Віщий Олег - Сторінка 49

Таким же спокоєм світились її лагідні синяві очі. Щербилові аж дух забило від того спокою і твердої ходи молодої княгині, якою вона попростувала до своїх няньок. Взяла на руки дитя, і йому здалося, що над її головою засяяло якесь спокійне, тихе сяєво. Воно скапувало з її довгих пальців великими і легкими плямами світіння. Щербило завмер від подиву. — Не залишай мене... — тихо простогнав Олег — і видіння з-перед очей воєводи зникло. Обличчя колишнього київського владці робилося сіро-жовтавим. Чорні зіниці його пильно вдивлялись у якусь страхаючу глибінь. Певно, нелегкою мала бути дорога до Ураю київського волостеля-находника, що гордовито сам себе нарік князем... * * * Од великої скорботи людина стає терпляча, а терпеливість народжує надію, яка рятує душу людську. Скільки зневаги витерпіла Веселина на своєму віку, та вижила надією на зустріч із сином. Цієї зустрічі жадала більше, ніж самого життя, — зустрічі з рідним сином. Коли прибула в Іскоростень, спитала першого, хто зустрівся їй, — чи не знає, бува, де живе великий витязь Свенельд. Той покліпав, поморгав червонястими припухлими повіками і махнув убік рукою: — Мо, ондечки в тому теремі знають. То був княжий дім. Челядь щось таке чула, та знати не знала. Десь ніби під Іскоростенем звили варяги собі гніздо. Хіба стара княгиня щось підкаже. Але вона нездужає. Від чийогось поганого ока, певно, упала з ніг стара княгиня Ярина. Коли б не померла, бо тоді куди ж їм, челядинам усім, подітися? Виженуть їх. Молода уличанка, нова жона їхнього князя Малка, не має в серці стільки любови, аби їх тут тримати. Навезла своїх людей, про челядь свекрухи не дбатиме. Біля воріт князівського дому сиділа стара служниця Ярки і скаржилася Веселині на свою долю. — Чому так думаєш, сестро? — перепитує її Веселина. — Може, й дбатиме. — Люто ненавидить вона стару княгиню Ярку. Ото й зурочила її — наслала чорних чародійниць на неї. Бо стара княгиня хотіла, щоби Малко єднався з великими можцями. І жону собі брав з інших земель. Отоді й покликала вона від болгар князівну для Маломира, та перехопили її Ольгові злодії — віддали приходню Ігореві в жони. — Може, то й добре. — Що доброго? Деревська земля могла б поєднати свою силу з Болгарією, тоді й Київ ми забрали б... — А навіщо вам Київ? То ж град полянського племені. А деревляни гей скільки мають земель і городів. — Еге, не тямиш, сестро, що Київ — то ніби ворота на Дніпрі-Славуті до Руського моря, до багатих країв дунайських. Хто ж відмовиться від братання з багатим? Веселина дивувалась тій мові. Скільки стоїть на землі тій град Київ, стільки й б'ються за нього племена полян і деревлян. Усім він треба — певно, боги дали тому граду ключі від влади і багатств земних. Ось і цій старій покоївці-челядниці він треба. Уже в могилу дивиться, а Київ узяла б із собою. Та, либонь, повторює слова старої княгині Ярки. Звісно, для Ярки Київ отчина. Цур їм, отим князівським ненаситцям, Веселині треба розшукати свого сина. Де ж воно, лігово Свенельда? Але боїться, що стара покоївка запідозрить її в чомусь. Навертає розмову на інше. — Кажеш, стара княгиня хворіє від зурочення. У мене є слово від злого ока. — Знаєшся з темною силою? — злякалась служниця. — Знаюсь, тільки із світлою силою, бо помагаю людям від зла. Можу й княгині помогти. — Правду мовиш? — Кажу тобі: боги мені ту силу дали. Ось, дивись! — розв'язала