Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 2

Але ж Біллі усім подобається, йому залюбки перуть білизну, латають штани; тесля змайстрував Бадові прегарну шафку. Отак і жили ми однією щасливою сім'єю. Мені навіть подумати страшно, що буде з кораблем* "Права", як Біллі піде від нас. Коли-то тепер я зможу із спокійною душею викурити свою пообідню люльку, спершись на кабестан! Так, старший лейтенанте, ти грабуєш мене, забираючи нашого миротворця.

І добряга ледве стримався, щоб не пустити сльозу.

— Ну що ж,— відказав на те старший лейтенант, зацікавлений тією розповіддю і веселий од випитого вина.— Ну що ж, хай живуть миротворці, а надто миротворче воїнство. Он воно — сімдесят чотири красуні; бачите — повистромлювали свої носи із амбразур військового корабля, куди я маю .повернутися,— і він показав у вікно каюти на "Звитяжного".— Та кріпіться ж бо! Не розкисайте, чоловіче. Повірте мені: ви ще заживете ласки в самого короля, його величності, безперечно, приємно буде знати, що тепер, коли моряки вже не дуже охоче йдуть на його сухарі, а деякі капітани торговельного флоту в душі навіть засуджують перевербування їхніх людей, його величності, кажу вам, приємно буде почути, що принаймні один капітан радо віддає королеві найкращого хлопця з усієї команди, а той моряк з неменшою готовністю скоряється своїй долі.

Але де ж мій красень? А! — докинув він, дивлячись у відчинені двері каюти.— Ось він, іде сам і, боже милосердний, тягне свою скриньку. Аполлон зі скринькою! Чоловіче добрий,— сказав він, ступаючи морякові назустріч,— на якого біса здалася така бандура на військовому кораблі? Складати ядра? Позапихай свої манатки в речовий мішок, хлопче. Затям — вершник повинен мати чоботи й сідло, а матрос військового корабля — речовий мішок і гамак.

І от речі помандрували зі скриньки до мішка. Після того, почекавши, поки його обранець сяде в шлюпку, старший лейтенант спустився слідом за ним і відштовхнувся від борту "Прав людини" — така була справжня назва торговельного судна, хоч капітан і команда скорочували її морським звичаєм просто на "Права". Дандійський власник корабля, зухвалий шанувальник Томаса Пейна, автора широко відомої на той час книжки, написаної у відповідь на Баркову критику Французької революції, дав своєму судну ім'я за назвою цього твору, уподібнюючись до сучасного йому філадельфійського корабельника Сті-вена Джерарда, що висловлював свої симпатії до рідної країни та її ліберальної філософської платформи назвами власних кораблів, такими, як "Вольтер", "Дідро" і т. д.

Тієї хвилини, коли шлюпка пропливала під кормою судна й офіцер з веслярами змогли побачити — хто з невдоволенням, а хто, навпаки, з радістю — виведену там назву, новобранець зірвався зі свого місця на носі шлюпки, куди посадив його стерновий, і на прощання весело замахав шапкою своїм мовчазним товаришам, що сумно дивилися на нього з-за гакаборту. А" потім уклонився й самому кораблеві:

— Прощавайте й ви, любі мої "Права людини"!

— Сядьте-но, голубе! — рикнув старший лейтенант, одразу ж демонструючи належну за рангом суворість, хоч губи його й кривилися в усмішці.

Справді-бо, юнак припустився серйозного порушення військової дисципліни. А втім, Біллі зроду її не вчили, і старший лейтенант не став би його так різко присаджувати, якби тому не заманулося попрощатися з кораблем. У тому прощанні офіцер схильний був вбачати прихований насміх — і з перевербування, і, зрештою, з його самого. А втім, то, скоріш, було перше помилкове враження: хоч Біллі ніколи не зраджувало почуття гумору,— щасливий дар, нерозлучний з. міцним здоров'ям, молодістю й душевним спокоєм,— він ніколи не відчував бажання з когось поглузувати, бо просто був нездатний на те. Ні для лукавства, ні для лихослів'я в його серці не було місця.

До свого нового становища Біллі ставився, як до чергової зміни погоди. Далекий від будь-яких філософських побудов, він, сам того не підозрюючи, був по суті фаталістом, який керується тим самим життєвим інстинктом, що й тварини. Можливо, йому навіть імпонував раптовий поворот у його долі, що обіцяв свіжі враження й нові переживання, пов'язані з війною.

На борту "Звитяжного" відразу помітили моряцькі здібності нашого героя й призначили його вахтовим по правому борту на марсі передньої щогли. До нової служби він призвичаїтеся досить швидко, а що не хизувався своєю вродою й мав товариську вдачу, то з часом привернув симпатії всієї команди. Найвеселіший хлопець у кубрику, Біллі був цілковитою протилежністю деяким іншим морякам, таким самим, як і він, жертвам примусового вербунку; на дозвіллі, а надто під час останньої піввахти, коли вечірній присмерк навівав задуму, ці бідолахи не могли побороти журливого настрою, а дехто ставав похмурий, як ніч. Втім, то були люди старшого, віку; багато з них уже встигли завести власне родинне вогнище, декому довелося покинути жінку та дітей, можливо, й напризволяще, і мало не кожен з них мав якихось родичів або Друзів — Біллі ж, як побачимо незабаром, був у світі один, як палець.

Розділ другий

Зустрінутий доброзичливо на щоглі й гарматних палубах, наш новонаставлений формарсовий вже не викликав такого захвату, як на тих невеликих торговельних суднах, де йому досі доводилося служити.

Він здавався молодшим, ніж був, дарма що встиг уже стати справжнім морським вовком. У оману вводив хлоп'ячий вираз його обличчя, ще й досі гладенького й чистого, схожого на жіноче, хоч нині завдяки морським мандрам од лілей на ньому не лишилось і сліду, а троянди ледь жевріли крізь засмагу.

