Біллі Бад, формарсовий матрос

ВІД АВТОРА

1797 рік, яким датуються події цієї розповіді, належить до періоду, коли в християнському світі вибухнула криза, багата на тамі серйозні, хоч тоді й непередбачені наслідки, що в цьому розумінні, на думку сучасних вчених, вона не має собі рівних в історії людства. Епоха та висунула завдання викорінити спадкові пороки Старого Світу. У Франції це було почасти здійснено — кривавими методами. Революція в Парижі одразу ж перетворилася на тирана. За Наполеона вона звела на трони вискочнів-монархів і започаткувала затяжний період воєнного лихоліття, що завершився битвою під Ватерлоо. У ті роки навіть найбільші уми не могли передбачити, що згодом деякі вчені рішуче визнають ці катаклізми за початок поступу в політичному житті майже всіх європейських держав.

Саме під впливом революційних подій, як про це буде згадано далі, команди військових кораблів, що стояли на Спітледському рейді, насмілилися повстати проти задавнених кричущих несправедливостей, а згодом, на річці Нор, висунути вкрай зухвалі вимоги, від яких вони відмовилися тільки після того, як їхніх ватажків було повішено на пострах усьому флотові, що стояв у тамтешніх водах. Однак Великий бунт, хоч'

тогочасні англійці, природно, вважали його за щось ненормальне, безперечно, дав перший таємний поштовх до здійснення дуже важливих реформ у британському флоті, аналогічних тим, що їх спричинила Революція в ширшому масштабі.

Розділ перший

(Розповідь очевидця)

В ті часи, коли ще не знали пароплавів, на набережних великих морських портів, мабуть, частіше, ніж тепер, можна було зустріти мальовничий гурт засмаглих моряків, вбраних у парадну форму, як і належало тим, хто сходив на берег, їх вів за собою — або ж ішов між них, немов у кільці почту,— ставний молодець, вирізняючись серед товариства, немов Альдебаран у своєму сузір'ї. То був тип моряка, що становив окрасу військового чи торговельного флоту, так званий Морський Бог — постать вельми колоритна навіть на ті, романтичніші за наші, часи. Без тіні хизування, із справді королівською гідністю приймав він від товаришів вияви щирої поваги та дружніх почуттів.

Одна така досить незвичайна зустріч закарбувалася в моїй пам'яті. Це було в Ліверпулі півстоліття тому. Там, у затінку великого брудного муру, що відгороджував Принцові Доки від вулиці,— до речі, від нього давно вже й сліду не залишилось,— я побачив високого зграбного моряка, надто примітного своєю чорною шкірою, що відразу виказувала в ньому уродженого африканця чистокровного Хамового нащадка. На його розхристаних ебенового кольору грудях метлялися два кінці барвистої шовкової хустки, недбало пов'язаної на шиї, з вух звисали великі золоті сережки, а правильної форми голову увінчував шотландський берет із картатою околичкою.

Стояв гарячий липневий полудень, і морякове обличчя, осяяне дикунською усмішкою, лисніло від поту. Сиплячи дотепами, виблискуючи білими зубами, він бадьоро ішов серед матроського товариства, котре являло собою таку строкату мішанину племен і кольорів шкіри, що Анахарсіс Клоотс 1 міг би сміливо показувати його у залі засідань Першої Французької асамблеї, демонструючи Рід Людський.

Щоразу, як перехожі не могли стримати свого захвату перед цією чорною ходячою пагодою, вмовкаючи на півслові з витріщеними очима, а іноді, навпаки; вражено скрикуючи,— строкатий почет виказував незвичайні гордощі за свого улюбленця, анітрохи не менші від тих, що розпирали груди ассірійським жерцям, коли правовірні на їхніх очах падали ниць перед велетенською статуєю священного Бика. Але вернімося до нашої розповіді.

У ті хвилини, коли Морський Бог прогулювався отак берегом, він ще міг скидатися на такого собі флотського Мюрата, проте аж ніяк не на жевжика Біллі-Молодця, постать дещо комічну й сьогодні вже призабуту, хоч і досі її можна побачити ще в кумеднішій подобі при корабельному стерні в бурхливій протоці Ері або, частіше, в таверні за бучним бенкетом. Морський Бог був не тільки майстер своєї небезпечної справи, а й неабиякий кулачник та борець. Врода і фізична сила гармонійно поєднувалися в його особі. Про вчинені ним подвиги ширилися легенди. Не даруючи нікому кривди на березі, він і на кораблі заступався за слабшого і взагалі був перший до всякого діла. Треба, скажімо, в негоду поставити марс на останній риф, то не встигнеш, бувало, оглянутися, як він уже сидить на реї з навітряного боку, впираючись ногами в такелаж і обіруч натягуючи линву, достоту схожий на юного Александра, що приборкує баского Буцефала. Хвацький яін мав вигляд, коли з-попід грозових хмар, ніби піднятий на роги Тільцем, весело перегукувався з товаришами, що поралися внизу.

У цій прекрасній оболонці жила така ж прекрасна душа. І коли товариші Морського Бога щедро обдаровували його всілякими почестями, то саме через те, що вбачали в ньому ідеал справжнього мужчини, не лише дужого та вродливого, а й доброчесного.

