Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 3

Коли в хвилини небезпеки, наприклад, у шторм, Біллі поводився як взірцевий моряк, то іншого разу, чимось зненацька дійнятий до живого, він починав1 заїкатися, або й зовсім втрачав свій напрочуд співучий голос, що здавався живим втіленням душевної гармонії. Хіба це не разюче свідчення .того, що лукавий кривотлумач божого закону, заздрісний злий підбурювач з Едему й досі опікується кожним, хто живе на цій землі, й неодмінно добере способу підсунути свою візитну картку, мовби нагадуючи нам: "Нікому не уникнути мого тавра!"?

Вказуючи на цей гандж Морського Бога, ми тим самим засвідчуємо, що він не належить до ідеальних героїв, а сама історія, де він — головна дійова особа, не має нічого спільного з традиційним романом.

Розділ третій

"Звитяжний", куди примусово перевербували Біллі, плив до Середземного моря, щоб приєднатися до флотилії. Незабаром він досяг місця свого призначення. У складі флотилії сімдесятичотирьохгармат-ний брав участь у маневрах, хоч подеколи за браком фрегатів виконував як швидкохідний корабель спеціальні розвідувальні завдання і навіть доручення, розраховані на тривалий час. Втім, усе це не має безпосереднього стосунку до нашої розповіді, оскільки її рамки обмежуються життям одного корабля й долею одного моряка.

Стояло літо 1797 року. Минула весна була вельми неспокійна: у квітні вибухнув бунт на рейді Спітхед, а в травні стався новий і ще тривожніший спалах заколотів у флотилії, що стояла на якорі на річці Нор. Останні події ввійшли в історію під цілком слушною назвою Великий бунт. Для Англії то була пересторога ще грізніша від тогочасних маніфестів та переможних, хоч і нашвидку сформованих військ Директорії.

Для імперії бунт на Норі означав те саме, що означав би страйк пожежників для Лондона, запаленого з усіх кінців. Ця лиха для Сполученого Королівства пора безпосередньо-підготувала появу знаменитого гасла, яке два роки перегодом оповістило весь бойовий флот, що мають робити англійці для врятування своєї вітчизни. Як відомо, бунтівні моряки, цілі тисячі їх, під гучні вигуки "ура!" підняли на щоглах трипалубних та сімдесятичотирьохгарматних кораблів, об'якорених на рейді флотилії — цієї правої руки єдиної вільної консервативної держави в Старому Світі,— британські прапори без емблем Британської Співдружності та Хреста, що тепер символізували не тверду законність ї свободу, а зловороже полум'я буремної, непогамовної революції.

Ця подія на якийсь час надала іронічного забарвлення натхненним словам Дібдіна, чиї пісні неабияк сприяли європейській політиці англійського уряду — словам на славу британському морякові, його патріотичній самопожертві:

Моє життя належить королеві.

Цей епізод з високославного морського літопису Острова історики, зрозуміло, скорочують; як признається один із них (Дж. П. Джеймс), він би охоче вилучив його, якби "безсторонність лишала місце для авторського свавілля". Він сам відбувся чимось на зразок побіжної нотатки, без жодних подробиць. Нелегко їх дошукатись і в бібліотеках. Як і деякі інші події в кожну епоху і в усіх державах світу, не поминаючи й Сполучених Штатів, Великий бунт мав таку закваску, що з міркувань патріотичних і політичних його воліють відсувати на задвірки історії. Мовляв, подібних подій однак не замовчиш, лишається, отже, згадувати їх якомога обережніше: нація з цілковитою підставою може наслідувати розважливу людину, що не хоче виносити на люди свої родинні чвари чи трагедії.

Після переговорів між урядом і призвідниками бунту, коли власті поклали край деяким кричущим утискам, перше повстання на рейді Спітхед було сяк-так утихомирено й спокій ненадовго відновлено. Та несподіваний і ще більший бунт на Норі, надто загострений тим, що згодом, під час переговорів, вимоги заколотників було відхилено як зухвалі й безпідставні, переконливо засвідчив, коли червоний прапор ще раніш не розвіяв усіх сумнівів, чим дихають моряки. Кінець кінцем революцію було придушено і, мабуть, лише завдяки непохитній вірності корпусу морських піхотинців та добровільному поверненню на службу авторитетних груп моряків. Бунт на Норі, певно, було б найкраще порівняти із виснажливим нападом заразної пропасниці, швидко переможеної здоровим від природи організмом.

У всякому разі, чимало людей із кількатисячного числа бунтівників трохи згодом, спонукувані чи то патріотизмом, чи то войовничістю, а може, тим і другим, допомогли Нельсонові здобути лаври на Нілі й лаври з лаврів під Трафальгаром. Для бунтівників обидві битви, а найпаче Трафальгарська, стали спокутою всіх гріхів, до того ж напрочуд ефектною, бо на морі немає величнішого видовища, як героїчна звитяга зброї. Ті битви, зокрема, Трафальгарська, безприкладні у всесвітній історії.

Розділ четвертий

(Про того, кого Теннісон1 назвав "найбільшим моряком

від створення світу")

Коли хтось береться за перо, то, всупереч усім намаганням не відхилятися від теми, його неодмінно пориватиме на манівці. Ось і я хочу накинути гака, зваблений гучною славою Нельсона. Радий буду, коли читач приєднається до мене. Оскільки такий кружний шлях є безперечним літературним гріхом, а всякий гріх, як кажуть злоріки, солодкий, то ми принаймні зазнаємо гріховної насолоди.

