Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 51

А вже подумки додав: "Ото суши їх, і дай мені спокій!".

Мохов стояв, прихилившись до радіатора, і дивився на річку. Ковач простежив за виразом його обличчя і зрозумів, що той теж ладен "пройтися" по ній в іпостасі першопрохідця. Але Мохов — інша справа. З цим сорокарічним чолов'ягою вони працювали від самого створення загону. Для нього це не перша річка і не перший перевал. Цей вийде на лід за одним його жестом.

І Ковач, мабуть, справді послав би його в цю "розвідку" тільки з поваги до сміливості Мохова, але ж клята крига не визнає ні сміливості, ні боягузтва, на ній усі рівні і всі однаково смерті. І відповідальність за кожного з них — на ньому, начальникові загону.

— Як гадаєш, витримає? — впівголоса запитав Мохова, оскільки там, на річці, серед добровільних вимірювачів товщини криги, водія цього не бачив.

— Я ще на станції з одним мисливцем розмовляв. Так от, він казав, що річка тут неглибока, і що крига о цій порі має бути достатньо міцною.

— Може, по-своєму він і правий: крига достатньо міцна, щоб будь-хто з мисливців міг долати цю ріку на лижах чи навіть на снігоході. Але, кому з місцевих мисливців випадало виходити на цю кригу кількатонним тягачем?

— Навряд чи…

— Отож бо!..

Якийсь час помочали, дивлячись кожен у свій бік. Аргументів для того, щоб не влаштовувати цю зимову переправу, можна було б наводити, скільки завгодно, і всі були б слушними. Але ж їм потрібно було дійти до перевалу, отже, й аргументи мають бути іншими.

— Так чи інакше, а хтось повинен вийти на переправу першим, — обірвав обридле мовчання Мохов.

Ковач безпорадно озирнувся на тайгу. Старезні кедри підступили майже до самої ріки, і зупинилися над нею у шанобливому мовчанні, як то застигали на далекому Поділлі, у його рідних Крижах, сільські діди, коли сходилися на весняне скреснення Дністра.

…І дивувалися ті дядьки, проте ніхто не помічав їхнього подиву; і раділи сором'язливою старечою радістю; і плакали, тлумлячи плачі у зсуворілих душах, та все це — і подив, і радість, і безгучний плач їхній — однаково тамувалося і гинуло, розчиняючись десь у сивині, у затвердлих зморшках і вицвілих очах, а являлося людям лише їхнє стримане й мужнє мовчання.

Ось так і ці кедри… Що б не сталося зараз поміж берегами ріки, вони залишатимуться такими ж занімілими і незворушними, бо ще ніхто і ніколи не переступав межі, що витворилася поміж світом дерева і світом людини.

"Але до цього перевалу я ще дійду, — зціпив зуби Ковач, сідаючи в кабіну тягача. — До перевалу — і не далі! За розумної голови, ти мав би повернутися на своє Поділля ще минулого літа. Гаразд, першому десантові — від Усть-Кинди — справді потрібен був твій досвід. Але ж тепер його набули сотні людей. …Та навіть якщо, врешті решт, і не повернуся в Україну, то поставлю собі хату під хребтом, і далі — ні кроку. А всі ці "романтики тайги" ще й заздритимуть мені".

— Я потихеньку, Миколо, потихеньку… — заспокоїв Мохова, що поривався втиснутися в кабіну поруч нього. — Почекай тут, за машину не бійся. В разі чого — отримаєш новеньку, прямо з заводу.

— Мені ж не лише за машиною душа болить, — ображено відповів той, проте зрозумів, що зайва вага в кабіні зараз ні до чого, і відступився.

"Ти ж пройшов десятки таких річок, — підбадьорював себе Ковач, рушаючи з місця і похилим берегом повільно з'їжджаючи на кригу. — І нічого, досі жодна тебе не поглинула. А цю, останню… Ти пройдеш її навіть по дну. Ти по дну її пройдеш — ось у чому твій привілей!".