вузлик із сухими запашними травами. — Ходімо, — і повела Веселину за собою, щось бурмочучи. Стара княгиня лежала в своїй ложниці при щільно затулених вікнах. Обличчя її було худе і бліде. — Хто се? — спитала кволим голосом. — Зелениця прийшла, зцілить, може, тебе. — Звідки ти? — княгиня обіперлась на лікоть. — Від богів, княгине, не бійся, з добрим словом до тебе. Ось я зараз подивлюсь на тебе. А ти, сестро, принеси мені глечик води із джерела. Тільки ж дивись, як будеш набирати, щоб ніхто не глянув на воду, жодне око! Жива водиця — найліпший лічець, княгине. Ярка вже з надією спостерігала гостю. — Ти справді... якась дивна. Стала біля мене — і вже полегкість в душу увійшла, — Я бачу твою біду. Знаю., що в тебе нічого не болить, — Таки ж нічого... — А сил нема. — Немає, сестро. Наче хто спив. Як сонце росу, — Ось тут у тебе порожня яма. — Веселина рукою провела їй під шиєю. — Ага, ніби хто піску туди напхав. — Зараз зніму ту важкоту. Веселина почала щось шепотіти, щось накручувати на руку й відкидати геть — то вгору, в куток, то ніби собі під ноги, плювала й розтирала те невидиме зло, аж піт зросив їй обличчя. Княгиня Ярка з цікавістю стежила за її руками. По обличчю хворої поповзла гаряча хвиля, потім вона перейшла на шию, на груди, зануртувала буйством в усьому тілі. Княгині захотілось звестись на ноги і йти, як ніби вона була молода і пружиниста в тілі. Але застережливі руки чаклунки змушували її тіло міцніше втискуватись у ліжко, аби не пропустити жодного поруху її дивних рук. — Ось! Забрала від тебе всю нечисту силу, княгине. Вона тебе всю сповила, як дитину повивач. Вставай — і йди. Княгиня різко підхопилась, поставила ноги на підлогу — і не вставала. — Не бійся. Ступай. Іди в той куток, де сходить сонце. Іди! Дивися на сонце, дивися. Ти його побачиш. А я ліжечко твоє отак посуну... Отак, щоб твоя голова на схід сонця була... А ти, сонце пречисте, обмий нашу княгиню, матір Маломира, а ти, світило яснеє, дай силу матері печальній, й очисти від злого ока і слова злого, і випусти золотий дощ зі стрілами, хай обмиє він її очі... її шию, її вуха... її душу — і спали-спопели Морану мертвящу і Мару червлящу, і пусти їх водою-рікою, живими ручаями у море-окіян вогненний, і спусти на самеє дно, у пекло кипляще Пека-Пекельника... Служниця вже стояла на порозі із глеком джерельної води. Веселина, приговорюючи свої приговори, підійшла до неї і взяла той глек, поставила при узголів'ї ліжка, накрила білим рушником. Потім взяла княгиню під руки і підвела до ложа. — Приляж тепер і відпочинь. А я тобі відвару трав приготую. Щоб добрий сон був. Уві сні до тебе повернеться твоя сила... А ти, водице живая, налий кволе тіло силою і вилий нечисть із душі, з голови і з мислей — і віднеси її за три моря, де синій окіян, і сине небо, і синій камінь лежить на березі. А синій птах стоїть і скльовує все зле й нечисте... А цей глек завтра треба звідси забрати і вилити у болото, глек тоді накрийте чорною ганчіркою і поставте десь подалі. Щоб хвороба та не повернулася в хоромину. — Спасуть боги тебе... Звідки ж ти? — Я з Києва. — З Києва! — очі княгині засяяли. Веселина залишилась жити у покоях княгині. По Іскоростеню пішла гуляти чутка: ожила їхня княгиня! Тож тепер вона зробить усе, щоб вигнати варяжинів з-під Іскоростеня, які там зрубили собі градок і деруть данину з деревлян. Мовить Свенельд, що