Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 50

Вона вмерзала у сніги й поволі, але невблаганно розчинялася в них. Тайга випустила її на скелястий берег ще однієї сибірської ріки і лишилася позад неї такою ж відстороненою від усього, що тут діялося, якою залишалася в усі віки і за всіх поколінь.

Тим часом вітер шматував імлисту завісу, і звідкись із піднебесся почав спускатися на берег кетяг заледенілих пагорбів. Побачивши його, Ковач чомусь внутрішньо напрігся, мовби те, що відкривалося очам, раптово злякало чи бодай вразило його.

"Останній, отже…" — подумав він, переводячи погляд на людські постаті, що вповільнено ворушилися на крижаному плесі ріки. — Схоже, що й справді всі дороги і роздоріжжя мої закінчуються під цим хребтом. Якщо тільки вдасться дійти до нього…".

По той бік ріки все видавалося непевним і зрадливим, на всьому лежала печать незайманості. Хто й коли долав її, і чи долав коли-небудь взагалі?! Яка потреба могла гнати людину на це засніжене бескиддя?!

Він прожив у Сибіру багато років, і добре знався на бутті цього краю. За тим хребтом теж мусили бути мисливські пристанища, й у приспаних зимовими вітрами лісах так само нуртувало життя, як і по цей бік. Але змиритися з усвідомленням цього не міг, бо щоразу, коли досягав чергової ріки чи хребта, перед межею, що відокремлювала пройдене від того, що ще тільки належало пізнати, у Ковачеві неминуче відроджувалося те почуття непевності, з яким уперше ступив на цю землю.

Склалося так, що йому вдосталь довелося попрацювати на будовах у Карелії, на Уралі та на Крайній Півночі — і все життя він покладався тільки на ті дороги, які сам же, власне, й прокладав чи надійно второвував, і які самим існуванням своїм переконували в можливості вирватись колись із полону цього безлюддя і повернутися до теплої, ласкавої землі, яка його породила. Проте й досі чомусь не скористався жодною з них, бо за кожною черговою станцією залізниці, яку вони зараз споруджували, з такою ж незайманістю пролягали тисячі кілометрів бездоріжжя, і Ковач хіба що час від часу зупинявся перепочити на цій межі, щоб потім рушити далі.

— Крига занадто тонка… — хрипко проказав Рубан. Протер зашкарублою рукавицею завчасно відрощені молодечі вуса й озирнувся на ріку. — В ополонці її — не більше, ніж на половину чобота.

— Не може такого бути, — похитав головою начальник будівельного загону.

— Ще й як – може. А дядько Рубан (це Андрій, зазвичай, так про самого себе казав — "дядько Рубан"), — не самогубця!

— Як знаєш… Сумнів – привілей кожного мислячого.

Обличчя Рубана нагадувало вкриту памороззю японську маску, і вуса на ній справді видавалися чимось зайвим і недоладним. Воно затверділо і зневиразніло, навіть приховані за розпухлими повіками очі його згасли та взялися тьмяним туском.

— Ви б усе ж таки придивилися та прикинули, — намагався застерегти начальника від необачного рішення.

— Та вже бачу, бачу, — невдоволено пробурчав Ковач, хоч стояв під самим берегом, і до пробурених ополонок не підходив.

Ще позавчора, коли вони пробивалися крізь тайгу, вертолітники висадилися тут і заміряли товщину криги. Тоді він гадав, що, поки колона добудеться цих місць, крига ще намерзне, але тепер уже сподіватися не було на що. Навіть не хотілося наближатись до тих ополонок, щоб не псувати собі настрою.

— Отож і кажу, — бубонів Андрій Рубан, — що місцина тут — саме для вогнища. Або й для кількох. Хоч сніг теплішим стане, бо вже й зір його не сприймає.

— Так, до тайги, до снігу треба звикнути, — розважливо погодився Ковач.

— А ночами сниться, що босий бігаю; тільки не тут, а десь понад Десною… Втікати треба з цих країв. Якомога швидше і якомога далі звідси. Як гадаєте, дядько Рубан має рацію?

— Утеча – це твій привілей, — стенув плечима начальник загону. – Скористайся ним.

Ковач кивнув і, нічого не відповівши, все ж таки подався до бульдозеристів, що радилися біля ополонок. Він завжди ствердно кивав навіть тоді, коли не погоджувався. Не кожен сприймав його мовчазність, а людині треба відповісти, що почув і знаєш її думку. Він і сам стомився… Геть від усього: від доріг, від машин, від тайги, здається, вже й від самого життя — стомився… Воно й справді вже час було б зійти з траси та хоч трішки перепочити.

Востаннє Ковач "перепочивав" начальником Усть-Кинди — малесенької тупикової станції, на якій, здавалося, мали закінчуватися всі дороги, і за якою могли існувати лише ріка, тайга та болото.

Певний час Ковач сподівався, що то вже його остання станція, але й на ній не втримався, й ось уже третій рік поспіль — від річки до річки, від одного здичавілого хребта — до іншого, ще здичавілішого, веде Байкало-Амурську магістраль.

"Але тепер – усе, годі. Всьому колись та настає кінець. Хай там хто як хоче, а для мене особисто цей перевал — останній. Коли база зніметься, поставлю собі хату якраз під хребтом. Якщо не під цим, то під будь-яким іншим. Але за сотню кілометрів від станції. Усе життя прокладав дороги, то хочу дожити віку у такій місцині, не взагалі немає ніяких доріг, не існує жодних гірських чи тайгових путівців. Людина, яка все життя своє поклала на спорудження доріг, котрі невідомо де започатковуються і хтозна куди ведуть, має на це право. Нехай ця відлюдькуватість стане моїм останнім привілеєм".

