Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 84

Проте поразка імперських дипломатів аж ніяк не знецінює подвигів українських та російських воїнів. Інша річ, що офіційна радянська й, зокрема, російська пропаганда та історіографія принципово замовчували — або майже замовчували, участь українських військ у визволенні Причорномор'я від турецьких загарбників. Хоч історики добре знали, що участь ця не обмежувалася наявністю українських козацьких кінних, піших полків та флотилії. Значна частина суто російських військ теж була вкомплектована українцями. Але, вихваляючи подвиги "російських чудо-богатирів*, наші історики, як, між іншим, і письменники, ніби забували, що в перших лавах тих, хто штурмував Ізмаїл, Білгород-Дністровський, Кілію, Бендери — завжди йшли українські воїни.

Надзвичайно цікавою сторінкою біографії не лише полковника Головатого, а й цілого українського козацтва є участь козаків-чорноморців у заснуванні козацтва на Кубані. Слід сказати, що Антон Головатий був безпосереднім організатором переселення сотень і сотень козацьких родин з України на Кубань. А почалося це ось із чого. Щойно стало ясно, що найближчим часом великої війни з Туреччиною не передбачається, козаки згадали про дипломатичні нахили полковника Головатого і знову делегували його до Петербурга. Мета — та ж сама, що й була: випросити в імператриці земельки. Авжеж, своєї, рідної, української, шаблями здобутої — випросити... Дожилися! Тільки тепер — для Чорноморського козацького війська, що дедалі зростало.

Але з'ясувалося, що посилати козаків на смерть значно легше, ніж наділяти їх за пролиту кров хоч десятиною землі, якої, зауважимо, на той час не бракувало. Ось чому розв'язок питання затягнувся на місяці. Імператриці, бач, дуже не хотілося, щоб загартовані в боях козаки знову селилися на своїх предковічних землях.

Загалом проблему нібито було вирішено: згідно з постановою сенату, козакам запропоновано селитися на пониззі Бугу та Дністра, тобто увесь цей шмат Буджацького степу міг заселятися й освоюватися чорноморським козацтвом, центр якого витворився в містечку Слободзеї (в наші часи опинилося на території Молдови, а точніше, на так званому "Придністров'ї"). А, щоб полегшити управління козацькими землями, їх було поділено на традиційні паланки, цього разу — на Березанську, Кінбурнську та Подністрянську.

Від перших днів заснування цього козацтва, роботи військовій раді на чолі з кошовим отаманом Захаром Чепігою та Антоном Головатим у ті часи вистачало. Звістка про створення Чорноморського козацького коша швидко облетіла всі закутні українських етнічних земель. Вже сама його поява вселяла в душі тисяч і тисяч, не лише колишніх козаків, але й усього, нужденного люду, кріпаків, а над усе — в душі істинних українських патріотів, котрі ніколи не бажали миритися з загибеллю козацтва, надію на відродження Запорозької Січі. Але кошова козацька старшина вже відчувала, що поміщики, чиновники всіх рангів, представники російського командування налаштовані щодо козацтва досить войовничо, а дехто — й одверто вороже. Проявлялося це передусім у тому, що вони дозволяли собі затримувати козаків, котрі в якихось справах опинялися за межами козацьких поселень, відбирати в них паспорти, заарештовувати, чи, наче рабів, примушувати відпрацьовувати по своїх маєтках. Крім того, поміщики та військові перехоплювали і досить жорстоко карали тих селян, котрі намагалися пробитись до козацьких поселень, аби в такий спосіб вирватися з кріпацтва, з безпросвітності свого жалюгідного буття. Якщо ж комусь і вдавалося добутись до кошових застав, то вони потерпали від страху за свої родини, котрі не мали жодних засобів, щоб захиститися від поміщицької і чиновницької сваволі.

Не можна сказати, що кошовий отаман та його старшина залишалися при цьому бездіяльними. Але що вони могли? Хіба що написати чергову скаргу на котрогось із поміщиків, чиновників або генералів. Проте в Санкт-Петербурзі ніхто на ці скарги не зважав. Уже не зважав. Особливо скрутно стало козакам, по тому, як, повертаючись із Румунії на батьківщину, десь у степу помер (сталося це 5 жовтня 1791 року), їх заступник і покровитель, добрий приятель Антона Головатого князь Григорій Потьомкін. Навіть якщо князь і не втручався у якусь справу — останнім часом у нього й свого клопоту вистачало, — то принаймні на нього можна було послатися, самим іменем фаворита імператриці полякати.

Проте Чепізі та Головатому йшлося вже навіть не про дрібні кривди та несправедливості. Вони відчували, що поміщицтво, особливо російське, як і військове командування, ставиться до самого факту існування Січі з усе більшою ворожістю. Отож козацька старшина почала підозрювати: що незабаром їх Чорноморський кіш спостигне така ж доля, яка свого часу спостигла Запорізьку Січ. Але що діяти? Куди подаватися? На Дунай, до турка? У Крим, до татарина? На Поділля — під кігті польського орла?

