Козацькі вожді. Частина 2 - Сторінка 95

Потьомкін узяв участь у двірцевому (1762 року) перевороті, внаслідок якого до влади у Росії прийшла Катерина II. Саме участь у цьому перевороті та відданість новій імператриці визначили успіх подальшої кар'єри гвардійського офіцера. А була вона справді разючою. Вже 1768 року його призначають камергером (тобто старшим за рангом придворним) Двору її Імператорської Величності і надають чин секунд-ротмістра. Того ж таки року він бере участь у російсько-турецькій війні, під кінець якої (1774) набуває чину генерал-поручика.

Наші історики чомусь досить скептично ставляться до військових заслуг Потьомкіна, більше апелюючи до фаворитських достоїнств та чинів його, а ще — до невмирущих "потьомкінських сіл". Так, справді, в житті цього наближеного до імператриці гвардійця траплялося всіляке. Але документально засвідчено, що вже під час першої своєї війни (російсько-турецької 1768-1774) полковник Потьомкін відзначився в боях неподалік Хотина. Особливу хоробрість і воєначальницький талант він виявив в битві 29 серпня 1769 року, коли, очолюючи великий загон кавалерії, зупинив наступ кінноти верховного візиря Молдаванжі-паші і, спільно з іншими військами, примусив турків і татар відступити.

Командуючи корпусом кінноти, він 4 січня 1770 року розбив і відтіснив за річку Малку 10-тисячний корпус Сулеймана-паші. Відзначився він також у битвах під Журжею, Ларгою, першим увірвався до передмістя палаючої Кілії. В 1773 році, під вогнем турків, генерал-поручик Потьомкін переправився з передовим загоном через Дунай, щоб узяти участь у битві під Сілістрією... Отже, як бачимо, свої бойові нагороди та чини він здобував чесно, на полях битв.

Повернувшись із театру бойових дій до Петербурга, Потьомкін перебирає до своїх рук справу придушення великого повстання під проводом О. Пугачова, яке, як ми знаємо, кулями та багнетами солдатів успішно придушив. Того ж таки 1774 року князь Потьомкін офіційно — якщо тільки такий термін доречний у даному контексті — стає фаворитом імператриці, а точніше кажучи, її загальновизнаним коханцем. Відтак, його вплив не лише при дворі, а й у межах цілої імперії, різко зростає. Незабаром він стає президентом військової колегії при імператриці, тобто, по суті, майже військовим диктатором Росії. Окрім того, його призначають новоросійським, азовським та астраханським генерал-губернатором.

Саме князю Потьомкіну належав план великої операції, пов'язаної з приєднанням до Росії Кримського ханства. За цю Кримську кампанію імператриця своїм особливим Указом надала йому титул "найяснішого князя Таврійського*. З ініціативи Потьомкіна засновано також низку українських міст, зокрема, Миколаїв, Херсон, Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Севастополь.

Коли ж повернутися до його військової кар'єри, то слід сказати, що вершини її Потьомкін досяг, ставши головнокомандувачем російських військ у російсько-турецьких війні 1789-1791 роках. Цікаво, що талановитий полководець О. Суворов перебував тоді в його безпосередньому підпорядкуванні. Щоправда, вони частенько конфліктували, але то вже нюанси, яких ми дозволимо собі не торкатися.

Ну, гаразд, переворот, губернаторство, війни з турками, нагороди... Але як воно сталося так, що князь Потьомкін раптом опинився на чолі українського козацтва? О, це окрема історія, на якій варто спинитись докладніше.

Якось так сталося, що в середині XVIII століття поміж російського дворянства завелася мода, яка свого часу запосідала польську, молдавську та інші аристократії, — записуватись у запорізькі козаки і в такий спосіб прилучитися до лицарського Ордену. Погодьтеся, що досить часто, говорячи про січовиків, пригадуючи оселедці та шаровари, ми зовсім забуваємо, що йдеться не про якусь там степову ватагу, а про давній лицарський Орден. І що кожен, кого висвячували у запорізькі козаки, ставав лицарем, а отже, аристократом, так би мовити, загальноєвропейського штибу.

Інша річ, що одні аристократи, чи просто романтики, йшли на Січ, щоб віддавати цьому Орденові усе своє життя, і тут ми можемо назвати десятки, якщо не сотні, імен представників польської та української шляхти: Лянцкоронський, Вишневецький, Виговський, Хмельницький...

Другі ж лише удостоювали Січ-Орден своїми нечастими відвідинами та прилучалися до його лицарства формально.

Щоб переконатися, наприклад, у популярності козацького Ордену серед російських та польських аристократів, які воліли стати саме такими, формальними, членами його, вдамося до списку Д. Яворницького. Ось кілька найпромовистіших імен: генерал-аншеф Іван Глебов; польський коронний гетьман Ксаверій Браницький; генерал-поручик граф Андрій Остерман; генерал-майор князь Олександр Прозоровский; начальник астрономічної експедиції Христофор Ейлер; статський радник Петро Веселицький...

Га? Що скажете про оцих хлопців при генеральських і "протчих" віц-мундирах, які раптом позаводили собі оселедці козацьких рубак?!

Не втримався од спокуси й генерал, князь Григорій Потьомкін. Проте між названими оселедцевими генерал-козачками та князем Потьомкіним існувала істотна різниця. Ті були лише "почесними козаками* і жодного практичного стосунку до українського козацтва не мали. Що ж до Потьомкіна, то склалося так, що доля запорозького козацтва, — а згодом і процес заснування нових козацьких військ, —залежали саме від нього: його поглядів, його владних можливостей, а подеколи й від настрою — не без того...

