Обкрадення Мікеланджело (збірка) - Сторінка 53

Але продовжую сидіти, підперши долонями лице і задумливо оглядаючи рухливе плесо річки. Чи то пак — океану. А зелене поле в долині по той бік річки і дахи будівель на узвишші я просто не помічаю. Що тільки не привиджується людині, яка самотньо живе на малесенькому острівці посеред величезного океану!

— Егей, хлопче! — подає голос Пірат Мацей. — Час би тобі й на берег переходити. Бо потім доведеться перепливати. А ти в одязі, і ще не відомо, чи здолаєш таку бистрину.

— Не хочу перепливати. Я тут залишуся.

— Що, назавжди? — цілком серйозно запитує Пірат Мацей.

— Це — мій острів. Я перший побачив, як він з'явився минулої суботи і перший "оселився" на ньому.

— А-а! Ну, тоді звичайно... — погоджується Пірат Мацей. І стурбовано вмовкає, мабуть, мудрує над тим, як би все ж таки виманити мене з острова.

Якийсь час я теж мовчазно споглядаю вир біля своїх ніг. Так, вода справді прибуває. Ще трішечки, і залишиться тільки порепаний пагорбочок, на якому сидить володар острівця, тобто, я. А потім зникне і він. І я ніколи більше не побачу цього острівця. А коли ми з матір'ю повернемося до міста, ніхто з хлопців навіть не повірить, що він у мене був. Ніхто! І нікому з них я не зможу сказати: "Не віриш — то поїдь і подивися".

Замислившись, я не помітив, як Пірат Мацей, підкотивши штани, перебрів протоку, лише відчув, як обхопив мене за поперек і, проказуючи: "От же ж уперте чортеня, от yперте!..", поніс до берега. Я ще й пручався та кричав: " Усе одно це мій острів! А ви навмисне підняли загату, щоб затопити його!"

Тепер уже Пірат Мацей мовчав, але відпустив мене аж на містку. Я одразу ж ухопився за поручень і зазирнув униз: під нами вирував справжній водоспад. На якусь мить мені здалося, що ми стоїмо на палубі корабля, що пробивається повз мис Hадії, де, як я недавно вичитав, увесь час лютують шторми.

— Я тобі ось що скажу, — торкнувся мого плеча дядько Матвій. — Ти — хлопчина міський, тому не розумієш, що тут і до чого. Бачиш, ми стоїмо зараз посеред широкої долини? А недавно річка затоплювала її. Болото, очерет... Ні пройти, ні проїхати. Щоб потрапити до лісу, треба було обходити аж по шосейному мосту. А головне — скільки землі марнували. Тому й вирішили залишити річці те, що їй належить, а решту долини осушили; тепер, ось, засіваємо та засаджуємо. Он, по той бік — велике кукурудзяне поле. По цей конюшина. А туди далі — горох і кілька гектарів городини. І так по всій долині.

— А навіщо ж було затоплювати острів? — уперто стою на своєму.

— Бо так треба, хлопче, — розсміявся дядько Матвій, зачиняючи свою хатку, яка стояла біля мосту і з якої запускали механізм, що піднімав та опускав запруду. — Цього літа майже не було дощів. Річка геть обміліла. Ще трохи — й почала б гинути риба. Навіть дощувальним машинам води брати нізвідки буде. А щоб цього не сталося, ми уповільнюємо течію річки, піднімаємо рівень води. Ось так. А ти: " Мій острів! Мій острів!". До речі, затопить його не весь. Отой пагорбочок, на якому ти сидів, мабуть, усе ж таки лишиться.

— Правда? — з надією запитав я.

— Звичайно. Завтра прийдеш, подивишся.

Потім ми йшли стежкою до села, і дядько Матвій показував, як відгороджено від річки металевими щитами обвідні канали. І пояснював, що коли рівень води занадто піднімається, ці запруди теж піднімають, і частина води іде в канали, що тягнуться мало не до самого Бугу.

