Бембі - Сторінка 3
- Фелікс Зальтен -Вона прокинулась тієї ж таки
Бембі захоплено розглядав його. миті, як підвівся Бембі.
— Який ви граційний! — не витримав він.— Ніжний — А що ми зараз робитимемо? — спитав Бембі.
і граційний! А яке диво оці білі крила! — Нічого,— відповіла мати.— Нам нічого робити.
Метелик розгорнув крила, потім стулив так, що вони Лягай і спи. стали схожі на вітрило. Та Бембі зовсім не хотілося спати.
— О! — вигукнув Бембі.— Тепер я бачу, що ви таки — Ходімо на луг,— попросив він. кращі за квітку. До того ж ви вмієте літати, а квіти Мати підвела голову:
не вміють. Адже вони міцно приросли до землі. — На луг? Зараз... на луг?
— Годі,— сказав метелик.— Я справді вмію літати. Вона говорила з таким подивом і страхом, що Бембі Він легко, майже непомітно, знявся з місця і, плавно аж злякався.
та граційно помахуючи білими крильми, вже линув — Хіба зараз не можна на луг? — несміливо спитав він. у сяйві сонячного проміння. — Ні,— рішуче відповіла мати.— Зараз не можна.
— Тільки з поваги до вас я так довго сидів на одному — Чому? — Бембі відчув, що за цим криється щось місці,— сказав він, пурхаючи навколо Бембі.— А тепер зловісне. Йому стало ще страшніше, та водночас ще я лечу собі. Дужче захотілося про все дізнатись. — Чому не можна
І все це було лугом... йти на луг?
Глибоко в лісовій гущавині був сховок, що належав — Про все це ти дізнаєшся, як підростеш,— засно-матері Бембі. Всього за кілька кроків від нього пролягала к°Ь1а його мати.
— А я хочу зараз,— наполягав Бембі.
— Згодом дізнаєшся,— повторила мати і ніжно до. дала:— Ти ще дитя, а з дітьми про таке не говорять. В її голосі знов почувся страх:— Зараз... на луг! Поду. мати тільки. Серед білого дня...
— Але ж ми вже були сьогодні на лузі,— заперечив Бембі.
— То зовсім інша річ.— сказала мати.— Ми були рано-вранці.
— Хіба туди можна ходити лише рано-вранці? Бембі був надто цікавий, але мати терпляче відповідала
йому.
— Так, рано-вранці або пізно ввечері... Чи вночі,-мовила вона.
— А вдень не можна? Ніколи? Мати завагалася.
— Не завжди. Інколи... дехто з нас ходить туди і вдень,— сказала вона нарешті.— Та то лише за особливих обставин... я не можу тобі цього пояснити, ти ще занадто малий... Ті, хто туди ходить, наражаються на велику небезпеку.
— А що значить "наражатися на небезпеку"?
— Тепер ти сам бачиш, що не можеш ще зрозуміти цього,— ухилилась од відповіді мати.
Бембі здавалося, що він міг би все зрозуміти, якби мати захотіла йому пояснити як слід. Але він замовк.
— Нам треба жити так,— вела далі мати,— як живуть усі олені. Ми любимо день, особливо в дитинстві. Проте нам доводиться вдень ховатися. Лише з вечора до ранку ми можемо вільно гуляти. Розумієш?
— Так.
— От тому ми й повинні зараз сидіти дома. Тут нам безпечно. А тепер лягай і спи.
Проте Бембі не хотілося лягати.
— А чому тут нам безпечно? — спитав він.
— Тому що нас охороняють кущі, хмиз і сухе торішнє листя, тому що вгорі вартують сойка і сорока. Ніхто не може зненацька напасти на нас. Вже здалеку ми будемо чути, якщо хтось ітиме: шарудітимуть гілки на кушах, тріщатиме тонкий хмиз, шелестітиме сухе торішнє листя — всі вони подаватимуть нам знак про небезпеку.
А Щ° таке торішнє листя"? — поцікавився Бембі.
__Іди-но ляж біля мене,— сказала мати.— Я все
розповім тобі.
