Біла сукня Попелюшки - Сторінка 11

Не могла вона втікати. Не мала права. На місці Геворкяна я б її обов'язково звільнив. А вона полетіла на Місяць. Звідти мав стартувати її батько. Він капітан "Аристотеля".

— Нільсе? Це ти, Нільсе? — почувся голос Вана.

— Він передає, що знайшов їх, — сказав Дімов, — знайшов.

— У якому вони стані?

— Не знаю. Чекайте.

— Ну й чим усе кінчилося? — спитав Павлиш.

— Га? Ми про Марину? Нічим. Пробачили. Ван усю провину взяв на себе. Марина усю провину взяла на себе. Дімов усю провину узяв на себе, Геворкян подивився на них, старий чоловік, м'який став… і пробачив. Романтична історія. Тільки батько не пробачив. Відлетів, розумієте? Але пробачить. Куди подінеться…

— На якій вони глибині? — спитав Павлиш Вана, увімкнувши передачу.

— Двадцять метрів нижче мене, — відповів Ван.

На катері заповнили водою вантажний відсік, помістили в нього біоформів-акул і пішли до Станції.

Павлиш тим часом повернувся до острова, щоб евакуювати звідти Сандру і Пфлюґа і вивезти устаткування.

Потік лави змінив напрям і погрожував затоці та сховищу. Сандра все ще не прокидалася.

Поки Пфлюґ з Гогією влаштовували в кабіні Сандру, Павлиш повернувся у сховище. Він витягнув прилади, вимкнув живлення рації, задраїв люк. Тепер сховище буде порожнім доти, поки природа не втихомириться. Гогія вискочив із флаєра, взяв один із ящиків, побіг назад. Залишався ще один контейнер — такий важкий, що понести його можна було тільки вдвох. Павлиш сів на край ящика, чекаючи, поки хто-небудь повернеться допомогти йому.

Усе навкруги змінилося. Добу тому затока була мирним, тихим куточком, навіть хвилі не добиралися до берега. Тепер низько над островом висіли хмари попелу, раз у раз сипав крупний каламутний дощ. Вулканчик на схилі гори плювався багном, потік лави з вершини, димлячи, досяг уже затоки й утворив язик півострова. Струмені пари виривалися крізь тріщини на схилі. Через них пробивалися зловісні відблиски помаранчевих сполохів над вершиною гори.

Один із птахів повернувся до острова вслід за флаєром і кружляв над головою. Павлиш помахав йому рукою. На птаху не було передавача, і він не міг запитати, хто це.

Грязьовий вулкан раптом викинув високо в небо струмінь рідини, немов хотів збити птаха на льоту, і той, склавши крила, пішов убік.

Підійшов Гогія.

— Давай візьмемо контейнер.

Павлиш встав, нахилився, підхопив контейнер, і вони потягнули його до флаєра. Земля під ногами дрібно тремтіла.

— У мене таке враження, — промовив Гогія, — що острів у будь-який момент може злетіти в повітря.

— Не турбуйся, — відповів Павлиш, — маємо встигнути.

— Алан про всяк випадок нас страхує, — сказав Гогія, — він теж побоюється.

— Це Алан? Ти як розрізняєш?

— Я так думаю, що це Алан. Він справжній чоловік.

Звичайно, це не Марина, подумав Павлиш. Їй же не хочеться зі мною зустрічатися.

Шолом заглушав гуркіт вулкану. До Павлиша доносився лише рівний, глухий, утробний гул. Але у цей момент у надрах гори зародився такий пронизливий і зловісний звук, що він проник усередину шолома.

Людина, що стає свідком катастрофи, раптової й швидкої, діє інстинктивно. І уявлення про те, в якій послідовності відбувалися події, складається вже потім, коли все мине і на власні враження накладаються оповідання очевидців. І якщо Павлишу показалося, що по схилу гори вдарила невидима сокира, і вона, немов дерев'яна колода, почала розвалюватися під цим ударом, то Пфлюґ, що бачив усе з відкритого люка флаєра, подумки порівняв вибух з театральною завісою, що розсувається в сторони в мить, коли оркестр гримить останнім акордом увертюри, а крізь щілину, що розширюється, проникає зі сцени яскраве світло.

