Бембі - Сторінка 9

Мати Бембі сказала:

— Він кидає свою руку. Так казала мені моя бабуся.

— Руку? — перепитала тітка Неттла.— А що ж тоді так жахливо гуркотить?

— Коли Він жбурляє свою руку,— пояснила мати Бембі,— спалахує вогонь і гримить грім. Адже Він весь із вогню.

— Перепрошую,— сказав Ронно,— те, що Він увесь з вогню, звичайно, правда. Але щодо руки ви помиляє тесь. Рукою не можна завдати таких ран. Подумайте самі. Це, певно, зуб. Він кидає в нас зубом — розумієте? І помирають саме від його укусу.

Карус тяжко зітхнув:

— Чи Він коли покине переслідувати нас? Марена, майже доросла дівчина, промовила:

— Кажуть, що одного чудового дня Він прийде до нас і стане таким само добрим, як і ми. Він гратиметься з нами, ми помиримося, і весь ліс буде щасливий.

— Хай краще Він залишається там, де й був, і дасть нам спокій! — вигукнула тітка Неттла.

Тітка Ена докірливо сказала:

— Але ж... так теж не можна говорити...

— А чом би й ні? — палко заперечила тітка Неттла.— Миритись! Оцього вже я ніяк не розумію! Відколи ми себе пам'ятаємо, Він убиває нас — наших сестер, наших Матерів, наших братів! Відколи ми живемо на світі, Він Ве Дає нам спокою, вбиває нас усюди, де ми з'явимося, 1 Ми повинні з Ним миритися? Яка дурниця!

"ули

його жалібний плач. Заєць був саме в дорозі і, як

Марена окинула всіх поглядом. її великі очі блищали.

— Це не дурниця,— сказала вона.— Примирення має колись настати.

Тітка Неттла відвернулась.

— Піду краще пошукаю чогось попоїсти,— невдоволе-но сказала вона й побігла геть.

Зима тривала. Часом тепліпіало, тоді знову йшов снії. намітаючи все вищі й вищі кучугури, яких не можна було розгребти, щоб дістатися до зів'ялої трави. Ще гірше стало, коли почалась відлига. Сніг відтанув, а вночі знову замерз. Утворилася тоненька слизька льодова кора Ця кора не стримувала оленів, ламалась, вони провалювалися в сніг і в кров збивали собі ноги.

Та ось знов почалися великі морози. Повітря ртал" чисте, як ніколи, прозоре й солодке. Воно аж дзвеніло, аж співало від холоду.

В лісі було тихо, проте кожного дня траплялося щось жахливе. Якось гави напали на маленького хворого зайпе-вого сина і жорстоко вбили його. Мешканці лісу довг"

*0чув про нещастя, трохи розуму не збувся. Іншим разом куниця прокусила білочці горло. Білка якимось ди-вирвалась від неї. Вона видряпалась на дерево, але від болю не могла говорити і тільки бігала в нестямі по гіллі— Час від часу вона сідала, піднімала у відчаї передні дапки, хапалася за голову, й червона кров текла по 'її білих грудях. Ще якусь хвилю вона гасала по гіллі, тоді раптом, знесилена, спинилася і, зачіпаючись за гілля, впала на сніг мертва. Туди відразу злетілись сороки і влаштували бенкет.

А незабаром лис роздер гарного дужого фазана, якого 0СІ в лісі любили й поважали. Всі дуже за ним жалкували й співчували пригніченій горем удові. Лис витяг фазана з снігу, куди той заліз, гадаючи, що добре сховався.

Тепер уже ніхто не міг почувати себе в безпеці, коли таке траплялося серед білого дня. Нужда, якій не було видно кінця-краю, породила ворожнечу й жорстокість, приспала сумління. Лісові жителі забували добрі звичаї, втрачали довір'я, жаль одне до одного, втрачали спокій.

■

зігхача М Т"

— Аж не віриться, що колись стане краще,-мати Бембі.

Тітка Ена й собі зітхала:

— І не віриться, що колись було краще.

— Е, ні,— заперечила Марена, дивлячись кудись удалину.— Я завжди думаю про ге, як хороше було раніше.

