Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 6

Вільний від служби, той сидів сам один на скрині для ядер, думаючи свою думу й час від часу міряючи зневажливим поглядом чепуристих моряків,— після другої піввахти ті саме прогулювалися поблизу. Біллі поділився з ним своїми турботами, знову й знову дивуючись з тої напасті. Старий моряк слухав уважно, його зморшки здригалися після кожного юнакового слова, а ласячі очиці хитро поблискували.

Закінчивши розповідь, Біллі запитав;

— Ну, що ти на це скажеш?

Старий заламав брезентовий берет, неквапом потер довгий навскісний шрам у тому місці, де він заходив поміж рідке волосся, і коротко відповів:

— Цибатий Джіммі, гострить на тебе зуби, Малюк.

Він мав на увазі профоса, відомого на кораблі під цим прізвиськом.

— Цибатий Джіммі? — вигукнув Біллі, широко розкриваючи блакитні очі.— За що? Таж я на власні вуха чув, і не раз, як він називав мене "красним молодцем".

— Невже? — ошкірився старий і додав: — Атож, солодко співає твій Цибатий Джіммі!

— Ні, не завжди. Але мені гріх на нього нарікати. Він рідко коли минає мене, щоб не озватися приязним словом.

— Бо гострить на тебе, зуби. Малюк!

Це попередження, повторене вдруге, та ще таким загадковим тоном, стурбувало Біллі, мабуть, не менше, ніж таємниця, яку він прагнув відгадати. Хлопець силкувався видобути з датчанина якусь зрозу-мілішу відповідь, проте старий Хірон певно, вирішив, що на сьогодні вже досить повчати молодого Ахіллеса, отож стулив губи — при цьому його зморшкувате обличчя знов обернулося в застиглу маску — й поринув у мовчанку.

Літа й досвід, якого набувають деякі люди, цілий свій вік проходивши в підлеглих, розвинули в старому датчанинові холодний стриманий цинізм як головну рису його вдачі.

Розділ дев'ятий

На другий день випадок вселив у Біллі ще більшу недовіру до дивних висновків датчанина.

Ополудні, коли судно, ріжучи хвилі, під усіма вітрилами мчало своїм курсом, Біллі, сидячи внизу за обідом і весело балакаючи з товаришами, ненароком, коли корабель різко гойднуло, вивернув миску із супом на щойно вимиту палубу. Клеггерт із жезлом у руці саме йшов уздовж батареї, де в проміжку між гарматами вмостилися матроси, й масне вариво хлюпнуло просто йому під ноги. Він спокійно переступив калюжу й уже мовчки віддалявся, наче й не звернувши на те уваги — як-не-як хитавиця! — коли раптом побачив винуватця. На обличчя йому враз набігла тінь. Зупинившись, він уже намірився нагримати на моряка, та враз передумав, показав на розлитий суп і, жартівливо постукавши юнака жезлом по спині, прорік приємним басом, на який він іноді переходив:

— Гарна робота, хлопче! Бо в гарних людей усе виходить гарно. І пішов далі своєю дорогою.

Біллі не бачив, як при цих двозначних словах кутики Клеггертових губ різко опустилися у мимовільній усмішці, чи, точніше, гримасі. Гадаючи, що начальник пожартував, матроси, як буває в таких випадках, догідливо зареготали, а Біллі радо приєднався до них, можливо, підохочений натяком на свій титул Морського Бога, гукнувши:

— Ну от, будь ласка! А ви ще кажете, ніби Цибатий Джіммі гострить на мене зуби!

— А хіба хтось казав таке? — здивувався один з матросів на ймення Доналд.

Трохи збентежений цим запитанням, формарсовий пригадав, що тільки один чоловік — Пекельник — натякав йому, до того ж дуже туманно, ніби добродушний профос має проти нього зуб.

