Бембі - Сторінка 5

Грім покотився далі. Якийсь час ще було чутно його нарікання, та невдовзі й воно стихло. Дощ почав ущухати. Здавалося, ліс глибоко дихає, підставивши своє зелене тіло під прозорі, прохолодні струмені води. Дощ шумів ще з годину, та ніхто більш не боявся. Страх минувся, дощ змив його.

Ніколи ще Бембі з матір'ю не приходили на луг так рано,

цього вечора. Власне, до вечора було далеко. Сонце ще високо стояло в небі, повітря було свіже, живлюще, і пахло

жче, ніж звичайно. Ліс дзвенів на тисячі голосів, усі його мешканці вийшли зі своїх сховищ і квапилися розповісти одне одному про щойно пережите.

Щоб потрапити на луг, матері з Бембі треба було поминути великого дуба, що стояв аж на узліссі, біля їхньої стежки. На одній гіллячці сиділа білка.

Бембі з білкою були великі приятелі. Колись, під час першої зустрічі, Бембі, побачивши білоччину руду шубку, подумав, що то дуже мале оленятко. Але тоді він був ще зовсім недосвідчений і багато чого не розумів. Білка йому відразу сподобалась. Вона була така ввічлива, привітна, балакуча і вміла так бігати, лазити й стрибати в гіллі дуба, що Бембі дивом дивувався. Розмовляючи, вона невтомно гасала то вгору, то вниз гладеньким стовбуром, неначе це була так собі, дрібниця. Або вмощувалася на задніх лапках на хисткій гілці, спершись на свій пухнастий хвіст і виставивши білі груди, граційно помахувала дрібненькими передніми лапками, похитувала голівкою, поблискувала очицями і за хвилину встигала наговорити силу-силенну жартівливої і цікавої всячини.

Ось і тепер білка миттю почала спускатись донизу такими неймовірними стрибками, що здавалось, вона от-от зірветься й полетить сторчма. Розмахуючи пухнастим рудим хвостом, вона ще згори загукала:

— Добридень! Добридень! Це просто чудово, що ви прийшли!

Бембі з матір'ю спинилися.

Білка спустилась ще нижче гладеньким стовбуром.

— Ну, як ви пережили грозу? — швидко заговорила вона.— Звичайно, я бачу, що у вас все гаразд. А це головне-— Вона знов майнула по стовбуру вгору, промовляючи: — Ні, там унизу для мене ще занадто вогко. Стривайте, я пошукаю собі іншого місця. Ви не заперечуєте? Красно дякую! Я гадаю, що це нам не перешкодить. Звідси теж можна чудово розмовляти.— Бігаючи туди й сюди по г'лці, вона вела далі: — Що тут робилося! Шум, тріск, бешкет! Ви не уявляєте собі, як я перелякалася. Забилась і самісінький куток і сиділа тихо-тихо, боялася навіть

поворухнутися. Нема гірше, ніж отак сидіти, не смію",,

з місця ступити. Ох. думаю, хоч би минулося. Щоправд, Ти вже не маленький,—казала вона. А інколи до-моє дерево — найкращий у світі захисток. Що не кажіт1давала: — Даи мен' спокій.

а іншого такого немає. Я знаю тут кожен кущик, то^ храпЛЯЛОСЯ нав,ть> 140 мати серед дня кидала хижку, можете мені повірити. І все ж таки, коли схоплюєтьсне дбаючи про те, йде за нею Бембі чи ні. Інколи й під час таке, як сьогодні, починаєш страшенно хвилюватис,прогуляиок вона зовсім не звертала на нього уваги.

Спершись на свій чудовий хвіст і виставивши білі груд, Якось мати зникла. Бембі не міг збагнути, як це він не білка так красномовно тулила до серця передні лапки, щпомітив, коли мати вийшла. Але іі не було. Бембі вперше неважко було уявити, як вона хвилювалася. залишився сам.