— Слухайте.— звернулась тітка Нетгла до тітки Ени, киваючи на Гобо.— Чого це ваш малий тремтить? Він завжди так тремтить?

— На жаль, гак,— — сумно відповіла тітка Ена.— Уже віддавна.

— Добре, що в мене немає дітей,— із звичайною своєю відвертістю сказала тітка Неттла.— Якби це мій малюк так дрижав, я боялася б, що він не доживе до весни.

З Гобо справді було не все гаразд. Він був кволий, куди кволіший за Бембі та Фаліну, і менший від них на зріст. Тепер йому щодень ставало гірше. Від їжі, якою їм до водилось перебиватися, в нього болів живіт. Він зовсім знесилів від холоду та нестатків, одно тремтів і ледве стояв на ногах. Усі йому співчували.

Тітка Неттла підійшла до Гобо, ласкаво штовхнула його в бік і суворо сказала:

— Ну, не журись, не до лиця малому принцові журитись. Та й для здоров'я це погано.— Вона лася, щоб ніхто не помітив її хвилювання.

Раптом Ронно, що лежав віддалік на снігу, підхопив ся на ноги.

— Не знаю... що це?. Усі насгорожилися.

— Що сталося?

— Я й сам не знаю,— сказав Ронно.— Та щось мене непокоїть... неначе щось сталося...

Карус принюхався.

— Нічого не чутно,— сказав він.

Усі стояли, пильно дослухаючись і глибоко втягаючи повітря.

— Нічого... нібито нічого не чути...

— І все ж таки, не кажіть, щось трапилося,— наполягав Ронно.

відверну-

промимрив він, озираючись.

арена сказала: .— Кричали і а ви

— Вони знов кричать! — швидко додала Фаліна. епер уже й інші почули той крик.

— Он вони летять! — вигукнув Карус.

Усі поглянули вгору. Над верховіттям дерев линула зграя гав. Вони летіли від узлісся, звідки завжди приходила небезпека. Гави тривожно перегукувались.

— А що, не правду я казав? — промовив Ронно.— Тепер бачите — щось насувається!

— Що ж діяти? — злякано прошепотіла мати Бембі.

— Негайно тікати! — схвильовано вигукнула тітка Ена.

— Чекати! — сказав Ронно.

— З дітьми? — спитала тітка Ена.— 3 дітьми, коли Гобо не може бігати?

— Ну гаразд,— сказав Ронно.— Ви з дітьми йдіть. Я вважаю, що це безглуздо, та не хочу, щоб мені потім докоряли.

Він був поважний і спокійний.

— Ходімо, Гобо! Фаліно, ходімо! Але тихо й повільно! Не відставайте від мене! —наказувала тітка Ена.

І вона з дітьми рушила вперед.

Минув якийсь час. Олені стояли тихо, дослухаючись і глибоко втягаючи повітря.

— Тільки цього нам ще бракувало до всього, що довелося пережити! — сказала тітка Неттла.

Вона була дуже розгнівана. Глянувши на неї, Бембі відчув, що тітка Нетгла думає про щось жахливе.

З того боку, звідки прилетіли гави, долинув сорочачий галас.

— Увага, увага, увага! — кричали вони.

Самих сорок олені ще не бачили, однак чули, як вони 3астережливо кричали, перебиваючи одна одну: ~— У-ва-га! Увага! Увага!

Ось сороки наблизилися до оленів. Пурхаючи з дерева На Дерево, злякано озираючись, вони летіли вперед. "Г Гха! — подали гучний сигнал тривоги сойки. Раптом олені здригнулися, ніби від удару. Вони мовчки г°яли, нюхаючи повітря. 4е був Він.

З гущавини погягло нестерпним духом, гострим, Я(! ніколи. Більш не було потреби принюхуватись. Той ду^ бив у ніс, глушив почуття, стискав серце.

Тепер чути було не лише скрекіт сорок і застериц. ливий крик гав — захвилювався весь ліс. У гіллі пур. хали синиці — сотні дрібних пухких кульок — і щосили пищали:

— Тікайте! Тікайте!