Вислухавши це, я навіть позаздрив дядькові Матвію: от хто справжній володар річки й усіх островів на ній! І навіть перестав звати його про себе Піратом Мацеєм. А головне, я дізнався багато цікавого і про річку, і про цю долину. І на дядька Матвія більше не сердився.

2

У наступні дні погода зіпсувалася. Було холодно і вогко. Мати казала, що десь північніше нас ідуть зливи. Напевне, так воно й було. Берег річки геть спустів. Хіба що кілька старих рибалок, як і раніше, сиділи собі з вудочками у верболозі. Але, хоч як не холодно було – все одно щоранку я навідувався до річки, щоб подивитися, чи існує ще мій острівець. І він таки справді існував. Тепер уже малесенький, всього на якихось три-чотири кроки в довжину.

Maбуть, тому, що погода вкрай зіпсувалася, і мені, й матері раптом захотілося у місто, додому. Того вечора, коли ми остаточно вирішили, що від'їжджаємо, я побіг на річечку, щоб востаннє глянути на свій острівець.

Тепер із води виглядала лише маківка піщаного пагорбочка, на якій я колись сидів.

"От і вce, — подумалось мені. — Прощай мій острів. Якби дядько Матвій бачив, що вода так різко піднялася, він, напевне, опустив би запруду і врятував його. Але він не бачить. І до ранку острівець мій зникне".

Додому я повертався сумний-сумний. Такий сумний, що навіть блискавки вже не лякали мене. А потім усю ніч гриміло та блискало так, що ми довго не могли заснути. Як не дивно, і цього разу гроза обминала село, обходила його стороною. А рано-вранці я прокинувся, коли всі в хаті ще спали, й кинувся до річки. Однак, іще здалеку помітив, що з річкою коїться щось незвичайне. Ще не розуміючи, що саме сталося, я підбіг ближче, і побачив, що каламутний потік уже піднявся врівень з берегом. Йому вже тісно було в цих берегах, і він повільно руйнував їх, затоплюючи прибережні улоговини.

До мосту бігти було далеко, то я кинувся до найближчого каналу. Вода потрошку проходила в нього, але щит був опущений. Я спробував покрутити товстезну ручку, за допомогою якої піднімали цю загату, але вона не піддалася. А тим часом просто на мене несло колоди, величезні гілки, ящики... Ще трохи, і річка рине на мене, зіб'є з ніг, і понесе у незвідь.

Мені стало страшно, і не лише за себе, але й за річку, за прибережну городину. Де ж дядько Матвій?! Чому не рятує долину, поля?.. "Та тому, — раптом здогадався я, — що він просто не знає, що тут діється. І ніхто не знає. Зливи ж не було, і думають, що все гаразд. А дядько Матвій живе всього за якихось п'ять хат од нас ..."

Я щодуху побіг назад, до села. А позаду мене шумувала й шумувала річка. І здавалося, що вона-таки справді вирвалася із берегів, і каламутна течія, з її гілками й колодами, уже наздоганяє мене.

— Дядьку Матвію! Дядьку Матвію! — назустріч мені шарпонувся пес, але я дивом проскочив повз нього і загримав кулаками у двері веранди. — дядьку Матвію! Там!... Річка!.. Там затоплює поля...

…Уже по тому, як дядько Матвій опустив запруду під мостом, ми утрьох — він, його дорослий син, і я — бредучи мало не по коліна у воді, дісталися першого каналу, і з величезним зусиллям відкрили шлях воді. Потім так само вчинили на другому й третьому. І щоразу я брався за ручку з таким завзяттям, що здавалося: якби не було поруч дорослих — і сам упорався б із цим залізяччям.

Згодом, стомлені, змокрілі, стояли на мосту, відігрівалися під промінням вранішнього сонця і дивилися на водоспад — чекали, поки ріка вгамується. А дядько Матвій увесь час курив і скрутно похитував головою.

