Арістос - Сторінка 3

Ми завжди думаємо в причинній та ієрархічній манері. Процес і "Бог" спів-безмежні. Наша обмеженість не може осягнути ні їх, ні їхньої безпричинності.

67 "Бог" спричинений тим, що він сам спричинює; його необхідність викликана тим, необхідність чого він сам викликає; ми цього не можемо осягнути.

68 І, наостанку, ми продовжуємо жити тому, що не знаємо, чому ми повинні тут жити. Незнання, або ризик, життєво важливі для людини так само, як вода.

69 Ми можемо уявити не-існування будь-якого існуючого предмета. Наша віра в те, що він існує, частково забезпечена фактом, що він міг також не існувати. За формою, масою завжди стоїть відсутність, тінь не-існування.

70 Як атом складається з позитивних і неґативних частинок, так кожна річ складається зі свого власного існування і не-існування. Так само і "Бог" присутній при своїй відсутності в кожній речі й кожному моменті. Це темна сутність, таємниця, буття-небуття навіть найпростіших предметів.

71 Еріуґена: "Бог вічно частково необізнаний у собі. Якби він знав про себе все, він міг би визначити себе. Якби він міг визначити себе, він був би обмеженим. Але все, що він про себе знає, — це те, що він створив. Те, що створене, — його знання, те, що в потенції, — його таємниця: таємниця в ньому і для нього самого."

Все це так само стосується і людини.

72 Всюдисуща відсутність "Бога" в буденному житті— це смисл неіснування, таємниці, незліченних можливостей, це вічний сумнів, який завис між річчю в собі і нашим сприйманням її, це вимір, в якому і через який існують всі інші виміри. Білий папір, який містить малюнок, простір, який містить будинок, тиша, яка містить сонату, перебіг часу, який перешкоджає вічному триванню відчуття чи предмета, — все це і є "Бог".

73 Таємниця, або непізнане, — це енергія. Як тільки таємницю пояснюють, вона перестає бути джерелом енергії. Якби ми ставили достатньо глибокі питання, то досягали б точки, де відповіді, якщо вони можливі, могли б убити. Ми можемо хотіти перегатити ріку, але ми на свій страх і ризик загачуємо джерело. Фактично, оскільки "Бог" непізнаваний, ми не можемо загатити джерело основної таємниці існування. "Бог" — енергія всіх запитань і пошуків, і таким чином остаточне джерело всіх дій і бажань.

Атеїзм

74 Я не вважаю себе атеїстом, проте це поняття "Бога" і наша необхідна некерованість зобов'язують мене поводитись так, якби я був ним.

75 Яку б симпатію до реліґій, яке б замилування деякими їхніми послідовниками я не відчував, яку б історичну чи біологічну необхідність, яку б метафоричну правду я в них не бачив — я не можу сприймати їх як правдоподібні пояснення реальності; вони для мене неправдоподібні настільки, наскільки вимагають моєї віри в позитивні людські атрибути і в можливості їхніх божеств втручатися.

76 Я живу в ризику і в безмежності. Довкруг мене простягається космос, луг на лугу галактик, простір у просторі темного всесвіту, степ зірок, океанічна темрява і світло. В ньому немає ні відповідального бога, ні особливої турботи чи особливого милосердя. Проте повсюди я бачу живу рівновагу, вкрите брижами напруження, величезну, але таємничу простоту, нескінченне дихання світла. 1 я осягаю, що буття — це розуміння того, що я повинен існувати в ризику, але що ціле не перебуває в ризику. Бачити і знати це — значить мати свідомість, приймати його — значить бути людиною.

2

Людські прикрості

1 Чому ми вважаємо, що для людства це не найкращий із можливих світів? Чому в ньому ми нещасливі?

2 Далі йтиметься про великі прикрості. Я стверджую, що всі вони істотні для нашого щастя, оскільки забезпечують ґрунт, на якому воно зростає.

Смерть

3 Ми ненавидимо смерть з двох причини: вона передчасно закінчує життя і ми не знаємо, що там, після неї.

4 Нині переважна більшість освічених людей сумнівається в існуванні загробного життя. Зрозуміло, що єдино наукова позиція — це позиція агностицизму: ми просто не знаємо. Ми в Ситуації Парі.

5 Ситуація Парі — це ситуація, в якій ми не можемо мати певності щодо якоїсь майбутньої події, але в якій, проте, дуже важливо, що ми приймаємо рішення щодо її природи. Ми стикаємося з цією ситуацією на початку кінних перегонів, коли хочемо взнати кличку переможця.

Ми змушені в гіршому випадку тикати пальцем наздогад, в кращому — мислено прогнозувати, відштовхуючись від форми, що була минулого разу, стану майданчика і тому подібного. Найсерйозніші гравці знають, що їхнім інтересам краще служить другий метод; саме цим методом слід скористатись, ідучи на парі на перегонах між загробним життям і повним умиранням. Ми маємо двох коней, але зазвичай три вибори, оскільки можемо доводити, що найкраще не йти на парі — тобто залишатись агностиком.

6 Для Паскаля, який перший провів таку аналогію з парі, відповідь була ясна: людина повинна зробити ставку на християнську віру в те, що загробне життя як винагорода існує. Якщо це неправильно, доводив він, то вона не втрачає нічого, крім своєї ставки. Якщо ж правильно, то виграє все.

