Віщий Олег - Сторінка 47

— Се я, Степку. Не впізнав? Біля порога стояла жіноча постать. Але це була не жінка, а якась чарівна істота, що спустилась в його хатинку з небес чи прийшла з інших світів. Якась свята істота... Така знайома йому — і така недосяжна. Тут, на Горі, усі називали її княгинею. А він знав її як добру і таку звабливу дівчину, яка бігала колись із ним до схоли. Нічого князівського не було в ній — Оленка, та й годі!.. — Не знаю... Може, й упізнав... — Ніби й не радий? А я так зраділа, що ти повернувся! Наче повернув мені шматок прожитого життя. Того ще... — вона повагом, якось велично підняла руку, стягла з голови білу шовкову хусту, Степко звівся з-за столу, прикрив книгу. Не знав, куди подіти руки, то й почав осмикувати на собі чорну рясу, підтягнув пасок. Ольга усміхнулась: ряса — і підперезана! Але пасок — із срібною застібкою! Вона враз прикіпіла поглядом до неї — звичайно ж, це звідти, з Преслави. Це тільки преславські вотри-майстри можуть із срібла робити такі дивні узори! — Там купив? — засміялась щиро, так ніби зустрілась із дорогою людиною, — Там, — Степко нарешті підняв до неї очі. І враз тривога стрепенулась болем в його душі: Оленка ж нічого не знає ще про матір. Про її смерть... Ось зараз вона запитає про Томиславу. — Кого бачив? Як матінка моя? Як Сурсубул? Ти когось бачив? — Нікого не бачив...— проговорив швидко й одвернувся. Бо согрішив язиком своїм! Так вийшло, само по собі. Прости йому, Боже! — Тебе Олег, бачу, жалує. Маєш хату. Назад не хочеш? — Ольга блиснула в усмішці красивими вологими зубами і не чекала відповіді. — Та ти ж удома. А я оце поїхала б... Хоч на день... — Чого ж, попроси Олега... — Не до того... Добре, що ти повернувся. Бачиш, тут немає книжних людей, а треба. Ой, як треба... — це вже говорила з ним не Оленка, а київська княгиня Ольга. Вона без припросин сіла на лавицю край столу, поклала руки на коліна. І вже в її очах був не усміх, а напруга, різка, холодна, що борознила зморшками молоде чоло... — Ти сядь, не стій. Хочу з тобою порадитись. Кажуть, ти переписував харатью Оскольда. Це так? — Так. Переписував. — Я знаю, Олег тоді не зважив на твої слова. Але буде по-іншому. До Царгорода хочеш піти? — Не знаю. Навіщо? — Із сольбою від київського князя. Від усієї Руси. І запишеш нову харатью з Царгородом. Русичі мусять мати всі вольності в торгівлі. Треба все те вписати у нову харатью. Дивно було Степкові книжнику. Молода княгиня говорить про те, про що він давно говорив. Але його не послухали. А він же знає, як великі багатства від торгівлі пливуть із ромейської землі в лодіях, в купецьких валках і в болгарську землю, і в німецьку, і в сербську... — Це Олег так сказав? — Може, Олег, а може, й ні. Але руських купчин треба оберегти від грабежів ромейських митників. Коли згоден іти — скажу Олегу. — Згоден, — хто ж відмовиться поглянути хоч краєм ока на той вселенський Царський град?! — Але... княгине... дозволь привести сюди книжних мужів і отроків. У мене є в болгарській землі содруги... — Болгари? — Один із болгар, двоє моравів... — Клич їх моїм іменем! Що хочеш тут робити? — Книги переписувати. Схолу завести. — Добре намислив. І дівчаток беріть до науки. У мене ж дві дочки! — на мить княгиня забула, що вона княгиня київська, а він простолюдин. Щирість вирвалась несподівано, так ніби вони обоє знову були унотами-учнями... І в цьому рівні, як рівні між собою усі на світі, хто прагне до знань... — Поведеш сольбу до Царгорода, умовлю Олега. А стрінеш матінку мою — скажи про мене, — княгиня пірнула у сутінь сіней, залишивши Степка розтривоженого. І здивованого. Невже державні справи, влада витравили з її пам'яті любов до нещасної матері — вона згадала її якось мимохіть... І ще одна загадка Княжої Гори постала перед книжником Степком: хто ж нині по-справжньому владарює тут? Олег?.. Он він там у своїй гридниці важко ступає по рипучих мостинах підлоги, розганяючи по кутках небоязких мишей і мишенят. Куйовдить свою сиву голову, за чимось зітхає. Може, бесідує з душею Оскольдовою, що спускається до нього з нічної тиші небесної. Може, каяття з'їдає його сумління. Чує ж бо, що скоро одвіт держатиме за діяння свої на землі і за гріхи, які вкоїв. Боїться, певно, що не простяться вони йому. Але чи може торкнутись його совісті каяття? Чи є в нього ота совість, сумління чесної душі? Олег заклопотаний собою. Ні, не він уже владарює на Горі. Як був чужаком, зайдою, таким і відходить. Скільки не задобрював наближених своїх лакуз, однаково вони зневажають його нині. Раніше зневажали боячись, тепер зневажають уже не боячись. Чужий і простолюддю. Що дав йому цей здобичник? Прийшов на все готове — живився їхніми набутками і силою, задобрював дешевим блиском чужого золота, яке швидко й протекло крізь пальці. Забране чуже добро не затримується в руках здобичників — мов пісок виціджується з долонь. Щож лишається в цьому житті вічного? Правда, якої він не вмів сіяти. Бо вмів тільки брати і руйнувати чуже. Отож і чужа держава, і чужа влада вже висковзнули з його рук... Тяжко, коли володар переживає свою славу. Переємець же його Ігор також ще не