Певно, Павлиш стояв нерухомо не більше секунди. Чомусь він навіть не впав, не втратив рівноваги, і мозок його встиг помітити, що гора розпадається занадто повільно. І тут повітряна хвиля штовхнула його й кинула до флаєра. Сейсмолог висів у люку і щось кричав, але Павлиш не чув. Він дивився на декорацію, що руйнувалася, і бачив, як велетенський вихор підхопив птаха, білу пір'їнку, кинув його вгору, закрутив і поніс до води…

— Швидше! — гукав Гогія. — Піднімайся!

Усередині гори було видно жовту розжарену масу, м'яку й податливу. Вона повільно вивалювалася крізь зуби скель.

Павлиш не міг відірвати погляду від грудки білого пір'я, від пушинки, що падає в воду.

— Куди? — кричав Гогія. — Ти з глузду з'їхав!

Павлиш біг до води. Птах, несений повітряною хвилею, падав мов лист із дерева, безсило обертаючись у повітрі.

Він мав упасти метрах у ста від берега, але порив зустрічного вітру кинув його ближче до суші, і Павлиш, навіть не подумавши, чи глибоко там, побіг, угрузаючи в багні, ковзаючи й намагаючись утримати рівновагу, а земля здригалася, йшла з-під ніг.

Спочатку дно знижувалося положисто, і брудна вода досягла колін лише кроків через двадцять.

Птах упав у воду. Одне крило його було притиснуте, інше білим простирадлом розпласталося по воді. У птаху відчувалася якась ватність, бездушність. Дно уступом пішло вниз, і Павлиш провалився до пояса в воду. Кожен крок давався важко, вода в затоці клекотіла й ходила вирами, хоча на поверхні в'язкий шар попелу сковував хвилювання, як піна в каструлі закипаючий суп.

Птаха повільно відносило до центру затоки, і Павлиш поспішав, розуміючи, що плисти у своєму комбінезоні він не зможе, і благав долю, щоб дно більше не знижувалося, щоб вистачило сил і часу дістатися до білого простирадла.

Він дотягся до краю крила, і в цей момент його ноги втратили дно. Не випускаючи крила й боячись у той же час, що пір'я може не витримати, Павлиш тягнув птаха до себе, все глибше йдучи у воду. Невідомо, чим би закінчилася ця акробатична вправа, якби Павлиш не відчув раптом, що хтось його тягне назад. Кілька секунд він продовжував утримувати нестійку рівновагу, потім нарешті здолав інерцію, і птах легко поплив по воді до берега.

Не відпускаючи крила, Павлиш обернувся. Гогія стояв до пояса в воді, вчепившись ззаду в комбінезон Павлиша. Очі в нього були скажені, перелякані, і він кілька разів відкривав рот, перш ніж зміг вимовити:

— Я… ви ж могли… не встигнути…

Вони підхопили легке тіло птаха, що вислизало з рук, і понесли його до берега. Голова птаха безсило поникла, і вільною рукою Павлиш її підтримував. Очі були затягнуті напівпрозорою плівкою.

— Його оглушило, — сказав Павлиш.

Гогія не дивився на нього. Він дивився вперед, на берег.

Павлиш поглянув у ту сторону. Лава, що виливалася через тріщину в горі в'язким язиком, мала намір відрізати їм шлях до берега.

— Бери лівіше! — крикнув Павлиш.

Флаєр знаходився по той бік лавовго язика і здавався мильною бульбашкою на заході.

Їм довелося знову зайти вглиб майже до пояса, щоб не потрапити в закипаючу воду, обігнути стіну пари на межі лави й води.

Павлиш насилу потім міг згадати, як вони дісталися до флаєра і занесли всередину птаха — крило ніяк не бажало складатися й застрявало в люкові…

Павлиш підняв машину над островом і кинув її в бік моря.