Уже на кризі Ковач визирнув із кабіни й побачив, що Мохов біжить услід за тягачем.

— Не наближайся до машини! — прокричав. — На якого дідька ризикувати?! — а вже подумки, спокійно, як про щось страшне, але неминуче, на що сам давно зважився, застерігав: "Тут арифметика вбивчо проста: якщо вже гинути, то одному. І цього разу гинути — мій привілей!".

Зиркнув на кригу біля гусениці. Вона потріскувала, але тримала. Принаймні поки що, біля берега. "Ну то й нехай тримає. І годі вивалюватися з кабіни. Якщо провалишся — відчуєш це й так".

Зачинив дверцята і наддав швидкості.

Якби в цій ситуації їх зачинив хтось інший, на тому боці начальник загону зірвав би йому голову. Сам він добре розумів, що в усьому, що зараз робить, занадто багато ризику й занадто мало розрахунку. Та це не завадило йому згодом повчально вказати Мохову на залиті водою сліди гусениць, нібито суть крилася саме в них, і мовити:

— Ось так надалі й треба діяти, старий.

— То, може, я повернуся і пережену наступного тягача?

— Повертатимусь я, сьогодні це мій привілей. А ти сідай у свою машину і, від самої ріки, вгризаючись у землю, правуй, он, на ту лису вершину. Твоє завдання зараз — прокласти колію. Тим, що прийдуть за тобою, потрібна дорога. Про все інше поки що забудь.

3

Коли Ковач повернувся до колони, на кригу вже виходила наступна машина.

— Бери праворуч від мого сліду! — гукнув водієві. — І, в разі чого, вискакуй! Негайно вискакуй, це твій привілей! — А вже стиха додав: — І пам'ятай, що я поруч, завжди поруч…

Він ішов за машиною і відчував, як за кожним кроком його все більше проймає дивовижне відчуття, яке зароджувалося щоразу, коли на його очах хтось ризикував. За себе він не відчував і сотої доля того страху, як за когось. Ні два роки війни, ні всі ці переходи, не додали йому ні краплини холоднокровності.

"Я — тут! — проказував Ковач, поспішаючи за черговим тягачем. — Іди і нічого не бійся!", — задихався, супроводжуючи третю й четверту машини, ніби напевне знав, що і люди, й крига триматимуться доти, допоки знатимуть, що він усе ще тут, між ними й рікою.

Останній тягач ішов занадто повільно, і Ковач відчув, що Рубан, який вів його, боїться ріки. Настільки боїться, що, затамувавши подих, скрадається нею, не наважуючись зайвий раз торкатися педалей.

"Ріки дослухається", — з прикрістю подумав начальник колони, заходячи збоку від машини. Але в словах тих — ні роздратування, ні осуду. Останньому йти завжди найважче, і він, Ковач, мав би передбачити це та пропустити машину хлопця другою чи третьою. Втім, у будь-якому випадку діяти слід рішуче. Ріка страху не визнає. Її треба проскочити — і все. Проскочити, і…

— А ти — нічого, нічого… — прошепотів Ковач, відчувши раптом, як крига під машиною гойднулася і почала осідати. — Ти потихеньку, потихеньку…

Він уже розумів, що машину слід було вести самому. Неначе забув, що для Рубана це — перша ріка, і те, що він сміливо вивів свого тягача на кригу – нічого не означало. Слід було висадити його ще на березі або вскочити у машину зараз, чи хоча б крикнути, щоб якомога швидше гнав до берега. Проте всі ці душевні стенання вже не мали жодного сенсу, тому Ковач робив єдино те, що й мав робити, бачачи перед собою скоцюрблену, готову до рятівного стрибка на кригу постать водія — ішов так, щоб той бачив його і відчував, що начальник загону спокійний; що нічого особливого не трапилося й трапитися не може.