— Ну ти ба... — казав. — Хто б міг подумати, що станеться таке? Молодчина ж ти, хлопче, молодчина. Усі ці поля, вважай, ти врятував. Словом, ти от що... Ти приїжджай сюди наступного літа. Тільки обов'язково приїжджай, чув? А я вже якось твій острівець збережу. Сам насиплю вище оцього містка — а збережу ...

ВЕСНЯНА ПІСНЯ ЛЕЛЕКИ

1

… Нарешті він біля майстерні! Двері відчинені. Вранішнє сонце освітлює червонястим промінням їх пройму, золотить вікна і просіюється через невидимі шпарини під стелею.

Костик переступає поріг, і… завмирає: просто перед ним, на довгих полицях, виграють усіма барвами зеленаво-сині куманці-баранці, вигріваються на сонечку череватенькі барильця та плескаті кухлики; витягують свої тоненькі довгасті шийки вигадливі глечики та вази.

Заворожений цим видовищем, Костик ступає кілька кроків убік від дверей, і раптом бачить на глиняній дощечці усміхнені обличчя дядьків, що, позбивавши на потилиці високі овечі шапки, із чогось сміються.

А ось ціла зграйка чапель, дуже схожих на тих, що походжають попід берегами їхньої річечки, виловлюючи жаб, рибинок та іншу живність; а за ними — двійко лелек край гнізда, звитого на стрісі розмальованої селянської хати.

Він підступає ближче і завмирає від подиву. Лелеки! Наче живі!.. Точнісінько таку пару Костик щороку бачив на хаті баби Ковалихи. Ще й не раз забігав разом із хлопцями у двір, аби помилуватися ними та побачити, як вони годують своїх галасливих лелеченят.

Одначе позаминулого року приїхали два сини баби Ковалихи, зняли стару очеретяну стріху і вкрили хату шифером. І хоча вони прибили на вершечку надпиляної верби, край городу, колесо, щоб лелеки мали де вимостити нове гніздо, проте навесні птиці сумно покружляли над новим дахом і, жалібно квилячи, полетіли геть.

Це були останні лелеки, яких вони бачили в своєму селі. А батько ж казав, що колись, ще за його дитинства, у ньому було щось із десять гнізд.

Костик зводиться навшпиньки, мало не впираючись носом у лелеку, зазирає до глиняного гнізда і бачить там трійко жовтеньких яєчок. "Ти, ба!.." Хлопчина дивиться на них, пригадує лелеченят на стрісі баби Ковалихи й замріяно всміхається, нібито щойно йому відкрилася якась велика таємниця.

Він обережно торкається пальцем одного й другого лелеки. Обмацує гніздо. Потім бере до рук хатку... і раптом бачить діда Глиняра. (Це на нього всі так кажуть: "Глиняр"). Він стоїть біля порога — високий, кремезний і, почухуючи потилицю, усміхається.

Розгубившись, Костик миттю ставить на полицю "хатку з лелеками", проскакує повз гончара до хвіртки й опиняється за тином.

— Та й чого ж це ти, Костику? — чує позаду себе лагідний голос старого. — Хіба ж я тебе проганяю? Або шкода мені, що милуєшся цією глиняною чудасією? Почекай, маленький, не втікай...

Проте Костик уже встиг забігти за стару всохлу грушу, і тепер обережно визирає з-за її потрісканого стовбура. Груша росте неподалік тину, але звідси він може будь-якої миті чкурнути левадами, і тому діда вже не побоюється. Втім, чого його побоюватись? Ось він спирається на тин і знову всміхається. У нього коротке, але густе, сиве волосся, і така ж кopoтка і біла, аж зблискує на сонці, борода. Через цю бороду, все обличчя дідове здається осяяним світанковим сяєвом.

— А таки подобається, Костику? — лукаво запитує він, перехиляючись через тин.