Коли проста людина, погано обізнана з підступами великого світу, зненацька опиниться в новому для неї середовищі, на військовому кораблі, вона може втратити звичну впевненість, якщо душа її заражена злостивістю чи пихою. До речі, серед строкатої команди "Звитяжного" було кілька моряків хоч і незначного рангу, але, безперечно, видатних: їхні постаті набули тієї особливої виразності, що її повсякденна військова дисципліна й численні битви часом надають навіть людям пересічним. Отож' на борту сімдесятичотирьохгарматного корабля Морський Бог Біллі Бад трохи нагадував сільську красуню, що потрапила з провінції в палац і змушена жити з високородними па-ніями. Проте він навіть не помічав такої зміни, як і того, що його вигляд викликає лукаву усмішку на обличчях деяких матросів. Так само він не здогадувався, яке вигідне враження його особа та поводження справляють на інтелігентних мешканців кормової палуби. Втім, у цьому не було нічого дивного. Маючи статуру родовитого англійця, у чиїх жилах тече саксонська кров без найменшої домішки нормандської чи будь-якої іншої, він завжди зберігав на своєму обличчі лагідний, спокійний і добрий вираз, такий, якого грецькі скульптори інколи надають Геркулесові. Маленькі, гарної форми вуха, високий підйом ступні, тонко окреслені ніздрі та губи, навіть руки, мозолясті, бронзово-помаранчеві, як дзьоб у птаха-перцеїда, руки, що вже зріднилися з линвами та відрами зі смолою,— а над усе щось у жвавому його обличчі, в кожній випадковій позі чи жестові, щось таке, що змушувало думати про матір, щедро обдаровану ласкою Амура та Грації; все це виразно виказувало походження, гідне кращої долі. Все трохи прояснилося, коли з'ясувалася одна обставина. Біля кабестану Біллі Бада офіційно записували до служби. Офіцер, низенький жвавий чоловічок, запитав його між іншим про місце народження, а Біллі відповів:

— Не знаю, пане!

— Не знаєш, звідки ти родом? А хто твій батько?

— Господь його знає, пане.

Вражений цими простими й щирими відповідями, офіцер розпитував далі:

— А що ти знаєш про своє походження?

— Нічогісінько, пане. Правда, я чув, начебто одного ранку мене було знайдено в чепурному кошичку біля дверей брістольського вельможі.

— Знайдено, кажеш? Ну що ж! — Офіцер задер голову, міряючи поглядом новобранця.— Ну що ж! Знахідка, як бачу, не з— найгірших. Дай боже, щоб не остання: такі, як ти, у флоті — на вагу золота!

Атож, Біллі Бад був найда й чи не з байстрюків панського роду, його шляхетне, походження знати було відразу, як у коня — добру породу.

Хлопець не міг похвалитися особливим розумом, мудрістю змія й поготів, а проте неправильно було бачити в ньому лише невинного голуба. Він дивився на світ непорочно-чистими очима душевно здорової людини, котра ще не скуштувала гріховного яблука знання. І хоч був він зовсім неписьменний — не вмів навіть читати,— зате кохавсь у співі, й подібно до солов'я, цього вродженого музики, сам складав пісеньки.

Коли він і мав якесь поняття про правила пристойності, то, либонь, не більше за те, що його ми приписуємо,— і, мабуть, не без підстав,— собаці з породи сенбернарів.

Життя юнакове минало серед стихій, і його уявлення про суходіл не сягали далі берега — частини земної тверді, ніби спеціально відведеної під танцювальні зали, трактири й борделі, словом, під усе те, що моряки звуть "обітованою землею", тож простої його натури так і не торкнулися моральні збочення. Певна річ, моряки — люди не безгрішні. Однак до їхніх так званих гріхів рідше, ніж у жителів суходолу, домішується розпуста: вони грішать не тому, що зіпсовані, а тому, що їм надто довго доводиться стримувати життєві сили, грішать, скоряючись голосові природи. Завдяки вродженим нахилам і щасливій фортуні, Біллі багато в чому був схожий на доброчесного дикуна, скажімо, біблійного Адама, якого ще не встиг спокусити Змій.

Тут я дозволю собі навести один доказ на підтвердження теорії про моральний занепад людства, одностайно нехтуваної в наш час. Коли хтось у європейському костюмі вирізняється якимись чеснотами в чистому, неспотвореному вигляді, то, придивившись до нього ближче, переконуєшся, що вони, ті чесноти, не стільки відповідають теперішньому способові життя, скільки суперечать йому, і починаєш "навіть вірити, ніби їх якимось дивом успадковано ще з тих прадавніх часів, коли не було ні Каїнових міст, ні городян. Тому, хто має здоровий смак, така людина, образно кажучи, нагадує чистий аромат лісової ягоди, тоді як людина цивілізована, навіть якщо вона майже в усьому бездоганна, залишає на язиці у того ж таки гурмана моралі кепський присмак мішаного вина. Отож-бо до кожного, кому дістались у спадок ці прості цноти й хто, приблудивши до новочасної християнської столиці, ошелешено, мов Каспар Гаузер, бродить її вулицями,— можна сміливо віднести докір стародавнього поета, кинутий чеснотливому селянинові, що потрапив до чужого для нього імператорського Рима:

Завжди такий правдомовний, Чого-бо ти, Фабіане, до міста прибився?

Наділений рідкісною вродою, наш Морський Бог, подібно до прекрасної героїні одного з оповідань Готорна 1, мав своє вразливе місце, йдеться, щоправда, не про фізичну ваду, а про дефект мови.