Бембі слухняно ліг поряд з матір'ю, щільно пригорнувшись до неї, і мати почала розповідати йому, що дерева не завжди зеленіють і не завжди ллє з неба своє тепло щедре сонце. Настає холоднеча, листя від морозу жовкне, буріє, червоніє і поволі опадає. Осиротілі дерева й кущі простягають до неба голе віття. А сухе листя встеляє землю і шелестить від кожного кроку, даючи знати, коли хтось іде. О, це добре, сухе листя! Яку послугу робить воно лісовим жителям, пильнуючи їхній спокій! Навіть тепер, серед літа, сховавшись під свіжою травою, воно здалеку попереджає про будь-яку небезпеку. .
Бембі зовсім забув про луг. Йому було так приємно лежати й слухати матір.
Коли мати скінчила розповідь, він глибоко задумався. У нього прокинулась любов до чудового старого листя, яке так пильно їх охороняє, хоч само давно зів'яло, змерзло і скільки всього перетерпіло. Але що ж означає ота <небезпека", про яку весь час говорить мати? Однак роздуми втомили Бембі; навкруги стояла тиша, тільки чутно було, як кипіло від спеки повітря. І він заснув.
Якось увечері Бембі знов прийшов з матір'ю на луг. Малий думав, шо вже досконало знає його, бачив там усе, що можна побачити, чув усе, що можна почути. Проте виявилося, що світ багатший і різноманітніший, ніж він гадав.
Спочатку все було так само, як і першого разу. Бембі довго бігав з матір'ю наввипередки. Він шалено мчав лугом, сп'янілий від широкого простору, високого неба й вільного повітря, аж поки не помітив, що мати зупинилася. Тоді він і собі зупинився — так раптово, що його ноги роз'їхалися врізнобіч, і йому довелося високо підскочити, щоб стати як слід. Мати нібито з кимось розмовляла, проте за високою травою не видно було з ким. Зацікавлений Бембі підійшов ближче. Поряд з матір'ю, серед стебел трави, ворушились двоє довгих ВУХ, сіро-бурих, гарно обведених чорними смужками. Бембі трохи зніяковів, але мати сказала:
— Ходи-но сюди, це наш друг заєць. Та підійди, не _.н повернувся і пострибав геть, прищуливши вуха, бійся, хай він на тебе подивиться. сягали йому аж до плечей.
Бембі відразу ж підійшов і побачив зайця. Той стояв д0 побачення! — гукнув навздогінці Бембі.
і ввічливо дивився на нього. Великі зайцеві вуха то раптово Мати всміхнулася.
підіймалися, то мляво опускались, наче від несподіваного _ Ставний заєць... Такий простий і скромний. Йому
нападу слабості. теЖ не солодко живеться.
Бембі збентежили вуса, що стирчали навколо рота ц д словах чулася глибока симпатія, в зайця. Проте він помітив, що обличчя зайцеве лагідне,
доброзичливе, а його блискучі круглі очі дивляться на поки мати вечеряла, Бембі гуляв на лузі. Він спо-світ скромно і відкрито. Страх у Бембі як рукою зняло, ц;ваВся зустріти когось із своїх знайомих, а може, але, на його подив, не стало й поваги, що її він був спершу и познайомитись ще з кимось. Не те щоб у нього була відчув до зайця. в ЦЬОму особлива потреба — просто Бембі завжди чекав
— Добрий вечір, юначе,— привітав його заєць з ви ЧОГОсь нового. Раптом до нього долинув якийсь шелест шуканою чемністю. і тихий тупіт. Він придивився. Вдалині, на узліссі, щось
Бембі тільки злегка кивнув головою й мовив: "Добрий промайнуло в траві. Якась істота... ні... дві! Бембі зирк-вечір". Він і сам не знав, чому обмежився таким приві НуВ на матір, проте вона, анітрохи не турбуючись, танням—дуже люб'язним, дуже ввічливим, однак дещо низько опустила голову в траву. А там, на узліссі, неві-поблажливим. Інакше він не міг. Очевидно, це було домі істоти бігали кружка точнісінько так, як щойно в нього в крові. бігав Бембі. Він збентежився і мимоволі ступнув назад,
— Який гарний юний принц,— сказав заєць матері, ніби лаштуючись тікати. Це привернуло увагу матері, Він уважно розглядав Бембі, піднімаючи то одне вухо, і та підвела голову.