— Ну все, — сказав він, — вибралися, тепер якось доплентаємося додому.

Гогія задраїв люк. Пфлюґ оглядав птаха.

Павлиш увімкнув рацію.

— Скільки можна! — обурювався хтось знайомим голосом. — Скільки можна мовчати? Ми викликаємо вас уже півгодини!

— Ніколи було, — пояснив Павлиш, — довелося затриматися на острові. Дімов повернувся?

— Вони на підході, — відповів той же голос. — Ні, ви мені дайте відповідь, хто вам дав право порушувати правила підтримки радіозв'язку? Що за хлоп'яцтво! Хто керує флаєром? Це ти, Гогія? Я тебе усуваю від польотів, і навіть Дімов не зможе тебе захистити. Варто на два дні покинути Станцію, і все летить шкереберть!

— Це ти, Спіро? — спитав Павлиш.

— Я, а хто за кермом, я питаю?

— Павлиш.

— А, от хто! Вас у Далекому флоті не вчать, що треба підтримувати зв'язок із центром?

— Та почекайте ви, Спіро, — сказав Павлиш стомлено. — Я йду зараз на малій швидкості. Чекайте нас через півгодини. Підготуйте операційну.

— Стій, не відключайся! — крикнув Спіро. — Вислати тобі на допомогу другий флаєр?

— Навіщо? Щоб летів поруч?

— А хто потерпілий?

Павлиш обернувся до Пфлюґа.

— Що там у Алана? Напевно, треба повідомити.

— Це не Алан, — відповів Пфлюґ, — це Марина. У неї зламано крило. Дай-но мені мікрофон…

* * *

Вершиною на Станції називався великий, вирубаний над основними приміщеннями зал, спеціально обладнаний для птахів-біоформів. У залі був бокс для обстеження біоформів, запаси їжі для них, тут стояли їх диктофони та прилади, якими вони користувалися.

Павлиш із Мариною сиділи в залі Вершини. Павлиш на стільці, Марина в гнізді з легкої частої сітки, яку спорудив для біоформів Ван.

Павлиш ніяк не міг звикнути до її механічного голосу. Він розумів, що це не більш як приставка — дзьоб Марини не був пристосований для артикуляції. Але, слухаючи її, він намагався собі уявити справжній голос Попелюшки, яку зустрів на Місяці.

Білий птах підвів крила, розпрямив їх знову.

— У мене з'являються дивні рефлекси. Іноді мені здається, що я завжди була птахом. Ти не уявляєш, що це таке — ширяти над океаном, підніматися до хмар.

— Мені це снилося в дитинстві.

— Я хотіла б політати над Землею. Тут порожньо.

— Не залишся назавжди птахом.

— Захочу — залишуся.

— Не можна, — відповів Павлиш. — Я тебе чекатиму. Ти дозволила мені шукати тебе, коли пройдуть два роки твого самітництва.

— Ти знайшов ту безглузду записку.

— Вона не безглузда.

— Я почувала себе тоді такою самотньою, і мені так хотілося, щоб хто-небудь мене чекав.

— Поглянь. — Павлиш дістав з кишені вже потерту на згинах записку. — Я перечитую її вечорами.

— Смішно. І знайшов мене тут.

— Нічого не змінилося. Ти не позбавлена привабливості і як птах.

— Отже, якби я була черепахою, все було б інакше?

— Напевно. Я з дитинства не любив черепах. Вони не поспішають.

— Я, мабуть, все-таки дурна. Я була впевнена, що будь-яка людина, побачивши мене у такому вигляді, буде… розчарована. Я хотіла сховатися.

— Отже, тобі й моя думка не була байдужа?

— Не була… я навіть не можу соромливо похнюпитися.

— Прикрийся крилом.

Марина розпрямила біле крило й підняла його, закриваючи голову.

— От і чудово, — сказав Павлиш. — Ти хотіла передати зі мною листа твоєму батьку?

— Так. Зараз.