Бембі - Сторінка 4

Він навіть не знав, хто це такий.

— Я часто гомоню з ним,— трохи хвалькувато повідомила Фаліна.

— А мене сойка вилаяла.— сказав Бембі.

— Справді? — здивувався Гобо.— Невже таки вилаяла? — Гобо взагалі легко було здивувати.— V мене їжаі>

у ніс уколов,— сказав він, наче між іншим: Гобо був нав дивовижу скромний.

— А хто це — їжак? — поцікавився Бембі. Йому було приємно мати друзів, які так багато всього знають.

— їжак — жахливе створіння,— вигукнула Фаліна.— Весь у голках і такий лютий!

— Ти думаєш, він лютий? — сказав Гобо.— Адже він нікому не робить нічого лихого.

— А хіба він тебе не вколов? — швидко заперечила Фаліна.

— Ну, так, бо я сам докучав йому розмовами. Та й уколов він мене зовсім не боляче.

— А чому він не хотів з тобою розмовляти? — спитав Бембі Гобо.

— Він ні з ким не бажає розмовляти, — втрутилась Фаліна.— Коли до нього хто-небудь підходить, він згортається клубочком і наставляє свої голки. Наша мама каже, що він взагалі ні з ким не знається.

— Може, він просто боїться? — зауважив Гобо. Проте Фаліна рішуче заявила:

— Мама каже, що з такими краще не водитись. Раптом Бембі пошепки спитав Гобо:

— А ти не знаєш, що таке... небезпека?

Всі троє враз споважніли й тісно збилися докупи.

Гобо задумався. Йому дуже хотілося зрозуміти, що таке небезпека. Адже він бачив, з якою цікавістю чекав на його відповідь Бембі.

— Небезпека,— прошепотів він,— небезпека... це щось дуже погане... але що?

Всі троє тремтіли від страху.

Раптом Фаліна крикнула голосно й весело:

— Небезпека — це коли треба тікати! — і прудко стрибнула вбік.

їй набридло стояти й боятися хтозна-чого. Бембі й Гобо кинулися за нею. І знов почалося...

Вони бігали, пустували, гралися на зеленому шамотли-вому шовку, яким був покритий луг, і зовсім забули про те незрозуміле й страшне, що турбувало їх кілька хвилин тому.

Невдовзі оленята зупинились і знов зібралися докупи

/і

л

V

У

щоб погомоніти. Вони глянули на матерів. Ті стояли поряі( скубли траву і спокійно розмовляли.

Та ось тітка Ена підвела голову й гукнула:

— Гобо! Фаліно! Час додому... Бембі теж нагадала мати:

— Зараз і ми підемо...

— Ще хвилинку! — почала просити Фаліна.— Ну хоч трішечки!

Бембі й собі став благати матір:

— Побудьмо ще! Будь ласка! Тут так гарно! Гобо скромно вторив їм:

— Тут так гарно... ще трішечки... Ена глянула на матір Бембі:

— Ну що, не казала я тобі? Тепер вони не хочуть розлучатися.

І враз трапилося щось куди значніше й важливіше за все, що пережив цього дня Бембі.

З лісу почувся лункий тупіт, затріщав хмиз, зашелестіло листя, і, перш ніж Бембі встиг нашорошити вуха, з гуща вини з шумом, тріском і свистом вибігло двое незнайомців. Як ураган, промчали вони лугом, потім зникли в лісі, тільки чутно було їхній тупіт, та по хвилі знов з'явилися там-таки, де вперше, й завмерли кроків за двадцять один від одного.

Бембі дивився на них, мов зачарований. Вони були дуже схожі на матір і тітку Ену. Але їхні голови вінчали гіл лясті корони в коричневих перлах і білих зубчиках. Бембі мовчки поглядав то на одного, то на другого. Один був нижчий на зріст і корону мав меншу. Другий був велично прекрасний. Він гордо ніс свою голову, на якій високо здіймалися пишні роги, прикрашені чорними й брунатними перлами та розлогими мерехтливими відростками.

— О! — захоплено вигукнула Фаліна.