Протяжно крикнувши, блискавкою майнув чорний дріад. Крізь темне плетиво голого чагарника було видно, як на снігу снували вузькі, невеличкі тіні. То були фазани. Серед них маячило щось червонясте. Певно, лис. Але тепер ніхто не боявся його. Нестерпний дух широкими хвилями плив лісом, навіваючи на всіх його мешканців жах. Усе живе в лісі було охоплене одним бажанням — утекти, врятуватись.

Цей таємничий, гнітючий дух був сьогодні такої сили, що всі збагнули: цього разу Він прийшов не сам, а з усіма своїми родичами, і сподіватися можна всього.

Непорушно дивилися олені, як розгублено пурхали синиці і дрозди, як хутко тікали по деревах білки, перестрибуючи з верхів'я на верхів'я, і думали: "Всій цій малечі, власне, нічого боятися". Проте олені розумі™ їх: адже й білка, й пташка відчували Його, а жодна лісова істота не може стерпіти Його присутності.

Ось прискакав наполоханий заєць, на хвильку спинився і пострибав далі.

— Що там таке? — нетерпляче гукнув навздогін йому Карус.

Та заєць лише кинув на нього безтямний погляд: він був такий розгублений, що не міг говорити.

— Навіщо питати? — похмуро сказав Ронно. Заєць хапнув повітря.

— Нас оточено,— ледь чутно прошепотів він.— Виходу немає. Скрізь Він!

І тієї ж миті всі почули Його голос. Десять, двадцять, тридцять разів поспіль Він прокричав:

— Го-го! Га-га!

Цей крик був страшніший від бурі й урагану. Ліс сповнився жахом. А Він уже стукотів об стовбури дерев-Шелестіли кущі, тріщало гілля — це йшов Він!

ішов сюди, в гущавину.

ТаМ, звідки Він ішов, почулось гучне, з посвист "отіння крил —це, зляканий Його кроками, зня Сзан. Лопотіння дедалі тихішало: птах набирав ві * І враз гримнув грім. Тиша. Потім глухий удар

^щлю.

__Його вбито,— тремтячим голосом

сказала мати

рембі

— додав Ронно.

Перша жертва,-Ліарена промовила:

— Сьогодні багато хто з нас помре. Може, Та ніхто її не слухав. Усіх опанував страх.

_ ^, __________— "™".1".,Ї.Г." ІЇГГЛ ТТЇРТТ.ГЯ Алі

Та юхто и не слухав. <ид шиш^и*" ^.^— Бембі намагався зрозуміти, що діється. Але шалений гамір, що дедалі наростав, плутав його думки. Всюди гриміло, тріщало, ревло, і серед цього гамору Бембі чув, як б'ється його серце. Та цікавість брала гору, і він навіть не помічав, що весь тремтить.

у мати казала йому: "Будь коло мене", голосно, проте серед усього того гамору

Час від часу мати казала йому:

Вона говорила голосно, проте серед----------г,

Бембі здавалося, немов мати шепоче. Це "будь коло мене"

Рпно тпимало його, мов н£

давало Бембі якусь опору. Воно гримало його,

то він давно б уже, не розмірковуючи, ки-

ланцюгу, а ю от доипч ^ ^'"ч ...

нувся геть. Але щоразу, коли Бембі втрачав самовла дання й хотів тікати, він чув ці слова.

Бембі роззирнувся. Скрізь перед ним лісові мешканці кидалися на всі боки, зовсім знетямившись. Ось майнуло кілька ласок: вузенькі смужки, ледве вловимі оком. Тхір жадібно слухав новини, які, затинаючись, розповідав йому охоплений відчаєм заєць. Серез фазанів, що безладно метушилися довкола, стояв лис. Фазани зовсім на нього ие зважали, бігали перед самісіньким його носом, та й лисові було не до них. Витягнувши шию, нашорошивши вуха, він нюхав повітря, прислухався до гамору, який Усі ближчав, і тільки зрідка помахував пухнастим хвостом, ніби щось напружено обмірковуючи.

Квапливо підбіг фазан, що вирятувався з самого пекла. Він був у нестямі.

— Лиш не здіймайтесь угору! — кричав він до своїх Родичів.— Не здіймайтесь, а біжіть! їм тільки й треба, вдоб ми знялись у повітря! Хай ніхто не здіймається! Тільки біжіть, біжіть, біжіть!

Сердега весь час повторював те саме, ніби хотів умовити самого себе.