Бембі - Сторінка 6

Тоді він вирішив, що старий олень десш поряд, і з усіх боків обнюхав повітря. Але дарма. Поблизу! нікого не було. Переконавшись, що він лишився сам, Бемб полегшено зітхнув. І все-таки йому дуже хотілося ще рааі побачитися з старим оленем і здобути його прихильність!

Бембі нічого не сказав матері про цю зустріч. Та тепер! він більше не гукав її, коли вона зникала. Блукаючи на самоті, він думав про старого оленя і палко жадав зустрі-І тися з ним. Він сказав би йому: "Бачите, я більше не кричу".

І тоді старий олень, може, похвалив би його.

Але Гобо й Фаліні Бембі розповів про свою таємницю! Вони слухали його, затамувавши подих: з ними в житті нічого такого не траплялося.

— Ти не злякався? — схвильовано спитав Гобо. Ще б пак! Бембі злякався, щоправда, не дуже.

— Я б страшенно перелякався,— признався Гобо. Бембі пояснив, що він не дуже боявся, бо старий оленя

був надзвичайно гарний.

— Це б мені мало зарадило,— сказав Гобо.— Я, ма буть, не насмілився б і глянути на нього. Коли мені страшно, у мене рябіє в очах, я нічого не бачу, а серце так калатає, що я аж задихаюся.

Фаліна ж, почувши розповідь Бембі, глибоко задумалась і нічого не сказала.

Коли їм знов довелося зустрітись, Гобо і Фаліна кинуї лись назустріч Бембі. Вони, як і Бембі, знов були самії

— Ми тебе весь час шукаємо! — вигукнув Гобо.

— Так,— поважно сказала Фаліна.— Ми тепер знаємо з ким ти зустрівся.

Бембі аж підскочив.

— З ким?..

Фаліна врочисто сказала:

— Це був старий ватажок.

— Звідки ти знаєш?

— Від своєї матері,— відповіла Фаліна. Бембі здивувався:

— Ви розповіли їй про все?

Брат і сестра ствердно кивнули головами.

— Але ж це таємниця! — обурено вигукнув Бембі. Гобо миттю став виправдовуватись:

— Я не винний. То Фаліна. Але Фаліна весело гукнула:

— Та годі тобі! Мені хотілося знати, хто то був. Тепер ми знаємо, і так набагато цікавіше!

Це переконало Бембі. Адже йому й самому кортіло дізнатися все про старого оленя. Фаліна розповіла:

— Це найблагородніший олень у лісі. Він ватажок. Немає нікого, хто б міг зрівнятися з ним. Ніхто не знає, де він живе, чи є в нього рідні. Мало кому пощастило хоч раз зустріти його. Інколи проходить чутка, що він помер, і в це вірять — так довго його часом ніхто не бачить. Однак потім він з'явиться на мить, і таким чином усі дізнаються, що він ще живий. Ніхто не насмілюється спитати, де він був. Адже він ні з ким не розмовляє, і ніхто не зважується заговорити з ним перший. Його шляхи нікому не відомі, проте всі знають, що він сходив ліс до найвіддаленіших куточків. Він зневажає небезпеку. Трапляється, що олені б'ються один з одним — інколи жартома, інколи й насправді. А з ним уже давно ніхто не бився. З тих, хто хоч раз колись мірявся з ним силою, нікого вже немає живого. Він — великий ватажок.

Бембі не сердився на Гобо й Фаліну за те, що вони вибазікали матері його таємницю. Він навіть був задоволений, бо довідався так багато важливого.

А все ж добре, що Гобо й Фаліні відомо не все. Так, вони не знають, що великий ватажок сказав Бембі: "Ти не можеш бути сам? І не соромно тобі?" Тепер Бембі радів, що втаїв це: адже Гобо і Фаліна все одно пробовкнулись би, і він став би посміховиськом усього лісу.

Цієї ночі, коли зійшов місяць, повернулася мати — раптово з'явилась під великим дубом край лугу. Вона тихо стояла там і дивилася на Бембі. Він одразу помітив матір і кинувся до неї. Ця ніч принесла Бембі нову подію.