— О! — тихо повторив Гобо.

Бембі мовчав. Він не міг і слова вимовити.

Та ось ті двоє поворухнулися, повернули врізнобіч і поволі пішли назад у ліс. Більший пройшов майже повз самих дітей, матір і тітку Ену. Величний, прекрасний, з пишною короною, він гордо поминув їх, ні на кого не поглянувши.

Пти боялися навіть дихнути, поки він не зник у гуща Вони наважилися глянути одне на одного аж тоді,

ліс опустив свою зелену завісу за чудовим незна

в "ніколи йомпем-

фаліна перша порушила мовчанку.

_ Хто це був? — скрикнула вона, і її тихий, звичайно

сміливий голосок тремтів. Гобо повторив ледь чутно:

Хто це був? Бембі мовчав.

Тітка Ена урочисто відповіла: _ Це були батьки.

Більше нічого не було сказано. Вони розлучилися. Тітка Ена з дітьми завернула в найближчий чагарник — там пролягала їхня дорога. Бембі з матір'ю довелося перейти весь луг, щоб потрапити до старого дуба, звідки починалась їхня стежка.

Бембі довго мовчав. Згодом він спитав:

— Вони нас бачили?

— Бачили. Вони бачать усе,— відповіла мати. Дивне почуття охопило Бембі: він і боявся питати, й не

міг стриматися.

— А чому вони... — несміливо почав він і замовк. Мати допомогла йому:

— Що ги хотів сказати, мій маленький?

— Чому вони не лишилися з нами?

Так, вони не лишилися з нами,— відповіла мати,— та настане час...

— Чому вони не розмовляли з нами? — перехопив Бембі.

Мати відповіла:

— Тепер вони з нами не розмовляють... та настане час... Треба терпляче дожидати, поки вони прийдуть, і треба Дожидати, поки вони заговорять. Усе буде так, як вони схочуть.

— А мій батько говоритиме зі мною? — схвильовано спитав Бембі.

— Звичайно, любий мій. Коли ти підростеш, він розмовлятиме з тобою. І часом ги навіть буватимеш з ним.

Б*мбі мовчки йшов обіч матері, все ще захоплений зустріччю з батьком.

"Який він гарний! Такий уже ж гарний!" — дуіу,, малий.

Ніби відгадавши синові думки, мати сказала: — Якщо ти збережеш життя, любий мій, якщо ти буд^ розумний і зумієш уникнути небезпеки, ти станеш коли таким дужим і гарним, як батько, і носитимеш таку сац корону.

Бембі глибоко дихав. Його серце було повне радоіц і надії.

Час минав, і кожен день приносив безліч подій, приносі, досвід. Інколи в Бембі аж голова йшла обертом — стільц йому треба було всього дізнатися, зрозуміти.

Він навчився слухати. Не просто чути ге, що дієтьс поблизу і, так би мовити, само лізе у вуха — це не штук Тепер він навчився вслухатись у той далекий, ледве влсі ний шелест, що приносить вітер, розрізняв найтонші лісої звуки. Він знав, наприклад, що десь віддалік пробіг кріз чагарник фазан, і відразу вгадував його легку, дрібненьк ходу. Він пізнавав на слух лісових мишей, що безупиіи шастали туди й сюди своїми купенькими стежками. Пі знавав м'яке тупотіння кротів, що завжди, коли були в доб рому гуморі, гасали круг бузини. Він знав відважні" дзвінкий крик сокола і відчував у ньому сердиті нотки коли яструб чи орел вторгались у соколові володінні Знав помах крил лісових голубів, далекий, плавний полі качок і багато, багато чого ще.

Помалу Бембі навчився розрізняти запахи і незабарні уже оволодів цим мистецтвом не гірше за матір. Він умі тепер нюхати повітря й визначати, чим воно пахне. Колі вітер прилітав з лугу, Бембі казав собі: це конюшина, ш мітлиця, а десь поблизу сидить наш приятель заєць. Вії уловлював серед запахів листя, землі, пирію і смілки гуі тий дух тхора, що шаснув десь поблизу, дізнавався, добр принюхавшись до землі, що лисиця вийшла на полюванн* або вирішував: ось-ось тут будуть наші рочичі — тітК' Ена з дітьми.

