Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 85

А по-друге, в ньому, нехай і вельми скупо, а все ж відзначено заслуги"вірних козаків" перед короною.

"Військо козацьке Чорноморське, зібране покійним генерал-фельдмаршалом Потьомкіним Тавричеським з вірних козаків колишньої Запорізької Січі, протягом останньої нашої з Портою Оттоманської війни, багатьма мужніми на суходолі і водах подвигами засвідчили досвід ревної до служби нашої старанності і чудової хоробрості. На відзнаку таких цього війська заслуг, милостиво пожалували ми оному у вічне володіння острів Фанагорію, що перебуває в області Тавричеській, із землею, що пролягає між річкою Кубань та Азовським морем, а також тією, що пролягає від Фанагорії до моря до Єйського містечка..."

Для нас цей документ цікавий іще й тим, що в ньому Катерина П вперше порушила свій власний Указ, яким заборонялося навіть згадувати про Запорізьке козацтво. Втім, може це просто писар підсунув їй такий ляпсус, через незнання своє чи недогляд. А загалом, перед нами отой первісний юридичний документ, завдяки якому з'явилося Кубанське козацтво, що стало, по суті, однією з гілок козацтва запорозького. І безпосередній стосунок до появи цього документа мав Антон Головатий. Між іншим, заслугою А. Головатого можна назвати й те, що в переговорах Із петербурзьким чиновництвом він таки домігся, щоб запорожцям повернули хоч дещо з тієї власності, яку відібрано під час розгрому Січі, але тут знову те саме: видати Грамоту чи якийсь там Указ значно простіше, ніж, справді, вилучити награбоване у його нового власника.

Як не дивно, але ім'я Головатого в народних піснях лунає значно частіше, ніж, скажімо, імена багатьох інших, славетніших полководців, наприклад, того ж таки Сірка. Чи, може, то дійшло до нас більше? Та хай там як, а поголос народний до нього щедрий, особливо в піснях, пов'язаних із переселенням на Кубань. Проте є одна пісня, що заслуговує особливої уваги. Починається вона зі слів: "Годі, годі журитися. Пора перестати. Діждалися від цариці за службу заплати".

Річ у тім, що авторство її приписують самому А. Головатому. Якщо це так, то можна припустити, що офіцер наш мав іще й певний літературний хист. Шкода лишень, що змістом своїм ця пісня — одверта "вєрноподданіческая" агітка. Таке собі імперське соцзамовлення — з уславленням мудрості та материнського піклування імператриці Катерини П про народ. І його ще можна було б зрозуміти, якби йшлося не про імператрицю, з волі якої зруйновано Запорозьку Січ, спаплюжено народні святині.

Втім, занадто вже віддаватися хвалебним "пєснопєніям" полковникові було ніколи. Що не кажіть, а на плечі його ліг тягар переселення кількох тисяч козаків Із родинами, збіжжям, реманентом, хатнім начинням. До того ж, більшість козаків категорично відмовлялася перебиратись на якусь там Тамань, цілком справедливо вважаючи, що імператриця повинна повернути їм відібрані землі Запорізького козацтва.

Ситуація ускладнювалася й тим, що ще до указу, між Бугом та Дністром утворилося 25 чималеньких поселень. І січовики мусили їх тепер кидати. Ось як змальовує цю трагедію відомий популяризатор історії козацтва А. Кащенко в своїх "Оповіданнях про славне Військо Запорозьке низове": "Плач стояв поміж Бугом та Дністром. Жінки й діти не хотіли кидати осель, до яких за три роки вже звикли й біля яких чимало попрацювали. Коли Головатий наказав записатися: хто хоче переходити на Кубань, а хто хоче лишатися на Буджаку, то виявилось, що тільки січовики, аби зберегти свою козацьку волю, згодилися податись на Тамань, а жителі запорозьких поселень не бажали залишати своє господарство".

Але тут виникає питання: для кого ж, власне, звільнялися ці й без того негусто заселені землі? Відповідь — на поверхні: козаки ще тільки ладнались у дорогу, а в їхні села вже везли —на готове — селян із Росії, оскільки ці землі вже припали на власність російським офіцерам та чиновникам. Знайомий метод, чи не правда? Отак і створювалася та Новоросія, що її російські шовіністи й деякі віддані їм комуно-українські політики по сьогоднішній день використовують як аргумент для "отделенія от України і воссоедінєнія с Рассієй".

Отже, долю Чорноморського козацтва було вирішено: Сло-бодзейський Кіш його підлягав ліквідації, а все козацтво — переселенню на Кубань. Дехто з дослідників-краєзнавців та й просто любителів старовини намагається або взагалі уникнути пов'язаних з цією акцією морально-етичних проблем, або ж підносить це рішення імператриці, як велику імперську милість, сприйняту козаками та всім південним українством із синівсько-вєрноподданічеським захопленням.

Загалом Федір Щербина мав рацію, коли, підсумувавши дипломатичні здобутки посольства на чолі з Антоном Головатим, писав: "До певної міри козаки взяли все, що тільки можна було взяти за тодішньою урядової системи і загальних умов політичного життя. Можливо, чорноморці справді з почуттям задоволення своїх прагнень співали: "Ой годі нам журитися, пора перестати" (тут історик цитує рядок із пісні, написаної Антоном Головатим — Б.С.). Життя на Кубані, на відокремленій, ізольованій території не могло не посміхнутися козакові".