Таким, отже, взірцем фізичної і моральної досконалості, звичайно, досить відносної, бо, як це виявиться з дальшої розповіді, він все-таки мав деякі істотні вади, передусім, вади характеру,— був і герой цього твору,— голубоокий Біллі Бад, прозваний згодом — і небезпричинно, як побачимо далі,, Біллі-Малюком,— двадцятилітній формарсовий матрос із флоту кінця вісімнадцятого століття. До королівської служби він став незадовго перед описуваними тут подіями, примусово перевербований із борту англійського торговельного судна, що поверталося протокою Ла-Манш до рідних берегів, на "Звитяжний" — корабель його королівської величності, який тільки-но віддав швартови, змушений покинути порт із недоукомплектованою командою, що, зрештою, було не таким уже й дивом у ті неспокійні часи. Досить було офіцерові-вербувальникові побачити Біллі на трапі, щоб одразу кинутися до нього, навіть не чекаючи, поки екіпаж зберуть на кормовій палубі для огляду. Власне, тільки його він і вибрав. Очевидно, в порівнянні з Біллі інші матроси, тут-таки вишикувані перед офіцером, уже не задовольняли його, а може, він посоромився грабувати й без того нечисленну команду; в кожному разі, він обмежився своїм першим вибором. На подив усій команді, а старшому лейтенантові на превелику втіху, Біллі не чинив опору. А втім, це однаково нічого б не дало: батогом обуха не переб'єш.

Помітивши ту покірливу, коли б не сказати радісну, згоду, товариші моряка звернули на нього здивовані погляди, сповнені німого докору. Капітан корабля був один із тих достойних чи "порядних", як їх заведено називати, людей, що трапляються серед представників будь-якого, навіть найскромнішого, ремесла. Все своє життя він провів у ненастанній боротьбі з ворожими стихіями, краючи вздовж і впоперек бурхливі океанські води, і може, тому нічого так не любив, як звичайнісіньку тишу й спокій. Цей п'ятдесятилітній, вже трохи розповнілий чоловік мав кругле безбороде обличчя, свіже й симпатичне, осяяне добротою і розумом. Погожої днини, під ходовий вітер, коли плавання складалося щасливо, в капітановому голосі з'являлися співучі нотки, що, мабуть, виказували його справжню вдачу, його службова запопадливість частенько спричиняла втрату душевного спокою. На відміну від деяких інших капітанів, він надто гостро відчував тягар покладеної на нього відповідальності.

Поки Біллі внизу на баку збирав пожитки, офіцер із "Звитяжного", дебелий чолов'яга з розв'язними манерами, анітрохи не збентежений тим, що капітан Грейвлінг знехтував законом гостинності, прикро вражений втратою найдорожчого моряка,— без запрошення зайшов до капітанової каюти й став ласо позирати на пляшку в барі, запримічену трохи не з порога. Він належав до тих морських вовків, у чиїх душах злигодні й небезпеки флотського життя за великих і тривалих тогочасних воєн так і не вбили вродженої жадоби плотських утіх. Свої обов'язки він виконував із похвальною старанністю, а що обов'язок нерідко буває аж надто докучливий, то він волів при першій-ліпшій нагоді розважити свою душу живлющим ведмежим пійлом. Отож господареві каюти не лишалося нічого іншого, як мерщій і щонайгречніше зіграти накинуту йому роль хлібосола. Незабаром перед настирливим гостем з'явилася пляшка й те, без чого не обійтися,— келих та кухоль з водою. Сам капітан відмовився пити, вибачившись перед безцеремонним офіцером, однак і це не знеохотило того: з незворушним виглядом він приготував собі грог, ледь розбавивши спиртне водою, вихилив його трьома ковтками й відставив порожній келих, щоправда, не дуже далеко від себе; нарешті, вигідно вмостившись у кріслі й смачна облизнувши губи, уп'явся очима в господаря, що похмуро спостерігав за ним.

Та ось капітан заговорив, і в голосі його звучав докір:

— Ви грабуєте мене, старший лейтенанте, забираєте мій найдорожчий скарб.

— Що правда, то правда,— погодився той, присуваючи келих ближче до себе.— Я знаю це. І щиро співчуваю вам.

— Вибачайте, але ви навіть не уявляєте, що це для нас означає, старший лейтенанте. Вислухайте мене. Раніше, до того як він почав служити в мене матросом, корабельний бак був справжнім розсадником зарази. Суще прокляття! Я навіть люльки не міг спокійно викурити. Але Біллі прийшов до нас, мов католицький піп-миротворець до ірландців. Ні, він не читав їм проповідей і не затикав рота — просто був ходячою чеснотою, бальзамом для озлоблених душ. Вони обпали його, мов мухи патоку — всі, крім ватажка зграї, одоробала з вогнисто-рудими бакенбардами. Мабуть, той заздрив новакові й вирішив підкласти йому свиню, не сподіваючись від "маминого мазунчика", як глумливо узивав його поза очі, будь-якого опору. Біллі тернів, поки терпілось, іще й звертався до нього з привітним словом, бо він, старший лейтенанте, трохи схожий на мене й ненавидить усяку колотнечу,— та все дарма. Аж ось якось після другої піввахти Рудань прикинувся, ніби показує Біллі, звідки вирізають окіст на біфштекси,— колись він різникував,— і перед усією командою підступно стусонув його під ребра. Біллі блискавично відповів ударом правої. Може, він і на думці не мав наробити такого шелесту, проте добре полатав боки тому бовдурові. І всього за яких півхвилини. І чи повірите, старший лейтенанте, нині Рудань просто не тямиться з любові до Біллі — авжеж, любить його, або ж він такий лицемір, якого ще світ не бачив.