— Ми йдемо на луг трохи обсохнути на сонді,— сказал Спочатку він тільки здивувався, потім відчув неспокій, мати. дал; його охопив страх, який врешті змінився глибокою,

— О, це чудова думка! — скрикнула білка.— Ви та"безиадійиою тугою. Довго лунав його розгублений, сумний розумні! Я завжди кажу, що ви страх розумні! поклик. Ніхто не відгукувався, юхто не з являвся.

Вона скочила на вищу гілку. Дарма він прислухався і принюхувався.

— Справді, ви не могли придумати нічого кращого, піц Нікого не було.

піти зараз на луг! — вже звідти гукнула вона. Потім лег І він знов кликав. Тихо, благально: ким стрибком досягла верховіття дуба.— Мені теж хочеть — Мамо!.. Мамо!., ся вгору, до сонця. Я дуже змокла. Хочу дістатися аж н; Дарма.

вершечок,— торохтіла вона, не дбаючи про те, слухає і Охоплений відчаєм, він побрів, сам не знаючи куди, хтось чи ні. Спочатку йшов знайомою стежкою, зупинявся, кликав

На лузі вони вже застали багато знайомих. Там б.уматіР 1 невпевнено рушав далі, зляканий, безпорадний, і заєць зі своєю родиною, і тітка Ена з дітьми, й чимал?асмУчении-

інших їхніх друзів. Сьогодні Бембі знову побачив батьків Він ішов усе далі й далі вже незнайомими стежками і по

Вони повільно вийшли з лісу з двох боків, а потім з'явив<ітРапив У якусь зовсім чужу місцевість.

ще й третій. Зберігаючи відстань, вони так само повол 1 вРаз почув два дитячі голоси, що, як і він, гукали:

пішли понад узліссям, ні на кого не звертаючи уваги й на ~ Мамо!.. Мамо!..

віть між собою не розмовляючи. Бембі дивився на нт В'н зупинився і прислухався.

з шанобливим захопленням. Мабуть, це Гобо і Фаліна. Ну звісно, це вони.

Потім Бембі розмовляв з Фаліною, Гобо й ще з кільком! В.ін швидко побіг і незабаром побачив крізь листя дві оленятами. Він запропонував трохи погратись. Усі погодііРУда шУ°ки. Гобо і Фаліна! Вони сумно стояли під кущем, лись, і вони почали кружляти по лузі. Фаліна була наііггоитУлшшшсь одне до одного, і кликали: невгамовніша з усіх — весела, спритна, щедра на витівки ~ Мамо! Мамо!..

А ось Гобо скоро втомився. Коли була гроза, в нього забс Почувши шелест у чагарнику, вони зраділи, та як поба-ліло серце, і біль ще й досі не минувся. Гобо взагалі бл'іЧШІИ' Щ° це всього-на-всього Бембі, не могли сховати роз-хворобливий, але Бембі любив його за добрість. Щопрае*арУван.ня— Все ж таки їм стало трохи легше на серці, да, Гобо завжди був трохи сумний, але намагався не по зрадів по-справжньому: він тепер не почував

казувати цього. _ ™ким самотнім.

Моя мати пішла кудись,— сказав Бембі. Настав час, коли Бембі спізнав смак шовкової трави ]-. Наша теж! жалісно озвався Гобо. ніжних пуп'янків і солодкої конюшини. І тепер, коли вії _Ригн,чені, вони дивилися одне на одного, тягся до матері, просячи їсти, вона часто проганяла йоі'<> ", де вони могли дітись? — спитав Бембі, ледве стри-

"уючи сльози.

— Я не знаю,— зітхнув Гобо. Йому знов стало дуже погано на душі.

Раптом Фаліна сказала:

— Мабуть... вони в батьків.

Гобо й Бембі вражено поглянули на неї. Це чомусь налякало їх.

— Ти так гадаєш?... — тремтячим голосом запитав Бембі.

Фаліна й сама тремтіла, але вигляд у неї був такий, ніби їй відомо більше, ніж вона може сказати. Насправді вона нічого не знала. Фаліна й сама дивувалася, як їй таке спало на думку, буцімто матері зараз у батьків. Проте, коли Гобо й собі спитав: "Ти так гадаєш?", вона багатозначно й таємниче повторила:

— Авжеж, я певна.

