Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 52

— Тебе хто так рано збудив?

Мати ще не повернулася з колгоспної ферми, отож розбудити він міг тільки сам себе. І батько це добре знає. Він так і хотів відповісти батькові, але дід випередив його.

— То й тішся, що встає до сходу сонця, — сказав він, хитрувато примружуючись. – Значить рибалкою виросте. Ти й сам почастіше будив би його та брав із собою. Як колись сам я брав на річку тебе.

Напевне, дідові не до вподоби, що батько слухає його неуважно. І Ромцьо теж бачив, що неуважно. Дід завжди говорить про дивовижно цікаві речі, про які він, Pомцьо, ніколи не чув, і про які батькові теж варто було б послухати. Проте батько лише соває свого картузика з потилиці на лоба, з лоба на потилицю, й усміхається собі потихеньку, всміхається... Неначе знає щось таке, чого не може знати навіть дід.

— Та сіті ж, дивіться, не піднімайте. По дну їх, по дну. Рак — він завше дна тримається. І тягніть їх трішечки проти течії, — наказує тим часом дід, тупцюючи біля батька. — Ти зі своїм човном ставай по ліву руку і веди на півчовна вперед. Щоб навскіс до течії. Так краще ловиться.

2

Ромцьо минає їх і вислизає за хвіртку, вдаючи, що так собі, знічев'я, роззирається навкруги, або виглядає хлопців (сплять же ще й досі, ледацюги!). Насправді ж він дослухається кожного дідового слова, добре знаючи, що все слід робити саме так, як радить дід. Це лише батько примудряється слухати його абияк, отож обов'язково щось забуде. Або наплутає. Ще й дивується потім, чому так мало наловили.

Дід і далі пояснює, як краще вертатися від Червоної коси, якщо раптом на лимані запанує вітер-"лиманник". Бо коли йти на Миколаївку, то можна прибрати вітрила і "запрягти" течію.

А Ромцьо слухав, і здавалося йому, ніби між дідом і батьком триває вчорашня вечірня розмова. Неначе спав лише він, а вони й не лягали. Хтозна, може, так воно й було насправді?

Нарешті, все, що слід було мовити в таких випадках, — мовлено. Ромцьо і батько виходять за ворота і повільно спускаються крутою стежкою до лиману. Й одне весло, тяжке й холодне, несе Ромцьо.

— Ти все запам'ятав? — запитав він батька якомога суворіше.

— Я завжди все запам'ятовую, — стримано відповідає батько. Обертається й гладить його по голові.

— Чого це ти гладиш мене, наче маленького? — обурюється Ромцьо.

Звідси, з узвишшя, все ще видно сіру смужку моря, саме там, де з ним поєднується Дністровський лиман. Блідо-рожеве сонце вже запливло між малесенькі острівці, що ледь-ледь видніються біля самого берега. Велике і холодне, воно здається забутим у степу вогнищем. Проміння його ще не сягає схилу узвишшя, проте краплинки роси на жовтій осінній траві відсвічують червоними зблисками. Наче розсипані кимось намистиночки.

Від сусідських дворів теж спускаються ледь второваними стежками рибалки. Перегукуються з батьком, сміються... Вони сміються, а Ромцьо мовчить і думає про дідa. Чому б і не думати про нього, адже він — усе життя рибалив.

Щоправда, Ромцьо знав про це тільки з розповідей, бо за його пам'яті дід завжди був просто… дідом, старою хворою людиною. Та ще минулого й позаминулого року Ромцьо проводжав батька разом із дідом. А тепер старий, ось, стоїть край обійстя, на маківці пагорба, і cумнo дивиться їм услід. Для його стомлених ніг ця стежка вже занадто крута.

Час од часу то хлопчина, то батько озираються на нього. Тільки Ромцьо робить це частіше та дивиться довше. І ледве стримується, щоб не покликати.