Тепер він полюбив ніч, і в нього вже ніколи не виникал' великого бажання піти па прогулянку серед білого дії* Удень він охоче лежав у тісній, напівтемній хижці біл' своєї матері і спав. Час від часу прокидався, прислухавс' пииюхувався, цікавий знати, що відбувається довкола, п "спокійно. Тільки маленькі синиці про щось торохтять . собою, теревенять кропив'янки, які майже зовсім М' можуть мовчати, та дикі голуби знай ніжно туркотять. Шо йому до того? І він знову засинав.

Ніч подобалася йому куди більше, ніж день. Усе не спить, ається, жйве. Звичайно, й уночі треба бути обережним, а все ж таки тоді набагато безпечніше. Можна вільно гуляти зустрічаючи знайол: х, які теж почувають себе вільніше, иіж удень. Ніч у лісі врочиста й тиха. Щоправда, і вночі інколи чути гучні голоси, але вони тоді й лунають інакше, і справляють не те враження.

Бембі подобалася сова. Хоч вона була й чимала, проте літала статечно, нечутно й легко, як метелик. У неї таке виразне, рішуче, страшенно замислене обличчя і чудові очі. Бембі захоплював їхній твердий, спокійний і сміливий погляд. Він охоче слухав її розмови з матір'ю чи з іншими мешканцями лісу. Він стояв трохи осторонь, ледь ніяковіючи під владним поглядом сови, і не дуже розумів ті премудрощі. про які йшла мова. Але він відчував, що то премудрощі, і тому сповнювався ще більшої поваги до сови. Зненацька сова починала співати: "Гаа-ах! Га-га-га! Гаа-ах!" Це лунало зовсім інакше, ніж пісня дрозда чи іволги, інакше, ніж привітний перегук зозуль, але Бембі любив спів сови, відчуваючи в ньому привабливу таємничість, незбагненну мудрість і загадковий сум.

Був тут ще сич — невеличкий кумедний птах. Хитрий, веселий і дуже допитливий.

"Уй-іік! Уй-іік!"—кричить сич надсадним, пронизливим, сповненим жаху голосом. І здається, ніби вій опинився у смертельнії! небезпеці. Насправді ж у нього чудовий настрій, він шаленіє від радості, коли щастить кого-небудь злякати. "Уй-іік!" ——горлає він так, що з півгодини ще котиться лісом луна. А сам потім сидить собі й тихенько сміється — так, що його можна почути, лише стоячи зовсім близько. З часом Бембі здогадався, що сич радіє, коли хтось злякається його або повірить, що з иим трапилося лихо. Відтоді Бембі не минав нагоди, зустрівшись із сичем, спитати з удаваним занепокоєнням: — З вами нічого не скоїлося? Або, прикинувшись дуже наполоханим, сказати:

— О, як ви мене налякали! Сич був страшенно задоволений.

— Так, так,— усміхався він.— Мій голос просто-таки жахливий!

І він наїжачував пір'я, від чого ставав схожим на дуже гарний м'який сірий м'ячик.

Кілька разів були грози. Першого разу це сталося вдень, і що дужче пітьма огортала їхню малу хижку, то дужче боявся Бембі. Здавалося, ніби серед дня раптово спусти лася з неба ніч. Крізь ліс, ревучи, пробилась буря, голосно застогнали німі дерева. Бембі затремтів від жаху. Коли ж спалахнула блискавка і вдарив грім, він мало не зомлів: йому здалось, що світ ось-ось розколеться на шматки. Він кинувся слідом за матір'ю, яка стривожено схопилася й побігла крізь хащі. Бембі втратив самовладання. Линула страшенна злива. Ліс начебто спорожнів: усі його мешкай ці поховалися хто куди. Але вода діставала скрізь, вона проникала навіть крізь найгустіший чагарник.

Та ось блискавиці згасли, їхні вогнисті промені не про бивялись більше крізь верховіття дерев.