Віщий Олег - Сторінка 48

— Ти... де тут взялася? — ніби переполохався чомусь. — Взялася десь... Чи не однаково? — заусміхались її великі сірі очі. — Ніби ж не було тебе в Києві давно... Ще відтоді... — Не було, а тепер є, — подумала мить і додала: — А може, й нема. Тієї, що ти знав, нема. — Як так? — Отак, — зітхнула Веселина. Вона дивилась кудись вдалину. І справді, була вона зовсім інша — спокійна чи навіть трохи насмішкувата. Запалі щоки, вугласті від худоби вилиці. Потім знову перевела на нього погляд — уже він був насмішкуватий і відсторонений від себе. Човник стукнувся кормою об берег. На пісок викотилась чиста хвилька, і Щербило зіскочив на землю. Веселина сильним помахом весла вигреблась на плесо річки і вже за якусь мить була на середині її. Щербило відійшов од берега, поглянув на сосновий бір, що стіною стояв перед ним, і задумався: де ж той протопт чи стежина, які доведуть його до хижі віщуна? Ще раз огледівся до річки — човник з Веселиною вже майже заховався за лозняками. І тут враз його вдарила блискавицею думка: він її ніколи не побачить! І ніколи ніхто йому не скаже правди за її сина — за того Свенельдича... Кинувся назад. — Веселино-о! Чека-а-ай! Човник виплив на середину плеса знову, — Хотів спитати... за сина твого-о! — А що-о? — Вона ніби завмерла з піднятим веслом. — А батько його хто? — О, знатний муж, дав йому маєтності... А. тобі що? Ніби вдарила тим веслом по очах. Справді, що він хоче тепер від неї? — Веселино...— рвав собі серце розпукою. Йому лишилась тільки розпука в цьому житті. — Вернись... Не щезай...— проказав тихо їй услід, для себе. Але вона нічого не чула — відпливала все далі. Ляпало весельце об хвилю, корма м'яко розрізала світле, чисте плесо ріки і ковзала вперед і вперед. Навколо лежала тиша, яка ніби впала з небес на землю. Буяла зелом весна, світилось золотими променями небо... До волхва Сивулі прийшов нескоро. Хижа його стояла під старезним крислатим дубом. Багато гілок уже були сухі, інші щільно переплелись між собою й затуляли небо. Двері хижки були відчинені, з них виходив сліпий віщун, цюкаючи поперед себе патерицею. Дідисько був зовсім білоголовий, і борода його — невелика, закучерявлена — теж скидалась на пасмо лляної куделі. Він прямував просто на Щербила. Ще здаля гукнув: — Знаю, чого прийшов. Але нічого тут не знайдеш,— і замахав на нього патерицею. — Поспішай назад! Біжи до свого господаря — поможи йому померти. — Мій господар? Олег? Він во здравії, — здивовано одказав йому Щербило. Пригадав, що звечора бачив його довгу полохливу тінь у вікні гридниці. — Мерщій біжи! — уже сердився дідище і знову замахнувся до нього коцюбою. Щербило злякано відсахнувся. Справді, даремно добирався сюди. Хто може дати раду мужу, окрім нього самого! Повернув назад. Але якась тривога увійшла в серце. Може, й справді щось недобре скоїлось? А його шукають там... Почав бігти, роздягаючись, до річки, переплив її, гребучи однією рукою, а другою тримаючи над головою одяг. Добіг до Олегових палат — і мало не затерп від подиву. Йому назустріч ішов сам волостель — Олег. Зсутулений по-старечому, розм'яклий, із втомленими очима. Цілісінький і живісінький. Ото пригода йому з тим віщуном! Кинувся до Олега, низько вклонився. Олег узяв його за плече: — Тебе шукаю. Ходи-но зі мною до того урвища. Мовлять, мого старого коня Лебедя колись там поховали. Давно вже здох... А ми з ним чимало доріг пройшли!.. Щербило повернув за Олегом. Дослухався до його балачки. Спомини, спомини розтинали пам'ять владця великої країни. Йому є що згадати. Краєм вуха упіймав останні слова: — Той волхв мені сказав: помреш від свого коня. А бачиш? Кінь давно вже здох, а я живу. Ще й до Болгарії ходив і до Царгорода... — Вони тільки народ баламутять своїми віщуваннями! — щиро обурився Щербило. Бо щойно сьогодні те саме було і з ним. Каже: поможи господареві своєму померти!.. А він он ходить з ним і бесідує. Олег обійшов невеличкий насипаний горбик землі, зарослий бур'янами. Давно вже конюх насипав над його Лебедем цю могилку. Копирснув ногою кущик старого полину, що виріс на могилці. Відкотились груддя сухої глинистої землі — показався білий кістяк кінського черепа. Олег поставив на нього ногу. — Ось так, друже-брате, зустрілись ми... Ти на тому світі — а я на цьому.— І враз скрикнув: — Що це? Щербило огледівся — ніде нікого. А Олег щосили тупав чоботиськами об землю, щось хотів струсити з них, потім руками почав знімати чоботи і раптом з криком повалився додолу. Воєвода нічого не втямив. Схилився над ним, вдивлявся в зсіріле лице і все перепитував: — Що тобі, княже? Що скоїлось? — Там!..