Фалінин здогад принаймні заслуговував на те, щоб над ним подумати. Проте Бембі не міг заспокоїтися. Він був занадто схвильований і сумний, шоб над чимось думати.

Він не міг навіть стояти на одному місці й рушив далі. За ним Фаліна та Гобо; всі троє голосно гукали:

— Мамо!.. Мамо!..

Аж ось Гобо й Фаліна зупинилися; далі йти вони не наважувались. Фаліна сказала:

— Навіщо? Мама знає, де ми, лишаймося тут, Гобо, щоб вона знайшла нас, коли прийде.

І Бембі пішов далі сам. Він пробрався крізь гущавину, вийшов на невеличку лісову галявину і раптом ніби вкопаний зупинився на місці...

Там, на протилежному боці галявини, у високій ліщині стояла якась невідома істота. Від неї тхнуло гострим духом, чужим і нестерпно важким.

Бембі не міг звести очей з незнайомця. Той стояв випростаний, дуже високий і вузький, з блідим обличчям, зовсім голим біля носа й очей, страхітливо голим. Нестерпним, холодним страхом віяло від того обличчя, але водночас і якоюсь дивовижною, паралізуючою силою. Для Бембі була тяжка мука дивитись на це обличчя, і все ж таки він не міг звести з нього очей.

Незнайомий довго стояв непорушно. Потім простяг ногу, що була так близько від обличчя,— Бембі спершу навіть не помітив її. І враз він побачив цю страхітливу

оГу, випростану в повітрі.— одного того руху було досить, б Бембі мов вітром змело з місця.

Він миттю пірнув у гущавину й наосліп побіг лісом.

Звідкись узялася мати, і вони щосили помчали поряд через кущі й чагарники. Мати, яка знала стежку, бігла попереду, Бембі — за нею.

Так вони бігли, аж поки опинилися перед своєю хижкою.

_ Ти... бачив? — тихо запитала мати.

Бембі не міг відповісти, йому забило дух. Він лише кивнув головою.

_ Це... був... Він! — сказала мати.

І вони обоє здригнулися.

Тепер Бембі дедалі частіше доводилося лишатись самому. Проте він уже не відчував такого страху. Мати зникала, і хоч би він скільки її кликав, однаково не приходила. Та несподівано вона з'являлася й була з ним, як і колись.

Якось уночі, знову покинутий, він блукав лісом. Цього разу він не знайшов навіть Гобо з Фаліною. Світало. Над кущами, на сірому тлі неба, вимальовувалось верховіття дерев. У чагарнику щось зашаруділо, шелест усе ближчав, і раптом з'явилася мати. Вона була не сама. Бембі не встиг розгледіти, хто біг поряд з нею,— тітка Ена. батько чи хто інший. Але матір Бембі пізнав зразу, хоч вона швидко майнула повз нього й зникла в лісі. Бембі почув її радісний крик, і йому здалось, що в її голосі, крім радості, пролунали й нотки страху.

А іншим разом, удень, Бембі довго-довго блукав сам У гущавині, аж поки його охопив розпач і він почав кликати матір. Не те щоб малий злякався: він просто не міг більше терпіти самотності.

Раптом перед ним з'явився один з батьків. Бембі не чув, як він підійшов, тому злякався. Цей старий олень був сильніший, вищий на зріст і гордовитіший за всіх, яких Бембі бачив досі. Його шуба палала темно-рудим полум'ям, але голова вже сріблилася сивиною. Над прищуленими вухами могутньо здіймалася розлога корона, всипана чорними перлами.

Старий олень суворо глянув на Бембі. — Чого ти кричиш? — спитав він.— — Мати зараз не має ЧасУ для тебе.

Бембі тремтів від страху, не наважуючись ВІДПОВІС-гйі

— Ти не можеш побути сам? І не сором тобі? Бембі хотів сказати, що йому вже не раз доводило<ці

лишатися самому, проте не міг і слова вимовити. Його взщі страшенний сором. А старий олень повернувся і зник, мсц| крізь землю провалився. Зник так раптово, як і з'явився 1 Бембі напружено дослухався, та не почув ані тупоту копиті ані шелесту листя.