Бембі - Сторінка 8

"їхні корони,-— думав Бембі,— немов крислаті дерева, а їхні голоси такі дужі, як і корони". Зачувши цей могутній поклик, ^ якому звучало владне бажання, невимовна туга, гнівне, '°РДе нетерпіння, Бембі завмирав на місці. Він ніяк не міг

долати свого страху. І хоч Бембі пишався, що має таких

славетних родичів, його дратувала їхня неприступність стійко боролися проти його оскаженілого натиску. Чути

було їхній протяжний стогін, і жалібне скрипіння. Лунав Іролосний хрускіт одчахнутих гілок, гнівний тріск зламано-Іо могутнього дерева і гірке схлипування, що виривалося

Він, сам не розуміючи чому, почував себе ображений і приниженим.

Коли ж минула пора кохання оленів-королів і замовкли їхні могутні голоси, Бембі став помічати й дещо інше. Блукаючи вночі лісом або відпочиваючи вдень у свої{ хижці, він чув шепіт листопаду. Шаруділо й шурхотіло на кожному верховітті, на кожній гілці, по всьому лісі Ніжний сріблястий шелест день і ніч лився з дерев па землю. Було так приємно чути його, прокидаючись, і так хороше засинати під цей таємничий, тужливий шепіт.

Тепер листя вкривало землю грубим шаром і шаруділо при кожному кроці. Його було так весело розгрібати нога ми! Листя шелестіло "шш-шш!" — ніжно, ясно, сріблясто. Це шарудіння давало мешканцям лісу неабияку користь — їм не треба було тепер дуже прислухатись та принюхува тись: адже листя ще здаля попереджало про найменший рух у лісі.

— Шш! — застерігало воно.

Хіба зміг би тут хтось підкрастися непомічений?

Та ось почався дощ. Він лив з раннього ранку до пізнього вечора, шумів і хлюпав цілісіньку ніч аж до ранку, потім на часинку перестав, мов набираючись сили, і линув ще дужче. Здавалося, все було наповнене холодною водою,— повітря, весь світ. Спробуєш скубнути трави — і в роті вже повно води, злегка смикнеш кущик — і вода заливає тобі очі й ніс.

Листя вже більше не шаруділо. Воно лежало на землі, важке й м'яке, прибите дощем, позбавлене своєї чуйно сті.

Бембі вперше спізнав, як тяжко день і ніч не мати захистку від холодних потоків води. Бембі вимок до самісіньких кісток. Він ще не мерз, але вже тужив за теплом, бо ходити весь час у мокрій шубці було дуже неприємно.

А потім повіяв північний вітер, і Бембі спізнав, що таке мороз. Спочатку було ще нічого: він лежав з матір'ю у сховку і хоч з одного боку відчував приємне тепло. А те пер хоч як пригортався до матері, ніщо не допомагало В лісі день і ніч свистів вітер. Здавалося, він у холодній люті хоче вирвати ліс із корінням і понести його геть або взагалі знищити. Дерева шуміли, опираючись вітрові, вони

усіх ран його розбитого конаючого тіла. Потім не стало чутно нічого: буря ще шаленіше накинулась на ліс, і її ревіння поглинуло всі інші звуки.

Ось коли Бембі відчув, що прийшли горе й злидні. Дощ і вітер узяли своє. На деревах і кущах не залишилося жодного листочка. Вони стояли обдерті, немов пограбовані, жалібно простягаючи до неба свої голі, бурі руки. Трава на лузі пов'яла, зчорніла і стала низенька, наче її випалили при самій землі, в хижці тепер також було холодно й порожньо. Відколи зникли зелені стіни, в ній уже неможливо було почувати себе так безпечно, як раніше, до того ж з усіх боків завівало.

Якось над лугом летіла молода сорока. Щось біле, холодне впало їй на очі, затьмаривши погляд, потім ще раз і ще раз; аж ось перед очима в неї затанцювали маленькі, м'які, сліпучо-білі пушинки. Сорока обтрусилась і шугнула вгору. Дарма! М'які, холодні пушинки й тут засліплювали очі. Вона піднялася ще вище. 4) — Не тратьте даремно сили, люба,— гукнула їй гава, що летіла в тому ж таки напрямку.— Однаково не втечете від цих пушинок. Це сніг.