Мати була втомлена і голодна. Цього разу вони не довго гуляли. Мати стала вечеряти на лузі, де здебільшого їв уже й Бембі. Потім вони обоє заходились ласувати молодими пагонами на кущах і незчулись як заглибилися в ліс. Несподівано зашумів чагарник. Перше ніж Бембі встиг усвідомити, що сталося, мати закричала злякано і збентежено:

— А-о... ба-о!

І враз Бембі вгледів, що з-за кущів з великим шелестом і тріском вийшли здоровенні незнайомі істоти. Вони були подібні і до Бембі, й до матері, й до тітки Ени, і до інших його родичів, але такі могутні, такі високі на зріст, що доводилося задирати голову, щоб роздивитись їх. І тоді Бембі теж раптово закричав щодуху:

— А-о... ба-о... ба-о!

Він не розумів, чому кричить, але не кричати не міг.

Гурт поволі минув їх. Три, чотири велетенські незнайомці, один за одним. Наостанку з'явився ще один, найбільший. З його шиї спускалася буйна грива, а голову вінчало ціле дерево. Бембі аж подих перехопило. Його огорнуло якесь дивне почуття, і він закричав на всі груди. Це не був звичайний страх: просто він ніколи ще не здавався сам собі таким малим і мізерним. Навіть мати й та в його очах ніби дуже поменшала. Соромлячись самого себе і водночас тремтячи з жаху, він горлав:

— Ба-о!.. Ба-а-о! Від крику легшало.

Незнайомці зникли. Мати замовкла. Тільки Бембі ще тремтів і час від часу коротко скрикував.

— Заспокойся,— сказала мати.— їх уже немає.

— Ох, мамо,— прошепотів Бембі.— Хто це був?

— Не бійся, небезпеки немає,— мовила мати.— Це наші могутні родичі... Вони великі й благородні, ще благородніші за нас

— І вони нам нічим не загрожують?

— По-моєму, ні,— мовила мати.— Щоправда, кажуть Усяке, але я не знаю, чи варто всьому вірити. Мені й моїм знайомим вони не зробили нічого лихого.

— А чого б їм робити нам щось лихе? — вголос міркував Ьембі.— Адже вони наші родичі.

Він намагався заспокоїтися, але його й досі ще тіпало.

— Та нічого вони нам не заподіють,— сказала мати.^ Я сама не знаю, чому їхня поява так мене лякає. Я втрачаю самовладання. Й так щоразу...

Розмова заспокоїла Бембі, але змусила замислитись. Саме тієї миті в гіллі вільхи над ним відчайдушно закричав сич. Проте Бембі так поринув у свої думки, що забув удати наляканого. Сич злетів на нижню гілку й поціка вився:

— Я вас, мабуть налякав?

— Звичайно,— відповів Бембі.— Ви мене завжди лякаєте.

Сич тихо засміявся: він був задоволений.

— Прошу вас, не гнівайтеся,— мовив він.— Така вже в мене вдача.— Він настовбурчився, уткнув носа в пухке пір'я і став схожий на кульку. Обличчя в нього було поважне, але напрочуд гарне.

— Знаєте,— довірливо сказав Бембі,— зовсім недавно я злякався куди більше.

— Що? — невдоволено спитав сич.

Бембі розповів йому про свою зустріч з могутніми родичами.

— Ох, ще мені оці родичі! — буркнув сич.— Я сам маю родичів. Аби тільки де-небудь з'явився вдень, як вони всі враз нападають на мене. І кому ті родичі потрібні? Адже, якщо вони могутніші за вас, вам нічого з ними робити, а як ні, то й поготів. Перших ми не зносимо за гордість, а другі не зносять нас за те ж саме. Не треба мені ніяких родичів.

— Але... я зовсім не знаю своїх родичів,— несміливо сказав Бембі.— Я про них ніколи не чув і оце сьогодні вперше побачив.

— Не турбуйтеся за цей народ,— прохрипів сич.— Послухайте доброї поради, то буде вам краще,— він багатозначно закотив під лоба очі.— Родичі завжди гірші за друзів. Ось ми з вами не родичі, а які добрі друзі, і як ц* приємно для нас обох.

