Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 86

Та справа навіть не в цьому. Головне, що навесні козаки вже змогли засіяти і засадити свої перші ниви, сподіваючись на перший кубанський врожай.

А Де в цей час перебував, що робив Антон Головатий? Після від'їзду кошового отамана Захара Чепіги, він залишався на старих землях Чорноморського козацтва і формував отой ар'єргард, яким мала завершитися перша хвиля колоністських переселень. Поки навесні 1793 року козаки загонів Сави Білого та Кордовського добувалися Карасунського кута, засновували станицю Катерининську та розселялися обабіч ріки, Антон Головатий та його помічники-старшини допомагали козакам спродувати своє майно і формувати два великі загони. Один із них, той, що вирушив у дорогу першим, 18 березня, очолив полковник Тиховський; другий, у складі якого був величезний обоз, повів сам Головатий, Про те, наскільки великим був цей загін, свідчить той факт, що під час переходу Головатому довелося дробити його на двадцять колон, бо тільки тоді він виявлявся достатньо керованим та захищеним.

Тиховський привів свій загін у район річки Єї десь наприкінці квітня, Головатий — на початку травня. Щось висіяти чи посадити ці колоністи вже не встигали, зате в них було щонайменше п'ять теплих, чи відносно теплих, місяців для того, щоб визначитися з місцями поселення і закласти нові козацькі станиці. Усі історики сходяться на тому, що, прибувши на Кубань, козаки-чорноморці утворили свої курені, під тими ж назвами, під якими вони існували до 1775 року, на Запорізькій Січі, і це було надзвичайно мудре рішення. Саме завдяки тому, що й на Кубані козаки утворили запорозькі курені, ми тепер можемо впевнено стверджувати, що вони й далі залишалися українським запорозьким козацтвом, що упродовж наступних століть козаки-кубанці не розривали духовного та історичного зв'язку зі своєю батьківщиною, оберігали січові козацькі традиції:

"Новоприбульці, — повідомляє Юрій Мицик у своїй збірці нарисів "Козацький край", — заснували 40 великих поселень, дещо пізніше названих станицями. Всі вони отримали назви колишніх куренів Запорозької Січі, а також двох нових: Березанська (на честь взяття о. Березань у 1788 р.) та Нова Січ, потім перейменована в Катерининську, на честь Катерини II, яка видала Грамоту з дозволом на їх поселення. На нових місцях чорноморці зберегли все, що нагадувало їм про рідну Україну: клейноди, книги, прапори... Цікаво, що в Катеринодарському соборі, поруч із прапорами, вивезеними з України, зберігалося Євангеліє, видане у Львові 1644 року. Воно належало колись подільському полковникові, гетьманові (певний час він був наказним гетьманом правобережної України) Остапу Гоголю, який, до речі, був предком великого письменника...

Зберегли запорожці-чорноморці і свої традиції, звичаї, українську мову... Щоправда, і тут не обійшлося без змін. Через деякий час для них завели нову форму, хоч традиційна для Кавказу черкеска не дуже відрізнялася від запорозького верхнього одягу: було заборонено носити запорозькі "оселедці". Однак не всі корилися цим наказам".

Одразу зауважу, що в даному випадку назва "курінь" виявлялася лише даниною традиції. Насправді цей адмінподіл більше відповідав поділові на паланки, котрий існував, зокрема, за часів Нової Січі.

Особливість нової кубанської курінної системи полягала ще і в тому, що тепер курені розташовувалися не в одному визначеному місці, тобто на самій Січі, а в різних. Крім того, курені чорноморців, то були курені, власне, городових козаків, котрі мали сім'ї, вели господарство, а службу несли на засадах територіальних військ. Відтак і значення "курінного уряду" значно підвищувалося. Зважаючи на значні відстані, що відокремлювали курінь від куреня та від військового центру, кожен курінь мав досить великі повноваження, і всі справи, пов'язані з життям громади та формуванням військових загонів, вирішувалися в ньому курінною громадою, котра 29 червня кожного року, на день Петра і Павла, обирала собі курінного отамана, курінного писаря, суддю та іншу старшину. Тобто, по суті, кожен курінь перетворювався на своєрідну Січ, зі своєю станицею-столицею та підпорядковими їй поселеннями, хуторами і територіями. Призвичаювались козаки до нових земель важко, в постійних сутичках з черкесами, які не хотіли бачити в себе під боком такої грізної сили, бо ж самі мріяли про визволення з-під імперського ярма, та все ж призвичаювалися, терпіли. Хоч для самого полковника Антона Головатого ця землеробська ідилія тривала недовго. Незабаром він упевнився, що в своїх "вєрноподданіческіх" піснях надто оптимістично змальовував життя на Кубані:

Ой, тепер ми, миле браття, забудемо всі нужди:

В Тамані жить, вірно служить, границю держати,

Рибу ловить, горілку пить, ще й станем багаті.

Бо, поки хлопці, відстрілюючись од кавказців, що їм продиху не давали, "держали границю", Петербург звернув погляд у біг Каспію. Імперія, бач, жадала нових територій. Природна річ, першими в цю війну, ніби хмиз у багаття, кинули українців, славне козацтво. Нічого не вдієш: не стало мужності воювати за власну державу та власну землю —воюйте за чужу та чуже. Такий закон історії, її вирок.