Так, справді, посольство козацьке поверталося з Петербурга, домігшись усього, про що воно лише могло мріяти. Крім Указу імператриці та чаші з червонцями, воно везло подарунок кошовому Захару Чепізі — оздоблену дорогим камінням шаблю, а ще — даровані війську дві срібні сурми, корогву та срібні литаври, що козаки повинні були сприймати, як вияв особливої прихильності імператорського двору.

В Слободзеї вже знали про успіх делегації, про це сповістив спеціальний гонець, котрий прибув раніше за "депутацію" Головатого, отож Захар Чепіга зі своїми старшинами та всім слободзейським козацьким гарнізоном влаштував їй пишну зустріч: ще за кілька верст від Слободзеї Головатого зустрів спеціальний загін козаків, щоб скласти йому ескорт; гармаші Слободзеї тричі пальнули з гармат, а все інше козацьке воїнство палило, хто з чого мав. Грамоту Головатий урочисто передав Чепізі, і той зачитав ЇЇ усьому товариству; так само урочисто передав і даровану Петербургом шаблю, яку кошовому піднесли сини Головатого. Одначе на цій емоційній хвилі наші історики, здебільшого, й завершують розповідь про переселення козаців-чорноморців. А правда полягає в тому, що втішалося цьому переселенню не так вже й багато козаків, та й то — колишні запорожці, яким уже марилася Січ на Кубані, котра стане точнісіньким відповідником Січі на Дніпрі, з усіма її традиціями, клейнодами, звичаями та військовим устроєм.

Але не слід забувати, що на той час між Бугом і Дністром уже існувало 25 великих козацьких поселень та сотні менших сіл і хуторів. На будівництво цих поселень, освоєння земель було затрачено чимало сил, вкладено значні кошти, і все це тепер доводилося залишати, щоб десь там, на далекій чужині, між нападами закубанських татарів, розпочинати з початку, залишивши вже освоєні степи чужинським зайдам. Так, справді, дехто, у передчутті запорозької січової вольниці, втішався переселенню, але правда й те, що дехто брався за зброю. I добре відомо, що нерідко козакам Чепіги та Головатого силою доводилося зганяти козаків з їх сіл та хуторів, погрожуючи всілякими карами за невиконання Указу імператриці.

Ясна річ, така маса люду не могла переселятися одночасно. Тому було сформовано передовий загін колоністів, до якого увійшло 3847 козаків. Це був суто військовий десант, який не мав з собою ні родин, ні особливого майна. Добре озброєний, підсилений 53 гарматами, він, за всіма канонами військового мистецтва, повинен був висадитися на берег таманський з моря, створити укріплення і, взявши під свій контроль певну територію, забезпечити прибуття інших хвиль переселенців, котрі вже мали приїжджати з сім'ями, майном, реманентом. Й очолив цей десант полковник Чорноморського війська Сава Білий. Запам'ятаймо це ім'я. Саме йому належить честь бути керівником загону першозасновників Кубанського козацтва, котрий прибув до Тамані на козацькій флотилії, що складалася з-понад 50 байдаків та однієї — флагманської — яхти.

Коли саме цей переселенський флот пристав до Тамані? Різні історики називають різні дати. Але більшість сходиться на тому, що козацька флотилія підійшла до Таманського півострова 5 вересня 1792 року; це коли за новим стилем; — Завдання своє козаки-десантники виконали: висадившись на березі, вони звели перше поселення і заснували Таманський чорноморський козацький курінь. Вони ж почали споруджувати перші хати та заготовляти провіант для тих, хто прийде після них.

Незабаром туди ж прибула й друга хвиля переселенців на чолі з полковником Кордовським. Цей загін рухався суходолом, але, щоб скоротити шлях, подався не в обхід Азовського моря, а через Крим. Вийшовши на окраєць Керченського півострова, він переправився на козацьких байдаках та яхтах через Керченську протоку і приєднався до козаків з десанту Сави Білого. До речі, саме в цій хвилі переселенців разом із полком козаків прибуло й кілька десятків родин. А перший базовий табір свій ці колоністи заснували неподалік Темркжа. Що ж до кошового отамана Захара Чепіги, то він повів основний загін переселенців, в складі якого було понад 11 тисяч козаків, та велетенський обоз з родинами, майном і гарматами. Вирушила ця колона на початку вересня й, обійшовши Азовське море, уже наприкінці жовтня добулася до полишеної татарами фортеці, що бовваніла напізруйованими стінами поблизу річки Єя, на Єйській косі, що з південного заходу окреслює Таганрозьку затоку (неподалік сучасного міста Єйська). До речі, береги цієї річки викликали у старих запорожців особливі почуття, адже свого часу їх сягав кордон козацьких земель Нової Січі.

Тут може породити подив та обставина, що всі колони вирушали в дорогу наприкінці літа або на початку осені, й поки вони прибували на Кубань, там уже розпочинався сезон дощів і цілковитого бездоріжжя. Так, це ускладнювало переселенцям шлях, ускладнювало перші місяці перебування на нових землях, зате дозволило, вже перезимувавши, навесні, добутися так званого Карасунського кута, тобто території вдало захищеної річкою Кубань та притокою її, Карасунем, і заснувати свій військовий центр — Катеринодар (спочатку це була станиця Катерининська).