— Сніг? — здивовано перепитала сорока, борючись із хуртовиною.

— Еге ж,— мовила гава.— Тепер зима, і це сніг.

І — Перепрошую,— сказала сорока.— Я лише в травні вилетіла з гнізда і не знаю, що таке зима, і — Буває,— зауважила гава.— Ну, нічого, ще знатимете!

"Ну, якщо це сніг.— подумала сорока,— то я краще трохи сяду". Вона спустилася на гілку вільхи й струснулася.

Гава повільно полетіла далі.

Бембі спочатку зрадів снігові. Коли падали білі зірочки, в лісі ставало тихо й тепло, а світ здавався оновленим, ясним і радісним. А тільки-но визирало сонце, біла ковдра землі так яскріла, сяяла й виблискувала, аж очі сліпило.

Та невдовзі Бембі перестав радіти снігові, бо їжу добувати ставало все важче й важче. Доводилося довго розгрібати сніг, щоб знайти хоч кущик зів'ялої трави. Сніг різав ноги, і треба було дуже пильнуватися, щоб не поранитись. Із Гобо вже таке трапилося. Щоправда, він узагалі був дуже кволий і завдавав своїй матері чимало клопоту.

Тепер вони майже весь час були разом. Тітка Ена з своїми дітьми щодня приходила до них у гості. Нещодавно в їхньому колі з'явилась і Марена, майже доросла дівчина. Але хто справді вмів розважати товариство, то це стара тітка Неттла. Вона про все мала свою власну Думку.

Всі були дуже люб'язні одне з одним. Тільки-но гості сходились, починалися нескінченні розмови. Ніколи ще діти не чули так багато нового, як тепер.

Інколи до них прилучався навіть хтось із принців. Спершу це їх трохи бентежило, надто дітей, та вони хутко звикли, і все пішло, як і раніше. Бембі захоплювався ставним принцом Ронно, а молодого вродливого Каруса самовіддано любив. Принци скинули свої корони, й Бембі часто розглядав круглі блискучі горбочки з ніжними цяточками в них на головах, на тому місці, де були роги Навіть ці горбочки були гарні.

Бембі з цікавістю слухав, коли хтось із принців роз повідав про себе. У Ронно на лівій нозі був чималий, зарослий шерстю наріст. Принц трохи припадав на цю ногу й любив нагадувати про це:

— Ви, звичайно, помітили, що я шкандибаю?

Всі квапилися його запевнити, що воно зовсім непомітно. Ронно тільки цього було й треба. Та він і справді не дуже шкандибав. Тільки ледь-ледь.

— Так,— починав Ронно,— я врятувався якимсь дивом.

І Ронно розповідав, як Він застукав його зненацька й метнув у нього вогонь. Але влучив лише в ногу. Тріснула кістка, біль був нестерпний. Проте Ронно кинувся тікати на трьох йогах. Він зовсім знесилів, але біг далі й далі, не спиняючись, бо відчував, що за ним женуться. Аж як настала ніч, Ронно дозволив собі відпочити-А вранці знов кинувся тікати. Відчувши себе нарешті в без

"еці він знайшов сховок і чекав, поки рана зажила. Аж тоді він вийшов звідти, і весь ліс визнав його за героя. Щоправда, він шкандибав, але це було майже непомітно. Принаймні так йому здавалося.

Ніколи ще Бембі не чув стільки всілякої всячини про Цього, як тепер. Говорилося про те, який Він страшний: ніхто не наважується глянути в Його бліде обличчя. Бембі вже знав це з власного досвіду. Казали про гострий дух, що йде від Нього. Бембі й тут міг би дещо розповісти, але він був добре вихований і не втручався в розмови дорослих. Цей загадковий дух має тисячу відтінків, проте його вмить пізнаєш з того жаху, що він у собі несе. Казали й про те, що ходить Він лише на двох ногах, і дивувались, яка сила криється в його руках. Тітка Неттла мала й про це свою власну думку.