Ковач ще добре пам'ятає, що "зимник" так і не тріскався під ними, а поволі і невблаганно осідав, усотуючи їх у свинцеву мішанину води і криги. І коли Рубан, ніби отямившись після летаргійного сну, рвонув уперед і буквально викинув машину на берег, начальник загону ще довго брів по коліна у воді й марно силувався розтулити залиті скрижанілим потом повіки, щоб збагнути, де він.

Чув, як проклинаючи дорогу, ріку і весь цей світ, наближався до нього Рубан; потім, ніби крізь густий сивий туман, прозирнуло його вибілене страхом та інеєм обличчя, — і вуста пересіпнула ледь помітна сумна посмішка.

О, так, він сказав би цьому мазунчикові багато повчального. Він знав те, про що Рубан навіть не здогадувався — що майже всі вони, хто дістався хоча б кількох таких хребтів, уже "приречені на дорогу", і їх усе життя гнатиме від ріки до ріки, від перевалу до перевалу, і ніхто, ніяка сила, не примусить зректися цього кочівного життя.

Але це єдине з його власного досвіду, чого Ковач так і не відкриє зараз Рубанові, який, натерпівшись страху, напевне, кляне у ці хвилини всі дороги і бездоріжжя світу. І не тому, що Рубан не гідний цього. Просто цей житейський висновок – єдиний з його, Віктора Ковача, набутків, яким він не хоче ділитися ні з ким — і в цьому його найбільший привілей.

19-21 січня 1976 року.

ЧОВЕН З ОСІННЬОЇ РІЧКИ

1

Ще у вікно Ромцьо побачив велику poжeву кулю сонця, і cпoхмypнів.

"Ну от, знову зачервонилося. І знову – "на вітер", — мовив собі точнісінько так, як каже, вирушаючи на лиман, батько, і вискочив з хати.

Нaдвopі, справді, холодно і вітряно. Але Pомцьо впевнений, що сонце ось-ось підніметься й по-літньому зігріє і його, й хату, й окраєць лиману, що підступав до самого обійстя.

Дід і батько уже стояли біля хвіртки, і Ромцьо з жахом подумав, що, якби він прокинувся на десять хвилин пізніше, батька вже не застав би.

— Так ото від причалу ведіть човни до старого млина. А вже звідти правуйте до Червоної коси, — каже тим часом дід. Він стоїть без шапки. Високий, кремезний і, мабуть, дивовижно сильний. Дивлячись на нього, Ромцьові просто не віриться, що він так "слабує на ноги", що вже не годен спуститися до лиману.

Щоразу, коли батько вирушає з артіллю, дід допомагає йому лаштуватися в дорогу. А потім зупиняє ось тут, біля воріт, і, хитро примружуючи очі та притримуючи батька за куртку, наче побоюється, що втече, не вислухавши його, повчає усіляким премудрощам.

— ...А як ото cпpaвуєте на косу, — провадить своє дід – тоді вже помагатимуть вам і течія Дністрова, і вітерець – "горішняк".

"Нічого собі "вітерець"!" — подумки обурюється: Ромцьо, зіщулюючись та піднімаючи комір пальта. Й одразу ж кілька разів повторює назву вітру : "Горішняк, горішняк..." Щоб не забути.

Звичайно, варто було одягнути ще й светра, проте Ромцьо розумів, що вертатися вже ніколи, тому вирішив, що якось воно обійдеться.

На одному плечі у батька — обгорнуті вітрилами весла, а за друге закинута велика брезентова сумка з харчами та усіляким рибальським причандаллям.

Ромцьо стежить, як вітер напинає парусину, утворюючи кілька маленьких вітрил, що мало на зривають весла з батькового плеча, і йому стає сумно. Цього разу батько знову вийде на лиман без нього. А чому...без нього? Він що, не зміг би працювати на човні, як усі інші рибалки?

— А ти куди це зібрався, Ромцю? — всміхається батько, аж оце тепер помітивши сина.