то друге, то обоє разом; часом вуха мляво опускалися. — Що з тобою? — гукнула вона.
Ця манера не сподобалася Бембі. Йому здавалося. Але Бембі від хвилювання не міг і слова вимовити що заєць хоче сказати: "Не вартий він того, щоб тримати до ладу, він тільки бурмотів: при ньому вуха сторч". — Там... там...
А заєць усе лагідно розглядав Бембі великими круглими Мати глянула туди, куди показував Бембі. очима. При цьому його ніс і рот з пишними вусами — Он воно що! То моя кузина. Ну звісно, в неї ворушились, ніби він силкувався не чхнути. Бембі засмі теж маля... ні. аж двоє.— Мати досі говорила весело, явся. та раптом споважніла.— Ось тобі й маєш... у Ени двоє...
Відразу ж засміявся й заєць, тільки очі його лишились Справді двоє... замислені. Бембі пильно дивився на узлісся. Тепер він помітив
— Поздоровляю,— сказав він матері,— щиро поздо— там істоту, дуже подібну до його матері. Досі він її ровляю вас із таким сином. Авжеж, авжеж... з нього не помічав. А в траві все ще хтось гасав, проте нічого буде чудовий принц... авжеж, це добре видно. не було видно, крім двох рудуватих спинок, двох черво-
Заєць випростався і, на великий подив Бембі, сів нястих тоненьких смужок, на задні лапи. Поставивши вуха сторчма, він уважно — Ходімо,— сказала мати.— Нарешті знайшлося то-прислухався, потім понюхав своїм рухливим носом по— вариство якраз для тебе.
вітря і знов манірно став на всі чотири лапи. Бембі охоче побіг би, та мати йшла поволі, щокрок
— Ну, моє шанування, панове,— сказав він.— У мене озираючись навсібіч, і йому доводилося стримуватись, ще стільки роботи сьогодні ввечері... Уклінно прошу х°ч він просто знемагав від цікавості й нетерплячки, вибачити мені. Мати міркувала вголос:
211
21
— Я була певна, що ми зустрінемо Ену. "Де це воі); ділася?" —думала я. Звісно, я здогадувалась, що й у Н(| дитина. Але що їх аж двоє...
Тим часом родичі давно їх побачили і йшли назустріч Бембі мав би привітати тітку як годиться, проте вії і нічого не помічав, крім своїх нових товаришів.
— Ну,— ласкаво мовила тітка,— оце Гобо, а це Фа , ліна. Будете разом гратись.
Діти стояли, розгублені й притихлі, не зводячи ОД1)( з одного погляду. Гобо біля Фаліни, Бембі навпроти них / Мовчали й дивилися.
— Облиш їх,— сказала мати.— Самі познайомляться
— Який гарний у тебе син! — сказала тітка Ена.— Дуже гарний. Такий міцний і стрункий!
— Звичайно, скаржитись мені не випадає,— задоволено сказала мати.— Але ж у тебе аж двоє, Ено...
— Це так, це так! — підхопила Ена.— Ти ж знаєш.| люба, що мені на дітей завжди таланило.
— Бембі мій первісточок...— сказала мати.
— Бачиш,— мовила Ена,— не завжди однаково виходить. Може, в майбутньому...
Діти все ще стояли, втупившись одне в одного очима. Ніхто не промовив жодного слова. Раптом Фаліна під стрибнула й гайнула вбік. їй набридло стояти стовпцем на одному місці.
Бембі кинувся за нею. А за ним і Гобо. Вони мчали наздоганяючи одне одного, перетинаючи луг уздовж і впоперек, виписуючи півкола. Це було чудово. Коли ж, трохи стомившись, поставали, то знали, що знайомство відбулося. Вони відразу ж весело заговорили.
Бембі розповів про свої розмови з коником-стрибун^ цем і метеликом.
— Аз жуком ти розмовляв? — спитала Фаліна.
Ні, з жуком Бембі не розмовляв.