Рубан ішов за ним слід у слід. Ковач не лише чув кроки хлопця, а навіть уловлював тепло подиху.

— Швидко ж ви ходите, — бубонів парубійко. – Ну, геть, як дядько Рубан — в молодості. Але гляньте на цих пінгвінів-бульдозеристів! Двоє уже давно "сушать капці", і тільки Мохов усе ще тримається. Геть, як я — в молодості!..

"Страх перед начальством втратив, халамидник — ось що сталося! — незлостиво міркував собі Ковач, дослухаючись його хвалькуватого пустослів'я. — Ніякої поваги ні до віку, ні до чинів. Треба б таки вигадати для нього якусь кару, зрештою, це мій, начальницький, привілей. Але ж яку саме?!".

2

Бульдозеристи помітили начальника загону, й одразу ж загомоніли. Ковач ще навіть не встиг наблизитись до їхнього гурту, а вже знав думку кожного. Та й що то, власне, за думки? "Крига ледве-ледве дотягує до норми", "Їхати по такому зимнику — хіба що в пекло", "Треба почекати, поки крига зміцніє, але ж хтозна, скільки часу сплине?"…

Нібито він сам не розуміє, що крига "ледве дотягує" і що виїжджати зараз на неї може хіба що самогубця? Але як діяти далі? Повертати колону до селища? Облаштовуватися на березі автомобільним табором, пославши одну з машин за пальним і продовольством?

Лише з поваги до "високого зібрання", Ковач зазирнув до ополонки, що й справді клекотіла та парувала, наче гейзер. Переконавшись, що кригою вода в ній так і не взялася, він ще трішечки потупцював біля гурту, вислухав "остаточну думку" кожного з будівельників-"вимірювачів", але, так і не приставши на жодну з них, подався до берега. Всі четверо "експертів" переглянулися, невдоволено побурчали, але врешті-решт рушили слідом за ним.

А тим часом у прихистках між машинами вже тривала нарада водіїв. При подоланні подібних перешкод завжди діяло тільки одне правило: яким би не був з цього приводу наказ начальства, але… як насправді поводитись за таких непевних обставин, — вирішувати мав кожен сам за себе. Так само, як, тільки пілот, і ніхто інших, повинен приймати рішення: піднімати йому – маючи наказ начальства — літак у повітря, за складних метеумов, чи почекати, поки розпогодиться. Тому що тільки від його рішення залежить і власна доля, і доля інших людей та машини. Ковач добре засвоїв це правило тайговиків, а тому вибір водія тягача завжди вважав його непорушним привілеєм.

— Це не діло: річок у Сибіру безліч, а дядько Рубан – один, і неповторний, — знову пробурмотів Андрій. І байдуже: слухають його чи ні. — Хто як, а дядько Рубан на таку кригу не попреться. Купатися — то в океані, і бажано — в районі Ріо-де-Жанейро, або поблизу Канарів. У Сибіру ж поки що, пробачте, не сезон.

"Моя б воля — купав би тебе в кожному потічку, — незлостиво погрожував йому Ковач. — Ото біда: часу бракує! Де ти, в дідька, взявся на мою голову?!".

Наймолодший у їхньому будівельному загоні (його ще називали "будівельним поїздом") двадцятирічний Рубан прибув до них недавно. То був здоровань, із широкими, по пташиному здибленими плечима і половецьким обличчя "загулялого" в Сибіру причорноморського степовика. Приблукав, відрекомендувався: "Дядько Рубан — позашлюбне дитя народів", і від того часу тільки його й чути. Ще й звичку дурну має: ходити за своїм начальником слід у слід. І піди збагни: чи то й справді так прив'язався до нього, чи, може, одверто знущається?

Ковач кілька разів намагався винайти на "пасинка" якусь кару, одначе за цієї клятої роботи навіть найвишуканіше з покарань втрачає будь-який сенс.

…Щоб не втрачати часу, начальник будівельного загону наказав терміново облаштовувати табір, проте робітники і водії виконувати цей мудрий і цілком зрозумілий наказ не поспішали. Всі знали, що базовий табір має з'явитися поблизу перевалу. Вони повинні пробити до нього "зимник", закинути по ньому людей, матеріали і продовольство, і вже звідти прокладати назад, до ріки, просіку та споруджувати залізничне полотно. По цей бік табір закладуть інші, ті, що вестимуть залізницю від станції Тайгової. А вже згодом, може, наступної зими, ці дві ділянки мали з'єднати мостом, проект якого ще тільки розробляли десь там у Москві.

Ковач і сам розумів, що ставати табором тут не варто було б. До перевалу треба пробиватися зараз, по "зимнику", поки грунт скуто мерзлотою, а річки позамерзали; бо навесні вся ця місцина "попливе", перетвориться на болото — і край…

— Взагалі-то дядько Рубан міг би підігнати свого тягача і пройтися кригою, — несподівано, і ніби до самого себе, мовив парубійко. — Щоб показати іншим, як треба ходити в розвідку та ризикувати.

— Невже зважився б? — іронічно запитав начальник загону, відчуваючи, що це лише хлоп'яча бравада.

— Тільки нехай Мохов віджене цю свою абракадабру, — тицьнув чоботом у траку гусениці. — Щоб дядько Рубан дорогу бачили. Розвідка — діло серйозне.

— Ото ж бо й воно, що в розвідку тобі ще рано, тому поки що — "суши капці", — проказав начальник загону, вперше в житті вимовляючи цю обридлу йому фразу. Вона належала Рубанові, і по тому, з яким притиском начальник проказав її, було зрозуміло, як він ставиться і до позірного "геройства" самого Андрія.