Зближення Потьомкіна із українськими козаками припадає на добу російсько-турецької війни (1768-1774). Навесні 1772 року кілька куренів запорізького козацтва зайшло човнами в Дунай і прилучилося до російських військ, якими командував генерал-майор Потьомкін. Там князь навіч упевнився в небуденній мужності козаків, познайомився з дисципліною, ладом і традиціями козацьких підрозділів.

" — Ну от, хто я такий? — міркував собі при келихові цілком пристойного бессарабського вина Потьомкін. — Ну, князь; ну, генерал; ну, командувач війська... Але ж не лицар козацького Ордену, не козак! А мужністю та лицарством запорожців уже й сама імператриця замилувалася. Спеціальну Грамоту видала" (від 22 лютого 1772 року). Одне слово, вино, весна, романтика... Отак, одного вечора, розманіжившись, — як тепер пам'ятаю, було це 15 квітня 1772 року, — сів наш князь писати листа.

Кому? Та кошовому ж, Петрові Калнишевському. Козаків його хвалив, у повазі до січового товариства запевняв, а далі не втримався і, назвавши кошового, як годилося справжньому козакові, "батьком", слізно попрохав і його, нетягу, прилучити до запорізьких козаків-лицарів, та записати до Кущівського куреня. Чому саме до Кущівського? Бо хлопці там!.. Бувало, як вип'ють із князем, то так же ж любо співають!..

Не часто випадало кошовому Калнишевському отримувати листи від російських генералів. А як і траплялося, то змісту вони були одного: негайно присилай полк! Або й два! Допоможи в боротьбі з турками-татарами. Аж тут раптом генерал, князь, у козаки проситься! "А що, хлопці, — й собі розманіжився Калнишевський, — приймемо цього "єнера-ла", чи може, той?.."

"А таки приймемо, трясця його матері, — загуло товариство. Козак з нього, може, й нікудишній, але ж до імператриці підступатися може, слово знає. Мо' й нам у пригоді стане..."

І записали князя в козаки. Оскільки ж, за традицією, кожного новоприбулого записували під якимось, уже суто козацьким, прізвиськом, то й Потьомкіну дали прізвисько

"Нечеса". Князь — тобто, пардон, князів тут не було, всі рівні межи рівними, — тож я й кажу; козак Кущівського куреня Грицько Нечеса... Чого "Нечеса" ? Та дивної якоїсь заведенції тримались оті російські "єнерали"... Нема, щоб, як годиться, виголити собі оселедця та на людей бути схожими... Так ні ж, перуки — щось велике й кудлате — на голови накладають. А що князева перука була з особливо патлатих...

Ну, не знаю, як вам, а самому князеві нове ім'я сподобалось. Коли на петербурзьких балах дами, за давньою звичкою, зверталися до нього, "князь", він ніби аж сердився і просив іменувати себе "казаком Кущъовсъкого куреня Гріцком Нєчесой". Щоб, знаться, по-аристократичному.

Але ми дещо відхилилися.

Воювали козаки в цій війні добре. Про це свідчать листи імператриці, а також російських генералів: Рум'янцева, Долгорукого, Прозоровського. А Потьомкін, той, мабуть, од щирої своєї прихильності, подарував запорожцям аж 38 великих казанів: кожному куреню — та по казану. Щоб козаки їли з них кашу, і його, Грицька Нечесу, славного козака запорізького, добрим словом згадували. Та оскільки відразу після дарування казанів росіяни заходилися відбирати від запорожців землі, заселяючи їх вихідцями з Росії, Сербії, Німеччини — одне слово, створювати оте, сьогодні добре знане "русскоязычное насєлєніє", — то козаки навіть пісню про них склали. І були в ній дуже "ніжні" слова про оті російські казани, що за них у козаків позабирали всі... лани.

Єдине, що втішало, що Росія нарешті підписала з Туреччиною мирну угоду, а їхнього "товариша курінного" (тобто заступника курінного отамана) Грицька Нечесу призначено генерал-губернатором Новоросійського краю. Козаки спочатку навіть не второпали, що воно й до чого, а тому зраділи: "Ти диви, братця, як "наші" вгору пішли! Але потім роззир-нулися: що ж воно діється?! Одні землі росіяни загарбують собі, другі віддадуть кримським татарам, бо так передбачає Кючук-КайнарджийськиЙ мирний договір; а генерал-губернатор, тобто "товариш курінного", сидить собі в Петербурзі й носа на козацькі землі, що їх отак, хижо, шматує імператорське чиновництво, не потикає.

Щоправда, якось князь все ж таки навіть листа написав кошовому Калнишевському. Ось як зворушливо переповідає цю подію А. Кащенко у своїх "Оповіданнях про славне військо... "

"21 червня 1774 року новий Новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди в Петербургу, ще раз послав Калнишевському подарунки; дзигарик (годинник. — Б.С.) та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закінчив по-українському; "Будь ласка, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився".

Ну як було запорожцям не втішитись? А втішившись, депутацію з поважних, заслужених козаків до імператриці послали, коней мало не табун погнали до Петербурга, щоб було чим задобрювати високе чиновництво (басував у тому табуні і козакувато-татарський кінь для Грицька Нечеси), але виявилося, що все марно.