7 Отже, навіть атеїст — сучасник Паскаля міг би погодитись, що в несправедливому суспільстві, де більшості зручно вірити в пекельний вогонь, підтримка ідеї — хибної чи істинної — загробного життя не принесе нічого, крім користі. Але сьогодні поняття пекельного вогню відкинуте теологами, не кажучи вже про решту людей. Пекло було б справедливим тільки у світі, де всі однаково переконані в його існуванні; справедливим тільки у світі, який допускав би цілковиту свободу волі — і тому цілковиту біографічну і біологічну подібність — для кожного чоловіка і кожної жінки. Ми все ще можемо сперечатися, наскільки поведінка людина детермінована зовнішніми обставинами, але те, що вона детермінована ними значною мірою, неспростовне.

8 Ідея загробного життя постійно переслідувала людину, тому що нерівність постійно тиранила ЇЇ. Ця ідея приваблювала не тільки бідних, хворих і безталанних нещасливців історії; вона апелювала до почуття справедливості всіх чесних людей — і в той же час їх дуже часто обурювало використання цієї ідеї для утвердження в суспільстві нерівного status quo. Десь, передбачає ця віра, є система абсолютної справедливості і день абсолютного суду, завдяки чому всі ми одержимо по заслугах.

9 Але людство насправді прагне не загробного життя, а встановлення справедливості тут і тепер, що зробить загробне життя непотрібним. Цей міф був компенсаторною фантазією, психологічним запобіжним клапаном від розчарувань, які несе в собі реальне існування.

10 Справедливість у нашому світі встановлювати нам самим, і чим більше ми сприяємо ослабленню віри в загробне життя — а проте й досі так мало робимо для виправлення кричущої нерівності у нашому світі, — тим на більшу небезпеку наражаємось.

11 У нашого світу двигун поганої конструкції. Мастило цього міфа упродовж багатьох століть не давало йому перегріватись. Але тепер його рівень упав загрозливо низько. З цієї причини залишатися агностиком недостатньо. Ми мусимо ставити на іншого коня: у нас одне життя, і воно закінчується повним згасанням свідомості так само, як і тіла.

12 Головне не в нашому особистому проклятті чи спасінні у світі прийдешньому, а в спасінні наших побратимів у світі нинішньому.

13 Наша друга ненависть до смерті породжується тим, що вона майже завжди приходить надто рано. Ми страждаємо від ілюзії, спорідненої з ілюзією бажаності загробного життя, наче були б щасливішими, якби жили вічно. Тваринні бажання завжди існують для продовження того, хто задовольняє їх. Лише двісті років тому людина, яка досягала сорокарічного віку, переступала риску середньої тривалості життя; можливо, ще років через двісті столітні люди будуть такими ж звичними, як сімдесятилітні сьогодні. Та вони все одно прагнутимуть жити довше.

14 Функція смерті в тому, щоб вносити в життя напруження; і чим далі ми збільшуємо тривалість і безпеку індивідуального існування, тим більше знімаємо напруження. Весь наш досвід насолоди містить неясний, але моторошний присмак останнього сніданку засудженого до страти, відлуння сили переживань поета, який знає, що помре, юного солдата, який приречено йде в бій.

15 3 кожною пережитою насолодою на одну насолоду стає менше; кожний день — це ривок з календаря. Чого ми ніяк не хочемо визнати, то це того, що радість дня і збігання дня невіддільні. Неперебутньої цінності нашому існуванню надає якраз те, що його цінність і його неребутність — його якість і тривалість — так само неможливо розділити, як простір і час у математичній теорії відносності.

16 Насолода — витвір смерті, а не втеча від неї.

17 Якби довели, що загробне життя існує, наше життя було б непоправно окраденим. Воно втратило б мету, а самогубство стало б достоїнством. Єдино можливий рай — це той, в якому я не можу знати, що колись існував.

18 У двадцятому столітті дві тенденції: перша, оманлива, — одомашнювати смерть, прикидатись, що вона подібна до життя; друга — дивитись смерті у вічі. Приборкувачі смерті вірять вжиття після смерті, вони віддаються ретельно розробленому посмертному церемоніалу, їхнє ставлення до смерті евфемістичне: вона означає "перехід" і "відхід до кращого місця". Справжній процес смерті і розпаду цензурується. У таких людей та ж ментальність, що й у давніх єгиптян.

19 "Перехід" — хибна візуальна аналогія. Ми знаємо: об'єкти, які проходять перед нами і які ми бачимо день у день, існують і до, і після побаченого нами переходу, і таким чином приходимо — нелогічно і неправильно — до того, щоб розглядати життя як дещо таке ж перехідне.

20 Смерть — у нас і поза нами, біля нас у кожній кімнаті, на кожній вулиці, на кожному полі, в кожній автомашині, в кожному літаку. Смерть — це те, чим ми не є кожної миті нашого існування, а кожна мить існування — це мить, коли гральні кості зупиняються. Ми весь час граємо в російську рулетку

21 Буття мертвого — це стан неіснування; це небуття. Вмираючи, ми стаємо частиною "Бога". Наші рештки, наші монументи, пам'ять про нас зберігають ті, хто пережив нас, хто досі існує; вони не частина "Бога", а поки ще частина процесу. Проте ці рештки — скам'янілі сліди нашого минулого перебування, а не наше буття.

Всі великі реліґії намагаються довести, що смерть — ніщо.