— ворухнув рукою до лівого чобота. — Гадюка... Щербило почав шукати гадюку. Шарудів по траві ногами, руками пригинав бур'янці. Певно, щось здалося старому. Може, то вуж грівся на весняному сонечку, а він подумав — гадюка... — Ходімо додому, княже. Тобі треба відпочити. — Щербило підняв Олега з землі, поставив на ноги. Той хитався, не міг ступити на ногу. — Де мій дім, Щербиле? Ні, не тут. Не в Києві. Тут усе мені чуже, — з його чола струменіли патьоки поту. — Хочу назад, до Ізборська... В рідній землі й помирати легко. Чомусь від тих слів морозом сипонуло по спині. Шкода стало цього знищеного літами мужа, грізного войовника і хитрого владцю. Шкода його сил і трудів, які не втішають його на старості, не гріють душу гордістю і не здобули любови людей. Скільки праці поклав, аби здобути золотий київський престол, а нині так безжально покидає його. І поривається в своє далеке гніздо... Чи ж варто було проливати стільки крові, щоб не взяти в душу ані крихти радости від великої й безчесної перемоги, яку здобув тут? Чи ж варто було стільки гріхів коїти, забирати і чужу країну, і чужі багатства, коли від того ні на йоту не продовжиться ані життя, не додасться аиі щастя, ані спокою? Тільки своя земля, певно, гріє душу людську, тільки вона й кличе своїх дітей у їхню смертну годину. О, віщуне-волхве, тяжкий тягар кинув ти йому в серце — бачити розпач велеможця, якого не хоче приймати до себе чужа земля, яка жалить його отрутою і відкидає від себе!.. Сльози жалю виступили в очах Олегового тисяцького, гордого хлопця з подільського рукомесного Подолу. Чув і в собі ту недолю — бо він був чужим у своїй рідній землі. Хоч зумів видертися сам на найвищу Гору, яку здатен подолати простолюдин з низів, а чув себе також обікраденим ізгоєм... Чи, може, то людину так обкрадає слава й влада?.. Олег лежав на траві, піт йому струмував з чола і скронь, заливав очі, — чи від болю, чи від страху, чи від каяття за минуще й незворотне життя, суть якого лиш тепер починав розуміти. Благально дивився на Щербила. Заговорив тихо, плаксиво, немов хвора дитина. — Не покидай мене, Щербиле. Забери звідси. Віднеси... до палат... Щербило витирав рукавом сорочки своє зволожене чоло, боявся дивитись в благальні очі колишнього київського всевладця. Так, Олег став уже колишнім... Як мало для цього треба!.. Звалив на плечі його грузьке, обм'якле тіло і, похитуючись, поніс до Княжої Гори. Дорогою спинявся, передихав. І ніс на собі далі цю важкоту людської біди і марнослав'я... Не хотів нікого кликати у поміч. Ніс його на своїх плечах як свій власний гріх... Спинився від жіночого зойку. Далебі, він уже на Княжій Горі. Перед ним стояла молода княгиня Ольга з дитиною на руках. Передала дитя няньці, кинулась до Олега. — Що з ним? — Гадюка уклюкнула... Біда!.. — Щербило покосував на притихлого Олега. Той був блідий, аж прозеленню світилася його шкіра. Раптом Ольга страшенно заверещала, відскочила від них убік. — Ондечки вона!.. — гадюка витягувала з халяви своє звивисте чорне тіло, націлювала на Ольгу гостре тремке жало. Від княгининого крику знову сховалась за халявою. Щербило скинув Олега на землю, стягнув з нього чоботи і витрусив гадину. Хотів ударити її чимось, наступив на неї ногою. Але хитре в'юнке створіння лише хвостом майнуло у нього перед носом — клубком підстрибнуло й шурхнуло десь у кущі. Ольга тремтіла від страху й огиди. Гадюка лишилась жити, може, для того щоб усіх отих чужих приходнів до Києва вижалити отруйною своєю ненавистю... Олег застогнав. — Хоче додому... До Ізборська... Хоче померти у своїй землі,— сказав Щербило княгині. — Аж до Ізборська? Це ж так далеко... А... чому він туди хоще? Хіба Київ не його земля? — Мабуть, чужа. Хіба він сюди приніс добро? — княгиня мовчала. — Та й своїй землі що він дав? За що вона має його любити? — Своя мусить любити. Рідна вона. Як рідна мати любить усяке своє дитя — добре і зле... — мовила Ольга. Щербило думав про те, що слова княгині правдиві. Якби жива була його матінка, вона б його завжди любила. Хоч який би він був для людей... Княгиня заплакала. Присіла біля мовчазного Олега. Легенько торкнулась його скронь. — Ти справді хочеш додому? — запитала тихо. Олег не розплющував очей — надто важкими стали повіки. Вони зробились геть сірими. — Хочу... Попроси Щербила... А ти пам'ятай мене... Хоч ти добром пам'ятай... — Не забуду тебе ніколи... Звелася на ноги. Не приніс він сюди добра, мовить воєвода. А вона принесла? Чи і їй уготована отака смерть — самотинною чужинкою помирати на чужій землі? Ольга перехрестилась. Поможи їй, Боже! Вона мусить бути інакшою. Вона все зробить, що зможе, для добра землі і людей. — Княгине, скажи слово, щоб готувати лодії і коней,— обізвався до неї воєвода. Ольга стрепенулась. Авжеж, має порядкувати в Києві яко володарка, доки не повернеться з походу Ігор. Щербило дивився на неї очікувально й твердо. Дивився зовсім не так, як дивився він на знеможеного Олега. І це їй не дуже сподобалось — хіба вона... не жінка? Хіба вона... яка мармиза? Чи ота бояриня вишгородська геть виїла його серце, що воно вже ні до кого не може озватись лагіддю? І потім — він покине її саму в Києві? Ольга трохи розсердилась. Чи на воєводу, чи на себе. Різко піднесла голову: — Київський тисяцький має лишатись у Києві. А до Ізборська послати можна... бояр. Хто найбільше любив нашого владцю? Боярин Бодець чи Олій? — Не треба...— застогнав Олег. — Нехай Щербило. Ольга не кліпнула й оком, ніби не почула. Якась рішучість розправила їй плечі. — Іди ж, клич їх...— тихо й спокійно мовила.