— По-моєму, в цьому немає нічого дивного. Білка передніми лапками робить усе, що їй треба, і кожна маленька мишка вміє робити такі самі фокуси.

Вона зневажливо хитнула головою.

— Овва! — в один голос вигукнули інші: мовляв, це ж зовсім інше.

Проте тітка Неттла не здавалася.

— А сокіл? — гукнула вона.— А мишоїд? А сова? В них узагалі тільки по дві ноги, а коли вони хочуть щось узяти — так, здається, це в них називається,— то стоять на одній нозі, а беруть другою. Це куди важче, й Він нізащо б так не зробив.

Тітка Неттла зовсім не збиралася будь з чого дивуватися в Ньому. Вона ненавиділа Його всім серцем.

— Він огидний,— твердила вона.

їй ніхто й не думав заперечувати, бо жоден олень не вважав Його кращим.

Думки поділились, коли зайшла мова про те, що Він Має ще й третю руку.

— Порожня балаканина,— заявила тітка Неттла.— " не вірю в це.

— Так? — втрутився Ронно.— Тоді скажіть, будь Ласка, чим же Він розтрощив мені ногу?

. Це ваша справа, любий мій,— спокійно відповіла Тгка Неттла.— Мені Він нічого не розтрощив. Тітка Ена сказала:

— Я багато чого бачила в своєму житті і гадаю, що коли таке говорять, то мають на це якісь підстави.

Молодий Карус чемно зауважив:

— Я згоден з вами. Бачте, я знайомий з однією га. вою...— Він зніяковів і поглянув на присутніх, чи сміють ся вони з нього. Проте, побачивши, що всі його уважно слухають, заспокоївся і став розповідати: — Гава щ, дуже мудра: просто, скажу я вам, надзвичайно мудра. І вона каже, що Він справді користується третьою рукою але не завжди. Третя рука, твердить гава, дуже лиха Вона не росте у Нього з тіла, як дві інші, Він носить 'J за плечем. Гава твердить, що завжди може сказати заздалегідь, небезпечний Він або хтось інший з Його роду цієї миті чи ні. Якщо Він приходить без третьої руки то боятися нічого.

Тітка Неттла засміялася:

— Твоя гава страшенно дурна, любий мій Карусс передай їй це від мене. Якби вона була така розумна, як гадає, то знала б, що Він завжди небезпечний.

Проте інші не погодилися з нею. Мати Бембі сказала:

— І все-таки серед Них трапляються й не дуже не безпечні. Це видно відразу.

— Так? — спитала тітка Неттла.— То, може, ти стоїш і чекаєш, поки Він підійде, щоб з Ним привітатись?

Мати Бембі лагідно заперечила:

— Звичайно, я тікаю.

А Фаліна раптом вигукнула:

— Завжди треба тікати!

Всі засміялися. Проте, коли мова знов зайшла про третю руку, веселість ніби вода змила, над ними невидимим крилом навис жах. Адже як там хоч називай це — третьою рукою чи якось інакше,— а воно існує, страшне й незнане. Більшість чула про Нього тільки з розповідей інших, а декотрі бачили Його й самі: Він стоїть віддалік, непорушно, і враз відбувається щось незбаг ненне — лунає гучний тріск, як удар грому, шугає во гонь, і аж ген-ген від Нього хтось падає з пробитим* грудьми. Кажучи про таке, олені щулились, немовби відчували над собою дивну владу якоїсь таємної сил"' Вони жадібно дослухалися до розповідей, завжди спов

"ених жаху, крові й горя, до спогадів очевидців і до переказів дідів та прадідів, в усьому мимоволі дошукуючись одповіді на одне: як можна власкавити цю незбагнен-силу чи уникнути її?

— І як же це виходить,— задумливо сказав Карус,— до Він убиває на відстані?

.— А хіба твоя мудра гава не пояснила цього? — глузливо запитала тітка Неттла.

— Ні,— посміхнувся Карус.— Вона каже, що часто це бачила, але пояснити такого ніхто не може.

— До речі, Він, якщо схоче, то вбиває і гав на деревах,— зауважив Ронно.

— І фазанів у повітрі,— додала тітка Ена.