Ні, не лежала до них душа козацька. Єдина земля, котра була милою їм, чи на котрій вони могли б прижитися майже так само вільно, як на рідній, українській, — була Кубань. Тим паче, що з історії, легенд, оповідей січових священиків, козаки знали: там, на Землі Кубанській, колись панувало князівство їх предків — Тмутаракань. Отож, коли добре подумати та в давнину зазирнути, виходило, що нібито ж і не на чужину, а навпаки, на землю пращурів повертаються. Зігрівало душу та надію і те, що, за чутками, котрі доходили до козаків, земля по Кубані залишалася майже не заселеною. Щоправда, козаки розуміли, що кожне поселення доведеться боронити від закубанських татар та від горських племен, але ж до небезпеки козакам не звикати. Щоб переселитися на Кубань, оволодіти цією землею на законних підставах, потрібен був дозвіл імперської канцелярії, отже хтось мав вирушити до Петербурга. Кого послати? Довго вагатися з призначенням старшого чергової делегації козакам не довелося: звичайно ж, зупинилися на особі Антона Головатого — освіченого, прославленого; з достатнім дипломатичним досвідом.

Про делегацію та роль у ній Антона Головатого можна говорити і мовою офіційних повідомлень, і мовою переказів. Щодо офіційної версії, то найповніше — за всього свого лаконізму, викладено її в тій-таки "Довідковій книжці Імператорської Головної квартири":

"Після турецької війни Чорноморському козацькому війську належало переселитися на призначений йому острів Тамань, та оскільки простір цього острова був невеличким, а населення війська виявилося значним, то на раді війська вирішено було просити царицю дати йому для поселення ще і всю Кубанську землю.

З цим проханням був посланий депутатом Головатий — герой війська Чорноморських козаків, особисто відомий при дворі Ті Величності.

Цей воїн-дипломат настільки майстерно повів справу, що, на його клопотання, Імператриця Катерина II — Грамотою від 30-го червня 1792 року — не лише "пожалувала" чорноморцям Кубанську землю з Таманським островом, але й нагородила це військо великим прапором та іншими клейнодами, а Головатому дала на дорогу велику порцелянову карнавку з барельєфним медальйоном портрета її Величності, в яку було насипано червінців".

У нарисі одного з перших істориків чорноморського та кубанського козацтв В.Бардадима "Перші чорноморці" віднаходимо цікаву деталь, яка проливає світло на те, в якій спосіб Головатому вдалося так по-діловому залагодити що делікатну справу. Він пише, що Головатий нібито звернувся до Імператриці з хитромудрою, за всіма канонами європейського етикету складеною, промовою, яку — задля того, щоб відчути присмак тодішнього двірцевого етикету, — варто процитувати мовою оригіналу:

"Жизнедеятельным державного веления твоего словом, перерожденный из неплодного бытия верный Черноморский Кош приемлет ныне дерзновение вознести благодарный глас свой к святейшему Величеству твоему и купно изглаголити глубочайшую преданность сердец его. Прийми одну яко жертву единой Тебе от нас сохраненную, прийми и уповаюищм на сень твою буди нам прибежище, покров, радование..."

Може, саме так промовляв Антон Головатий до імператриці, а може, ще мудріше втнув: піди доведи зараз. Головне, що Імператриця була розчулена. Мабуть, не стільки словесами славного козарлюги, скільки самим фактом, що козачки все ж таки покорилися їй.

На фольклорному рівні цей вояж Головатого досить емоційно відтворено в книжці Д. Білого "Малиновий клин":

"..Перед царицею стояли казкові красені: горді, сміливі степові лицарі.

Сам Головатий був у зеленому кунтуші поверх білого жупана, широких шароварах і червоних чоботях зі срібними підковами. З довгими вусами й оселедцем, дзвінкою бандурою і коштовною зброєю, стояв він, як могутній символ Запорозької Січі. На прохання Катерини, Головатий заспівав свою улюблену пісню про нещасливу долю чорноморців. Ой, Боже наш, Боже милостивий! Вродились ми у світі нещасливі! Служили вірно в полі і на морі, Та осталися вбогі, босі й голі". Якщо припустити, що Головатий справді співав імператриці саме цю пісню, то важко збагнути, чим захоплюється сучасний український історик, і що в цій жалюгідній жебрацькій пісні є лицарського, гідного отих "степових рицарів", про яких Д. Білий мовить, перш ніж цитувати пісню Головатого.

"Він чарував присутніх своєю майстерною грою, гарним голосом, — розчулюючи самого себе й читачів, — пише далі автор "Малинового клину", — сльози текли по його обличчю. Головатий співав про померлого фаворита Катерини: Встань, батьку, великий гетьмане; Милостивий великий пане, Встань, Грицьку, промов за нас слово. Проси царицю — все буде готово.

Розчуливши імператрицю (ще б пак! — Б.С.), Головатий звернувся до неї з промовою..."

Якою саме, ми вже знаємо з іншого джерела.

Не забути ще б сказати з приводу цієї "депутації", що козаки прибули до Петербурга не з пустими руками. Вони знали, в якій шані в тамтешніх чиновників хабарництво, і гаразд відаючи, кому, скільки і при якій оказії треба дати, не скупилися.

Внаслідок усіх цих слізних пісень, прохань, скарг та посилань на бідність, котра не завадила щедро хабарувати придворне чиновництво, й з'явився уже згадуваний нами Указ Катерини II, датований ЗО липня 1792 року. Його варто процитувати ще раз, і то з двох причин. По-перше, більшість читачів цієї книжки навряд чи матиме час і змогу ознайомитися з його текстом за іншими джерелами.