Бембі - Сторінка 10

Але він уже просто не знав, що гово. рить.

— Го-го! Гага! — пролунало вже десь близько.

— їм тільки й треба, щоб ми знялись у повітря! вигукнув фазан і раптом, випроставши крила, шугнув догори.

Бембі стежив, як він прямо й стрімко здіймався міи^ деревами, лопочучи крильми і сяючи своїм чудовим темно-голубим і золотавим убранням, неначе самоцвітами. Його довгий шлейф маяв у повітрі. Різко пролунав короткий удар грому. Фазан згорнув крила, перекрутнувся, ніби хотів ухопити дзьобом себе за ноги, й важко полетів додолу. Він упав поміж своїх родичів і більше не вору шився.

Тепер уже ніхто не міг залишатись на місці. Всі кинулися врізнобіч. П'ять чи шість фазанів разом знялись у повітря, б'ючи крильми.

— Не здійматись! — гукала решта, сипнувши хто куди.

Грім ударив п'ять-шість разів, і фазани, що злетіли в повітря, камінням попадали на землю.

— Тепер ходімо! — сказала мати.

Бембі оглянувся. Ронно й Карус уже втекли. Зникла й тітка Неттла. Тільки Марена ще лишилася. Вони ру шили вперед. Бембі поряд з матір'ю, Марена за ними. Навколо гриміло, тріщало, ревло. Мати була спокійна. Вона тільки злегка тремтіла, але не втрачала голови.

— Бембі, синку мій! — казала вона.— Весь час тримайся біля мене. Зараз ми вийдемо з гущавини й перебіжимо галяву. Тільки не треба поспішати.

А грім усе дужчав. Десять, дванадцять разів прогримів він, кинутий з Його рук.

— Спокійно,— повторювала мати.— Не біжи! Ось як вийдемо на галявину, тоді біжи, біжи чимдуж. І не забудь, Бембі, синку мій, ти не повинен звертати на мене уваги, хоч хай там що... Навіть якщо я впаду... не зважай на це... біжи далі й далі!'Зрозумів?

Мати обережно, крок за кроком, посувалася вперед, ніби й не чула грізного гамору. Всюди безладно метушилися фазани, забивалися в сніг, вискакували й бігли

62

"рову— Ось їх догнала вся зайцева родина, посиділа, годі ^стрибала далі. Ніхто не говорив ані слова. Всі були .^учені страхом, приголомшені ревом і ударами грому.

Попереду стало видніше. Крізь плетиво чагарника бдиснула галявина. А позаду все ближче й ближче лунав страшний стукіт по деревах, гріск зламаного гілля й нестямне ревіння: "Гага! Го-го!"

Перед ними на галявину вискочив заєць із двома своїми родичами.

— Трах! Та-ра-рах! — гримнув грім.

Бембі бачив, як заєць на бігу м'яко перекинувся й залишився лежати білим живогом догори. Він сіпнувся раз-удруге, поборсався й знерухомів. Бембі остовпів.

Але тієї миті хтось гукнув:

— І іони вже тут! Тікайте всі!

Почулося лопогіння крил, свист, схлипування, шелест пір'я — то майже водночас, всім табуном знялися догори фазани. Повітря тріщало від громохких ударів, і чутно було, як глухо падали на землю забиті й зі свистом махали крильми у височині ті, що врятувалися.

Зненацька Бембі почув чиїсь кроки і озирнувся. То був Він. Він з'являвся раптово, звідусіль, з-за кожного куща, б'ючи все навколо себе, ламаючи гілля, вистукуючи по стовбурах дерев і гукаючи страшним голосом.

— Тепер біжімо! — сказала мати.— Вперед! Але ж тримайся біля мене! — — Одним стрибком вона вискочила з гущини і, знявши снігову куряву, досягла галявини. Бембі кинувся за нею. Грім гримів з усіх боків, ніби земля тріснула навпіл. Не тямлячи себе, Бембі мчав уперед. Його пойняло палке бажання: вирватися 3 Цього грому й чаду, втекти, будь-що врятуватися. Він Мчав. Йому здалося, ніби мати впала, та. може, це справ-Д1 тільки так здалося. Імла повивала йому очі. Охоплений страхом, він не міг ні думати, не звертати на щось Увагу. Він летів уперед.