віднині деревська земля буде вотчиною йому і його синові Мстиші. Найняв йому навчителя — варяжина Асмуда, і той навчає його справно мечем володіти. Щось недобре затіває Свенельдище. Мабуть, хоче вигнати Малка, а він мовчить. Боїться, що не здолає... І чого такий боязкий став їхній Малко? Чи, може, смерть вітця перелякала його ще в пелюшках?.. Серце Веселини тривожилось. Недарма вона сюди прибилась — треба рятувати їй свого сина... Покинула двір княгині й оселилась в покинутій хатині на околиці града, де колись довбали каміння для князівських палат. Тут було затишніше. Люди приходили по допомогу, несли до неї свої хворості і вдячність. Допомагали зелениці хто чим міг — шматком сала чи окрайцем хліба, хустою чи якоюсь новиною. Скоро дізналась про все, чим жила деревська земля. Знала про Свенельдове гніздо, яке люди називали вовчим лігвом. І про молодого Свенельдича знала все: зранку він виїздить із своїм навчителем до Ужа, до кам'яної скелі, і там вони навчаються брати один одного в мечі. Там-таки і побачила його раннього росяного ранку. Боялась визирнути з-за кущів; з-під гілляччя спостерігала, як вправно Мстиша сидить у сідлі, який у нього гнучкий стан і міцна постава і юний рум'янець на щоках, засіяних муратинням. І який у нього золотистий вус пробився над губою. Лише по-варязькому заплетене в косицю волосся. Довго дивилась, як Асмуд і він, витягши вперед мечі, пішли один на одного, як вправно відбив націлений на нього меч свого навчителя, але той змусив його відступати вгору, по велетенській кам'яній брилі каменю. І враз — помах меча! — із рук Мстиші Асмуд вибив зброю... Потім навчитель щось йому довго показував, крутячи в руках свого меча. І знову розійшлися, щоб помірятися вправністю. Веселина не могла чекати більше. Вибігла на галявину, кинулась до Мстиші: — Мстишо, се я!.. Твоя мати!.. Чи впізнаєш мене? — Хлопець подивовано звів тонкі золотисті брови. Мати? Що се означає? Хіба у нього є мати? Скільки себе пам'ятав, його ростили, годували й одягали дядьки. Усі його навчителі також були мужами-варяжинами. Вони навчили його своєї мови. А слова цієї жінки чужі для нього, грубі. Тільки чомусь він розуміє їх... Справді, таки ж чув цю мову колись... і цей голос... І очі ці бачив... колись давно, як ще гойдався в колисці... Першим обізвався Асмуд. Щось крикнув, махнув рукою, мовляв, іди звідси, не заважай. Хіба не бачиш, іде справжній ратний бій, — Мстиславе, синку, ходімо з цього вовчого логова, я порятую тебе. Що ж ти зваряжився зовсім? А люди виженуть і проклянуть вас... — Не виженуть! — безжурно засміявся хлопець.— Ось ми їх отак — фіх! — і цвьохнув мечем по стеблах трав і гілках дрібних кущиків.— Бачиш? — його прозорі світло-золотисті оченята блиснули від задоволення — мав добру силу в плечах, мечем уже може потяти й голову... — Мстишо, ти ж народжений мною. Матір свою, як і свій народ, треба шанувати... — Який народ? Він розуміє лише силу меча! — підійшов до неї Асмуд, трохи гортанно округлюючи чужі для нього слов'янські слова. — Це мій син,— вклонилась до нього Веселина, і сльоза радости забриніла в її голосі. — Но-но! Це син витязя Свенельда! О-о! Ловкий син! Бравий витязь! Він має стати володарем цієї деревської землі. Це дуже велика держава. Багато землі, багато градів. А ти — геть! — рішуче замахав до Веселини. Вона відступила. Була розгублена. Син її не знав. Вона була йому чужа.