"Коли кошовий отаман Чепіга в 1794 році вирушив у Польський похід, — мовиться у "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири*, — то Головатий посів його місце і понад два роки керував чорноморським козацьким військом з мудрістю і гідністю хорошого адміністратора.

Після повернення Чепіги з походу в Чорноморцю, полковник Головатий, за височайшим повелінням, в 1796 році повів, уже з Кубані, два піші полки в Персидський похід. Користуючись уже відомою військовою славою, Головатий, якому надано було чин бригадира, отримав під своє командування всю гребну флотилію, і десантні війська на Каспійському морі, і відзначився під час оволодінняПерсидськими островами… І під час підкорення областей до річок Кури та Аракса".

Але, вирушаючи в похід, полковник Головатий ще не міг припустити, що найбільших втрат його військо зазнає не на полях битви, а від хвороб, від гнилого клімату. Особливо посилилися хвороби, коли корпус перекинули в район Баку. Тут уже, серед багатьох інших, захворів і сам Головатий.

Хвороба ще тільки розгорялася, коли 14 січня 1797 року в Катеринодарі помер кошовий отаман Чепіга. Дізнавшись про це, імператор Павло І видав Указ про призначення кошовим отаманом полковника А.Головатого. той "маршальський жезл", що був для Головатого недосяжним протягом стількох років, нарешті, засяяв і в його козацькому ранці. Проте існує припущення, що сам кавалер багатьох імператорських нагород або взагалі не встиг дізнатися про цей Указ, або ж утішився з нього на смертному одрі. Але ховали його вже як кошового отамана.

До речі, варто провести невеличке розлідування з приводу дати смерті А.Головатого. річ у тім, що різні джерела називають її по-різному. Наприклад М.Аракс називає 12 січня 1797 року. Але як це узгоджується з датою смерті Чепіги, 14 січня, адже Указ імператора усе ж таки з'явився по його відході у вічність? Дата, яку пропонує А.Кащенко, 28 січня, видається реальнішою. Однаяе про Указ Павла І цей дослідник не згадує, вважаючи, що після Чепіги імператор призначив кошовим отаманом військового писаря Котляревського. Але сталося це 27 липня, тобто через пів року після смерті Головатого, що дає підстави припустити, що Котляревський став, до речі, "військовим", а не кошовим, як було раніше, отаманом уже після того, як булава, нехай навіть умовно, побувала в руках Головатого.

За П. Короленком, все виглядало так: імператор Павло І затвердив А. Головатого 21 березня 1797 року. "Але, — пише він, — Головатому не судилося дочекатися цієї честі і стати з отаманською булавою на чолі Чорноморського війська. Перебуваючи в Персії з Чорноморськими полками, Головатий ще до отримання найвищого повеління про затвердження його військовим отаманом Чорноморського війська, помер на острові Камишевані 29 січня 1797 року".

Саме ця дата – 29 січня 1797 року офіційно засвідчена і "Довідковою книжкою Імператорської Головної квартири": "В той час, — читаємо в ній, — коли бригадир Головатий перемагав ворогів у Персидських володіннях, помер кошовий отаман Чорноморського війська Чепіга.

Чорноморці, бажаючи виявити честь доблесному їх воєначальнику Головатому, обрали його своїм отаманом, і в цьому званні він був затверджений імператором Павлом І. проте не судилося йому дочекатися цієї честі: 29 січня 1797 року він помер на 53 році життя".

На жаль, це джерело не називає дати затвердження імператором А.Головатого на посаді отамана, і якщо П.Короленко не помиляється, то виходить, що Павло І затверджував Антона Головатого військовим отаманом майже через два місяця по його смерті. Дивно, чи не правда? Хоча… погані звістки, як, втім, і хороші, мають тенденцію запізнюватися.

Проте В Бардадим, посилаючись на Рапорт (від 25 лютого 1797 р.) "полковника армії секунд-майора" Івана Черниша, називає днем смерті 28 січня, а місцем смерті – півострів Камишеван, а похований 29 січня на острові Сара. А ще він з'ясовує, що "майже через місяць після смерті Головатий був затверджений кошовим отаманом замість Чепіги: ніхто не знав, що відважного козака-запорожця вже нема на світі. Царський Указ про призначення його отаманом Чорноморського козацького війська було прочитано над його могилою".

Ось такого кінця добіг життєвий шлях цього хороброго воїна і талановитого полководця, що праведно служив неправедній імперії; який зброєю та мужністю добував для неї нові землі, а чорноморському козацтву – військову славу. Не ми – історія йому суддя.

Ще в 1911 році на Таманському півострові, за проектом кубанського скульптора П. Косолапа, було встановлено пам'ятник засновникам кубанського козацтва: бронзову фігуру козака-запорожця з прапором у руках. Ясна річ, у цій символічній постаті вгадувалася й могутня статура славного січовика Антона Головатого. Проте пам'ятника самому Антону Головатому не існувало. Й ось наприкінці ХХ століття, восени 1999 року в Одесі, з ініціативи автора цих рядків, споруджено величний пам'ятник цьому козацькому полководцеві , роботи скульптора Олександра Токарєва, у відкритті якого взяв участь президент України Леонід Кучма.