Галявина скінчилась. Нові хащі вхопили його в свої обій-ми. Позаду ще раз гримнув грім, почувся зойк, по гіллі над Ним щось забило, немов сипнув град, тоді все стихло. °ембі мчав далі. На снігу, конаючи, тріпотів крильми Фазан із скрученою шиєю. Почувши кроки Бембі, він Нерухомів і прошепотів:

— От і кінець...

Не звернувши на нього уваги, Бембі побіг далі. Та не. забаром, заблудившись у густому чагарнику, він мусвъ

стишити крок і пошукати стежки. Він почав нетерпляч! 9ДРИГНУВСЯ— Щ°сь затріщало, затупотіло

V ,к — , І'ІІ<1Г1/>|Т ІЧ ОЦІ' / *

намацувати и ногами, коли враз почув чийсь тоненькщ голос:

— Стежка десь тут...

Бембі мимоволі рушив на той голосок і відразу вийщов на второвану стежку. Раптом перед ним хтось важко підвівся з землі. Це була дружина приятеля-зайця.

— Чи не допомогли б ви мені трохи? — мовила вона, Бембі глянув на неї, і серце його стислось від жалю.

Задні ноги зайчихи волочилися по снігу, червоному від гарячих крапель крові.

— Чи не допомогли б ви мені трохи? — ще раз сказала зайчиха; говорила вона спокійно й майже весело, наче була цілком здорова.

— Сама не знаю, що зі мною трапилося,— вела вона далі,— звичайно, це не має великого значення... але саме тепер... я не можу бігти...— Не докінчивши, вона поволі опустилась на сніг і сконала. Бембі знов охопив жах, і він кинувся бігти далі.

— Бембі!

Бембі враз зупинився. Це був хтось із його роду.

— Бембі... це ти? — почулося знову.

Неподалік від стежки в снігу загруз Гобо. Геть знесилений, він навіть не пробував уже звестись на ноги, тільки мляво поводив головою. Схвильований Бембі кинувся до нього.

— Де твоя мати, Гобо? — важко дихаючи, спитав він.— Де Фаліна? — Бембі говорив швидко, збуджено й нетерпляче. Серце в нього все ще калатало від страху.

— Мати і Фаліна побігли далі,— покірно відповів Гобо. Він говорив тихо, але розважливо, як дорослий.— Я впав, і їм довелося залишити мене тут. Тобі теж треба тікати, Бембі.

— Вставай!—гукнув Бембі.— Вставай, Гобо! Досить відпочивати! Ніколи! Вставай! Ходімо зі мною!

— Ні, облиш мене,— тихо заперечив Гобо.— Я не можу встати. Я б охоче послухався тебе, але не маю сили.

—— Що з тобою буде? — сумно мовив Бембі. —— Не знаю. Мабуть, я помру,— просто сказав Гобо. Поблизу знов почулися крики й удари грому. Бембі

по снігу: це

фалом гнався Карус.

* Вперед! — вигукнув він, помітивши Бембі.— Не зупиняйся! Хто тільки може бігти— вперед!

Він миттю зник, але його шалений біг мов додав духу рембі. Той навіть сам не помітив, що знов біжить, і вже ада по хвилі гукнув:

— Прощай, Гобо!..

Але він був уже надто далеко, щоб Гобо міг його почути.

До самого вечора біг Бембі лісом, повним грому й тріску. Вже аж як стемніло, настала тиша. Невдовзі легенький вітрець розвіяв огидний запах, що встиг розійтись по всьому лісі. Проте лісові мешканці ще довго не могли прийги до тями. Першого із знайомих Бембі зустрів Ронно. Той шкандибав дужче, ніж звичайно.

— В дубняку,— розповідав Ронно,— вмирає від рани лис. Я щойно проходив там. Як він мучиться, просто жах! Гризе сніг і землю...

— Ви не бачили моєї матері? — спитав Бембі. —— Ні,— збентежено відповів Ронно й відійшов набік. Пізно вночі Бембі зустрів тітку Неттлу з Фаліною.

Всі троє дуже зраділи.

— Ти не бачила моєї матері? — спитав Бембі Фа-ліну.

— Ні,— відповіла та.— Я не знаю ще, де моя мати!

— Ось тобі й маєш,— весело сказала тітка Неттла.— Я раділа, що більше не доведеться морочитися з дітьми, а тепер на тобі — аж двоє на мою голову! Краснень-ко дякую!