Унизу, просто перед ними, — невеличка затока, на березі якої зеленавіє старою черепицею даху рибальська xaтинa, яку на селі називають "лабазом"... А за нею — два старезних човни, накритих такими ж давніми й непридатними сітями. Ще далі, обабіч вузької піщаної коси, стоять на мілині величезні човни-каюки, на яких батькова бригада вирушатиме сьогодні на промисел рака.

Каюки – це, справді, величезні човни, з двома щоглами і двома вітрилами. Ромцьо не раз чув від старших хлопців, що ні таких човнів (є ще "дунайські каюки", але по-іншому збудовані), як їхні, саулівські; ні таких щогол та вітрил (виявляється, що й вітрила на човнах їхньої рибальської артілі якісь особливі) на жодному іншому лимані, і на всьому Чорному морі, вже не побачиш. І Poмцьо вірив їм. Хоча й досі не міг збагнути, чому це так: у них, у Саулівці, є, а ніде інде — нема? Щось тут не те ...

— Це що, правда, що такі великі човни будують тільки в нашому селі? — недовірливо запитує Ромцьо батька, ладнаючись під його ходу.

— Правда, — відповідає батько.

— А чому вони без моторів?

— Саулівські рибалки одвіку ходили під вітрилами. І так і ходитимуть. Бо тільки ми пpoмислуємо тут рака. А лиман глибокий. Сіті доводиться тягнути по дну. Та й течія сильна. Ніякий мотор нам тут не зарадить, тільки міцні вітрила та весла. Під вітрилами та веслами човни ідуть повільно, зате надійно.

— І таких човнів, як наші, ніде більше нема?

— Таких — ні.

— Невже вони такі хитромудрі, що майстри з інших рибальських сіл не здатні будувати їх?

— Не знаю, — лінькувато відмахується батько від набридливих Ромчиних запитань, які в нього ніколи не вичерпуються. — Може, колись давніше були – і такі човни, і такі майстри. Але тепер такі "саулівські каюки" будують тільки наші майстри. Ще можу тобі сказати, що колись дід вважався найкращим серед них. Майже половина човнів — його робота. Мабуть, саме він і не дав зникнути не тільки саулівським каюкам та вітрилам, але й самому промислу нашому.

3

Біля човнів уже мудрують рибалки. Закріплюють човни, ставлять вітрила, виносять з артільної комори сіті.

Батько, який був бригадиром артілі, виходить на промисел в одному човні з дядьком Волочаєм, теж високим і кремезним, як їхній дід, тільки що з вусами нижче бороди. Тому він схожий на козака, якого Ромцьо бачив на картині у коридорі школи. На тій, де запоріжці пишуть листа султанові.

— Слухай, Макаре, — каже Волочай, чемно вітаючись при цьому з Pомцьом за руку та якось дивно всміхаючись. — Твій син таким бурлакою вимахав, — ляскає хлопця по плечу — що ви вже й удвох упораєтесь. Можливо, я вже тут зайвий?

— І впоралися б, — поважно каже батько, підморгуючи Ромцьові.

— Та він уже, мабуть, у сьомий клас перейшов? — і далі хитрує дядько Волочай.

— Я ж минулого року у четвертий ходив, — відповідає Ромцьо. – Ви запитували у мене, і я вам казав.

— Ага, правда. Але ж я не питаю, у який ти ходиш, а в який хотів би ходити.

Одначе Ромцьо добре розуміє, що все це жарти, а час виходити на лиман. Отож, йому не до балачок. Поки дорослі вовтузяться біля човна, він стоїть на косі й уважно приглядається до всього, що вони роблять.

Усі рибалки вже на каюках. Батько гукнув їм, щоб відходили від коси, і сам теж узявся за жердину, якою мав зіштовхнути човен з мілини.

Та, перш ніж відійти, він лагідно погладив Ромця по щоці і сказав, що час вертатися додому, занадто вже холодно.