Бембі хотів щось сказати, проте сич перехопив:

— Ви ще такі молоді, а я маю досвід. Повірте мені' Я розуміюсь на таких речах. А втім, не смію втручатис* у ваші родинні справи.

Він глибокодумно закотив очі під лоба і прибрав такого поважного вигляду, що Бембі не посмів заперечити.

Минула ще одна ніч. Настав ранок і приніс жахливу подію.

Він був безхмарний, росяний і свіжий. Щедро вмиті, дужче, ніж завжди, пахли дерева й кущі, духмяні хвилі слав навсібіч луг.

_ Пі-і,— сказали, прокинувшись, синиці. Вони запищали тихо-тихо, адже навколо ще стояли сіруваті сутінки. Ца якийсь час знов запала тиша. Потім звідкись згори почулися хрипкі, тріскотливі голоси гав, які, прокинувшись, вітали одна одну на верхів'ях дерев. Миттю озвалась і сорока:

— Скре-ке-ке!.. Ви гадаєте, що я ще сплю?

І враз то тут, то там защебетали сотні тоненьких голосів:

— Пі! Пі! Ф'юїть! Ф'ю'їть! Тюі!

Але то були тільки поодинокі голоси, ліс стояв ще скутий сном і сутінками.

Аж ось прилетів чорний дрізд і примостився на верховітті бука. Він вибрав найвищу гілку, з якої було видно все навкруги, кинув погляд на схід, де, стомлене ніччю, спалахувало й оживало блідо-сіре небо, і почав співати. Знизу він здавався невеличкою темною плямою, схожою на зів'ялий листочок, але його пісня бадьоро й радісно лунала над лісом.

Усе ожило. Співали зяблики, вільшанки й щиглики. Гучно лопотіли крильми голуби, перелітаючи з місця на місце. На всю горлянку кричали фазани. З м'яким, але далеко чутним шелестом злітали вони на землю з кущів, на яких ночували, скрикували різким, з металевим відтінком голосом, тоді починали тихо воркотати. Високо в повітрі пронизливо й радісно гукали соколи:

— Йа-йа-йа! Зійшло сонце.

— Діу, дію! — дзвінко заспівала іволга. Вона літала між гілок туди-сюди, і її жовте кругле тіло блищало в ранкових променях, немов крилата золота куля.

Бембі вийшов з-за велетенського дуба на луг. Луг блищав росою, пахнув травами, квітами й вологою землею, 8вучав тисячоголосим життям.

Вембі побачив на лузі багато знайомих. Там сидів його приятель заєць і ніби розмірковував про щось важливе. Поволі прогулювався гордий фазан; він щипав траву й сторожко озирався на всі боки. Його шия виблискувала на сонці, як темно-блакитне намисто. А майже поряд з Бем. бі стояв молодий олень. Уперше в житті Бембі опинивсь так близько від дорослого оленя. Він стояв, трохи схований гілками ліщини. Бембі боявся навіть поворухнутися. А що як олень зовсім вийде з-за куща — чи наважиться Бембі з ним заговорити? Треба порадитися з матір'ю. Він озир. нувся, але мати була вже далеко, біля тітки Ени. Бембі не рухався, він ніяк не міг вирішити, що йому робити. Щоб підійти до матері та знайомих, треба було поминути молодого оленя. Це здавалось йому непристойним.

"А що як я не питатиму матері? —думав він.— Адже старий ватажок розмовляв зі мною, а я матері про це не сказав. Спробую сам заговорити до молодого принца. Нехай усі побачать, як я з ним розмовляю. Я скажу: "Доброго ранку, вельмишановний!" Не розгнівається ж він на мене за це. А якщо розгнівається, я втечу". І все ж таки Бембі вагався.

Та ось олень ступив із-за ліщини на луг. "Зараз я скажу йому..." — подумав Бембі. 1 враз ударив грім.

Бембі здригнувся, не розуміючи, що сталося. Він бачив тільки, що молодий олень високо підскочив і помчав у ліс,

Бембі розгублено озирнувся.