десь поблизу Дністра Чепіга зустрічався зі старшинами, котрі репрезентували Задунайське козацтво, і теж переконував їх повернутися в Україну, щоб служити Російській імперії. Втім, хочеться вірити, що, йдучи під прапори чужої і ненависної їм імперії, козаки усвідомлювали, що, відроджуючи в такий, відступницький, спосіб своє лицарство, вони прислужаться і захистові рідної землі, захистові України.

По суті діяло два пункти збору козаків. У Прогноях Сидір Білий збирав тих, хто прибув без коней і взагалі, звик воювати в пішому строю. А неподалік Чепіга збирав козацьких кіннотників. Згодом він так і залишився командувати корпусом козацької кінноти, тоді, як Білий командував піхотою, а Головатий — флотилією і морськими піхотинцями.

" З набраної Чепігою та іншими запорозькими старшинами в 1787 волонтерської команди, — мовиться з цього приводу в "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири" — наступного року було сформоване ціле військо, назване Чорноморським, під орудою кошового отамана Сидора Білого. Коли кошового... було вбито в морській битві під Очаковом, на його місце чорноморці обрали кошовим отаманом Захарія Чепігу, і в цьому званні він був затверджений головнокомандуючим армією генерал-фельдмаршалом Потьомкіним-Таврійським, котрий нагородив цього хороброго отамана, на знак особливої до нього уваги, дорогою шаблею".

У вересні 1787 року основні бої між турками і російсько-українською армією розгорілися поблизу фортеці Кінбурн та на Кінбурнській косі і в прилеглих степах. Саме там і прийняв бойове хрещення кавалерійський корпус полковника Чепіги.