— А щогли ти перевірив? — запитує Ромцьо, вдаючи, що не розчув його слів.

— Батько вже збирався перейти на човен, та, почувши, синове запитання, здивовано озирнувся й затримався.

— Перевірив, а що?

— А фляжку з водою не забув?

— Узяв, — ще більше дивується батько. — Чого це ти запитуєш?

— А сіті не заплуталися? Ти перевірив?

— Перевірив, — дещо розгублено відповідає батько-бригадир. Алe цілком серйозно. І Ромцьові це подобається.

Волочай теж береться за жердину, й разом вони зіштовхують каюк із коси.

— Е, я геть забув: човна ти хоч добре просмолив? — подається Ромцьо слідом за ними, та так, що ледве не опиняється у воді. – Сьогодні ж у вас починається промисел рака.

— Усе буде гаразд, маленький, — лагідно каже батько. — Все гаразд!

— Цікаво, що б ми робили без тебе, Ромцю?! – сміється Волочай, відштовхуючись веслом, наче жердиною. – Не знаю, чи вийде з тебе гарний рибалка, але рибний інспектор вийде – це точно.

— Біжи додому! Не стій там — холодно! — гукає батько. — Я все запам'ятав!

Але Ромцьо ще довго дивиться услід човнам, стоячи край коси. А потім піднімається схилом узвишшя до кам'яного виступу, з якого можна дивитися на каюки, наче з височенної гори.

Човни вже далеченько. І він бачить, що рибалки закидають сіті. Але на душі в Pомця все ще неспокійно. Ніби ж і, справді, все гаразд. Одначе йoмy здається, що, проводжаючи батька, все ж таки забув нагадати щось дуже важливе. Чого ніколи не забував нагадувати його дід, Ярослав Колаш, який збудував добру половину саулівських човнів, і який і досі вважався найкращим рибалкою цього величезного лиману.

Коли настане весна і йому "полегшає на ноги" (це дід завжди так кaжe: "полегшає на ноги"), вони почнуть будувати човен для нього, Ромця. Удвох. І будуватимуть просто у дворі. Та про це поки що знають тільки він і дід. Та й саме будівництво розпочнеться лише навесні... – тобто ще чекати й чекати.

А поки що він підніметься на узвишшя і скаже дідові, що в батька все гаразд, сам перевірив; запитав про все, про щo колись запитував він сам. Ото дід здивується!

Одного тільки Ромцьо ніяк не може збагнути: чому весь час здається, ніби він усе ж таки забув запитати батька про щось важливе? Дуже важливе. Тож, беручись стежиною на вершину пагорба, наполегливо перебирав у пам'яті все, про що обов'язково пам'ятатиме, коли нapeшті і й сам підніме вітрила, аби вийти на промисел.

1980 рік

ВРЯТОВАНИЙ ОСТРІВ

1

Це був мій острів, і знаходився він далеко-далеко в океані. Ще далі, ніж той, на якому жили Робінзон із П'ятницею. От тільки мій — надзвичайно малесенький. І не було на ньому ні джерельця, ні деревця. Haвіть птахи не співали над ним — таким здавався їм безлюдним і сумним.

І все ж таки це — мій острів. То лише дядько Матвій (про себе я назвав його Піратом Мацеєм), що якимось дивом прибився сюди, міг вважати, що насправді це не забутий острів, а купка піщаного мулу посеред заплави обмілілої річки. Купка мулу, намитого неподалік містка, під яким знаходився великий залізобетонний щит. Тож варто було Пірату Мацею увімкнути мотор, що стояв на містку, і підняти той щит, як під містком одразу ж ожив водоспад. Ну а сам Пірат Мацей стоїть собі тепер на березі, під явором, за якихось п'ять-шість кpоків од мене, і кричить, що вода в річечці піднімається, і що незабаром мій острівець опиниться під водою.

А чого кричати? Ніби сам не бачу, що вода прибуває й ось-ось має поглинути моє пристановисько.