Бембі й Фаліна посміхнулися.

ПЬтім мова зайшла про Гобо. Бембі розповів, як він 3Устрівся з ним, і в обох очі набігли слізьми. Проте птка Неттла не дала їм поплакати:

— Насамперед треба пошукати чогось попоїсти. Куди

* Де годиться — за цілий день і рісочки в роті не було! Бона підвела їх до кущів, на яких унизу ще залишивсь трохи торішнього листя. Сама вона й не доторкну-

лася до їжі, а дітей примусила добре попоїсти. В іншоїці] місці вона розгребла сніг і сказала:

— Ось тут є трава... Ні, стривайте... зараз знайдені кращої...

Часом вона починала бурчати:

— Тож треба, щоб таке трапилося! Морочся з чужимі дітьми!

Раптом вони побачили тітку Ену і кинулись їй на| зустріч.

— Тіточко Ено! — гукнув Бембі, що помітив її пері ший.

Фаліна, не тямлячи себе від радості, стрибала навкоді матері:

— Мамуню!

Проте тітка Ена плакала й здавалася страшенно змуі ченою.

— Зник Гобо,— мовила вона. — Я шукала його... хоі дила на те місце, де він упав... Там його нема... Він зник.1 Бідолашний мій, маленький Гобо...

Тітка Неттла пробурмогіла:

— Ви краще подивились би, куди ведуть сліди, ній марно плакати.

— Слідів Гобо там немає,— мовила тітка Ена.— Але.1 там залишив багато слідів Він... Він був біля Гобо.

Настала тиша. Тоді Бембі сумно спитав:

— Тіточко Ено... Ви не бачили моєї матері?

— Ні,— тихо відповіла тітка Ена. Більше Бембі не бачив своєї матері.

З верб уже давно опали сережки. Все зазеленіло, алі молоді листочки на кущах і деревах були ше зовсім №1 величкі. Осяяні лагідним світлом раннього ранку, свіжі немов усміхнені, вони скидались на дітей, які щойиі прокинулися.

Бембі стояв перед кушем ліщини і своєю молоде*! короною терся об його гілля. Це було дуже приємно і воЯ ночас необхідно, бо роги його були ще й досі вкриті л51 бом і шкірою. Звісно, з часом усе це опало б, проте ЯІ любить порядок, той не чекає цього, а чистить коро"! сам. І Бембі так чистив її. що луб'яна оболонка дерла"! і довгими клаптями звисала йому на вуха. Налягаю1'!

рогами на ліщину, Бембі відчув, що його корона міцніша за гілля. Це відчуття сповнило його силою й гордістю. Він ще дужче наліг на кущ, здираючи з нього кору. Біле, голе тіло дерева на повітрі ставало іржаво-червоним. Бембі бачив, як воно виблискувало від ударів свіжими ранами, і це ще додавало йому —запалу. Невдовзі й на сусідніх кущах з'явилися сліди його роботи. ^В— Ну, ще трішки — і все скінчите,— сказав поблизу чийсь веселий голос.

Бембі підвів голову й побачив білочку, яка привітно дивилась на нього.

Зненацька вгорі хтось пронизливо, коротко засміявся:

— Тья-ха!

Бембі й білка не встигли злякатись, як згори, зі стовбура дуба, почувся голос дятла.

— Даруйте... Мені завжди смішно стає, коли я бачу таке!

— А що вас так насмішило? — ввічливо спитав Бембі.

— Ну,— сказав дятел,— ось хоча б те, що ви зовсім Не так це робите! Насамперед треба вибирати товще "еРево, на тонкій ліщині ви взагалі нічого не знайдете. ь ~— А що, власне, я повинен знайти? — поцікавився ьембі.

— Жуків, звичайно! — засміявся дятел.— Жуків і ли чинок. Гляньте, як це робиться!

І він затарабанив по стовбурі дуба:

— Тук-гук-тук-тук.

Білка вмить майнула вгору, до дятла, і почала йог( лаяти:

— Ну що ви верзете? Хіба принц шукатиме жуків личинок?

— А чом би й ні? — здивувався дятел.— Вони такі смачнющі.— Він розкусив жука, проковтнув його і зно( застукотів по стовбурі.

— Та зрозумійте ви,— сердилась білка,— що такий благородний пан ставить собі зовсім іншу, куди вищд.