Очевидно, я не зроблю відкриття, твердячи, що новочасні винаходи зрештою спричинили не менший переворот у морській стратегії, ніж китайський порох, завезений колись до Європи, у всьому воєнному ділі. Як відомо, першу європейську зброю, неоковирну на вигляд, багато рицарів погордливо відкинули як нікудишнє знаряддя, придатне хіба що для нікчем, які бояться схрестити мечі в чесному бою. А проте рицарська мужність не перевелася разом з рицарством, хоч уже й не мала колишнього блиску. Так само й на морі військова доблесть таких воєначальників, як Дон Жуан Австрійський, Доріа, Ван Тромп, Джін Варт, багатьох британських адміралів чи, скажімо, американських офіцерів 1812 року, людей декатурівського2 гарту,— не стала пережитком разом з їхніми дерев'яними кораблями, дарма що деякі способи морського бою вийшли тепер із моди як надто складні для застосування в нових умовах.

І все-таки кожного, хто вміє шанувати Сучасність, не принижуючи Минувшини, можна легко зрозуміти, коли він вбачатиме у старому кораблі "Вікторія", що нині самотніє у Портсмутській гавані, не тільки притрухлий пам'ятник безсмертної слави, а й м'який поетичний докір на адресу "моніторів" та інших ще потужніших європейських панцирників. І не тільки через те, що ці кораблі надто вже недоладні, позбавлені пропорцій і стрункості старих лінкорів, а й з ряду інших причин.

Можливо, дехто і відчуває справедливість цього докору, а проте ладний заглушити його в ім'я нового порядку, не зупиняючись навіть перед іконоборством. Наприклад, збудоражені сяйвом зірки, вправленої у палубу "Вікторії", де поліг Великий Моряк, ці військові прагматики доводитимуть вам, ніби Нельсонові не варт було підставляти себе під кулі у бою, мовляв, це не личить полководцеві й навіть має присмак нерозсудливості й марнославства. Вони ще можуть додати, що під Трафальгаром він буквально накликав на себе смерть, що, мовляв, якби не бравада, звитяжний адмірал, напевно, пережив би цю битву, і вже 'б ніхто не змінював його мудрого передсмертного наказу, як його' безпосередній наступник; натомість він сам би після баталії поставив пошарпаний флот на якір, і тоді б не затонули кораблі й не загинули марно люди в морській бурі, що знялася за бурею воєнною.

І навіть, якщо ви одразу відкинете надто спірну думку про те, що за тих умов можна було поставити флот на якір, ці войовничі послідовники Бентама 1 хапатимуться і, на перший погляд, цілком слушно — за решту вищенаведених доводів.

У таких випадках, проте, кажуть: розумний по шкоді. Справді, коли говорити про підготовку до битви з погляду стратегії й тактики, зокрема, про вибір напряму головного удару з позначенням його на карті, як це зроблено в Копенгагені,— то стає очевидним, що небагато полководців змогло б похвалитися такою скрупульозністю, як той, хто так легковажно ризикував життям у бою.

Не треба забувати й того, що найперша чеснота для моряка — не обережність, навіть освячена вищими міркуваннями, а нездоланна жадоба слави й закорінене глибоко в серці почуття обов'язку. І коли слово "Веллінгтон" не сповнює людські душі таким бойовим запалом, як простіше ймення "Нельсон", то причина, видно, саме в цьому. Альфред2 у своїй жалібній оді, присвяченій переможцеві під Ватерлоо, не зважується назвати його найбільшим полководцем усіх часів, зате Нельсона там-таки згадує як "найбільшого моряка від створення світу".

Під Трафальгаром Нельсон перед самим початком битви сів до столу й стисло занотував свою останню волю та заповіт. Здавалося, він передчував свою блискучу перемогу, увінчану власною славною смертю, отож якесь майже побожне почуття спонукало його вдягти парадний мундир з усіма регаліями — свідченнями гучних його подвигів: якщо чепуритися перед жертовним вівтарем — позерство, то й кожен справді героїчний рядок у великих епосах та драмах — не що інше, як афектація й пишномовність, бо в ньому знаходить своє вираження те саме душевне піднесення, яке в людей Нельсонової вдачі слушної хвилини переливається в дію.

Розділ п'ятий

Бунт на Норі придушено. Але не всі кривди було усунуто. Коли, наприклад, постачальникам довелось облишити практику, повсюдно заведену серед їхнього племені, скажімо, довіз гнилого сукна, зіпсованих чи недоважених продовольчих пайок, то принаймні примусове вербування не відмерло. Цього способу комплектувати флот, освяченого віковічною традицією й береженого законом аж до часів лорда-канцлера Манфілда, способу тепер уже трохи призабутого, але не скасованого офіційно,— годі було зректися в ті роки. Відмова від нього погано позначилася б на боєздатності вкрай потрібного для королівства флоту, оскільки кораблі ще ходили під вітрилами, без парового двигуна й обслуговувалися всі без винятку, починаючи від численних їхніх вітрил і кінчаючи не менш численними гарматами, тільки лиш силою м'язів; цей флот відчував тепер аж надто гостру нестачу в людях, бо посилено поповнювався кораблями різних типів, аби не дати розгорітися пожежі, що спалахнула на континенті.

Глухе ремство прохоплювалося ще перед обома бунтами, але й після їх придушення так чи так давалося взнаки.