кермує. Він має більше сили в плечах, ніж мудрости у голові. От і виходить, що Ольга мусить додумувати за Ігоря про державні справи. Що їй ще лишається? Шукай сама радости й певности в житті, мудра жоно. Співай, пташко, у клітці птахолова, коли хочеш мати зерно для життя. Нелегка доля випала тендітній княгині. Степко мусить підперти її своєю працею: і схолу відкрити, і церкву християнську поставити, і літописання відновити. Усім серцем поривається він до Ольги — ще більше, ніж у попередні роки. І як добре, що зараз може стати її довіренцем. Підперти в її нелегкій боротьбі за себе і за всю країну. І як добре, що він тепер може бути перед нею чистим, аки ангел... Буде він сіяти у своїй землі зерна світла й мудрости. Тоді, в тому небесному житті, йому буде легко дивитись, як помножуватиметься той врожай. Сказано ж бо: "Спраглі, ідіте всі до вод!.. Сійте справедливо — і пожнете милість". * * * Душа воєводи Щербила чомусь стала неспокійна, скаламучена. Він пішов од вишгородської володарки, хоч серцем ще лишався там. Гадав, перейде знову до Олега і тим відомстить боярині за її владолюбство. Хотіла влади тільки для себе — його мечем жадала вивищитись, підім'яти його честь під свої підошви. О, він вчасно схаменувся... Та вийшло так, що хотів помсти для неї, а відомстив собі. Ніби хтось душу з нього витяг — не тішило, що Олег знову дав йому дружину, не тішив і його теремний дім новий — було йому там порожньо й самотинно. До пекучі в грудях. Каламутні думки вчепилися в нього — дивом дивувався, що ціле життя п'явся на цю Гору, а, діставшись на неї, став ніби спустошений душею. В тій його перепаленій душі часом спалахувала іскрою усмішка боярині Гордини. Все в ньому на мить ніби завмирало. Але вже іншої миті до нього світились чиїсь тихі й сумні очі. Вони були схожі на ті очі з його давніх світанкових весен. Від них робилося йому спокійніше і впевненіше. Якийсь легкий сріблистий смуток ніби огортав його. Чомусь ставало прикро... Чого ж здобув своїми зрадами? Змарнував у полоні марнослав'я багато літ. Згубив свою вірну ладу і, може, свого сина... Нічого не надбав, окрім чужого меча, який вділив йому милостивий київський володар-чужинець, аби він захищав його. Від того усвідомлення змарнованого часу життя його перетворилось на пекло. Чув себе на землі якимсь зайвим серед людей, що оточували його, під тим небом, яке колисало його в молоді літа і покликало у невідому височінь. Неприкаяним став і серед бояр Княжої Гори, бо дивились на нього зверхньо, були родів знаменитих, старих, боярських велеможців, а він — проста кістка чорнолюддя київського рукомесного Подолу. І від своїх відстав і до чужого стану не пристав. Шукав собі розради в господарюванні. Розбудовував обійстя своє над Подолом, купував у купчин арамейських і хозарських високоногих коней, посилав свій товар на торги до Болгарії і до ромейських городів. Але й тут скоро вичерпався. Все враз відійшло, коли одного разу йому спала думка: для кого оте все надбане? Весняного вечора, коли одцвітали вишневі садки і легкий вітерець струшував на землю пелюсткову метелицю, Щербило вийшов із терема і подався до Либеді через Копирів кінець. Знав, що на тому боці Либідської пущі живе старий віщун — сопілкар Сивуля. Хотів у нього ради запитати, яка стезя життєва для нього уготована, яку знайти зелен-траву, щоби зняла з нього сумніви й печалі, котрі розтинали душу його й життя. Ішов пішки, обминав путівцями великі боярські двори, аби нікого не зустріти, щоб не розпитували, куди іде і пощо... Не хоче ні перед ким сповідатись чи виправдуватись, ховаючись за брехнею. Дістався берега Либеді — і ніхто його не перепинив. Став розглядатись, де б човна відіпхнути, щоб на той бік Либеді перебратись. Ніби у відповідь на його бажання з-під густих кущів лозняка, що обступав берег, виплив утлий човник чи звичайна собі довбанка. Якась жінка веслувала ним тихо, ніби граючись. Човник шурхотів крізь зарості ряски й осоки і ніби ковзав по гладіні тихого плеса. Щербило махнув рукою до веслярки, мовляв, поверни сюди. Жінка довго вдивлялась у нього, ніби зважувала, чи варто допомогти цьому мужеві. Все ж повернула до нього. Щербило зрадів — може, вперше у житті йому отак поталанило: щойно забажав — і вже твоє жадання здійснилось. Як у казці. Коли човен стукнув носом об берег, він хвацько стрибнув у нього, аж посудина відчайдушно захиталась. Жінка уперлась веслом об берег, відіпхнулась і вже скоро випливла на середину ріки. А ось і берег. Мабуть, таки в добру годину вибрався до віщуна — осміхнувся собі подумки. Зробилося йому легко, ніби він сидів не у вутлому човнику, а плив у повітрі, не чуючи ні ваги свого тіла, ні тягот своїх терзань. Невідома жінка нічогісінько не питала, гребла до другого берега. Він вдивлявся в глинисту землю, хапався за віття лозняків, допомагав човнові швидше причалити. І тоді вперше почув. — Пощо так поспішаєш? Голос! Це був рідний голос... Щербило різко обернувся до веслярки і тої ж миті збагнув — він не помилився. Це була Веселина. Низько, по самі брови, зав'язана біла хуста, тільки очі й ніс виглядали з-під неї та міцно стулені вуста.