Тим часом, коли цей служака ішов собі далі, на його обличчі промайнуло щось схоже на гіркий усміх, може, навіть гримаса, у якій відбилися його справжні лихі почуття, бо малий барабанщик, біжучи вистрибцем з протилежного боку й ненароком наштовхнувшись на нього, раптом відчув дивний переляк, що анітрохи не ослаб і після того, як профос зопалу огрів його жезлом і закричав несамовито:

— Не плутайся під ногами!

Розділ десятий

Що ж усе-таки діялося з профосом? І як його переживання, хоч би що вони означали, могли пов'язуватись із Біллі Бадом, коли до випадку з розлитим супом Клеггерт ніколи з ним близько не стикався — ні на службі, ні поза нею. Справді, що спільного міг мати спалах його гніву з таким добряком, як "миротворець" із торговельного судна, котрого навіть сам Клеггерт називав "красним молодцем"? За що Цибатий Джіммі міг, як казав датчанин, гострити зуби на Морського Бога?

А проте в глибині свого серця,— і не без причин, як, певно, здогадався проникливий читач при їхній останній випадковій зустрічі,— він таки гострив потайки зуби на Біллі.

Щоби більш-менш переконливо пояснити цей феномен, найпростіше було б удатися до здогадів про якусь потаємну сторону Клеггерто-вого минулого, до якої, сам того не відаючи, був причетний Біллі, про якусь романтичну подію — свідчення того, що Клеггерт знав юного моряка ще до їхньої зустрічі на борту "Звитяжного". Проте для таких здогадів не було жодних видимих підстав. Лишається, отже, визнати єдино можливу причину, дуже реальну й водночас не менш загадкову, ніж найфантастичніший з мотивів роману Радкліф 1 "Удольфські таємниці", де авторка, як відомо, передусім дбає про інтригу. Справді, що може бути загадковішого від неприязні, глибокої й мимовільної, що охоплює деяких смертних, досить їм побачити когось із своїх ближніх, навіть зовсім безневинного? Чи, може, в безневинності й криється корінь зла?

Ніде так різко не виявляється психологічна несумісність характерів, як на борту великого військового корабля, що вирушив у море із повністю укомплектованою командою. Там майже кожен моряк будь-якого звання щодень так чи так стикається з рештою людей. Отож ваш антипод неодмінно навертатиметься нам на очі, хоч викидай його за борт чи кидайся туди сам. Уявіть же собі, до чого все це може призвести людину особливого складу, сущого диявола в. людській подобі.

Цих зауважень, проте, не досить, щоб по-справжньому збагнути суть Клеггерта: надто вже глибока прірва між ним і людиною з нормальною психікою. Отож слід розвинути свою думку ширше.

Колись один шанований вчений, віком старший за мене, розповів мені про чоловіка — нині вже покійного, як і він сам,— з такою бездоганною репутацією, що ні в кого не вистачало духу відверто виступити проти нього, хоч дехто шепотів: "Що й казати, міцний горішок цей пан Ікс, непросто його розкусити. Знаєш, я не визнаю жодної офіційної релігії, а філософських систем і поготів. Та по-моєму, з допомогою так званого "знання мирського життя" майже неможливо, принаймні для мене, зрозуміти Ікса, проникнути в лабіринт його душі й вийти з нього — тут потрібен якийсь інший ключ".— "А проте,— заперечував мій учений,— Ікс, хоч і який він незвичайний в очах декого, все-таки людина, а знання мирського життя — це, очевидно, й знання людської природи в більшості її виявів".— "Так, але ж поверхове, в загальних рисах. Коли ж маємо справу з поважнішими випадками,— я не певен, чи знати світ і знати людську природу — то не дві різні науки, що, може, й поєднуються в умі однієї людини, але не мають між собою нічого спільного або ж мають його дуже мало. Ні, якщо хтось із смертних постійно спілкується із своїми ближніми, в нього, зрештою, притуплюється гострота духовного зору, конче потрібна для розуміння найістотнішого в деяких виняткових характерах, і добрих, і злих. Я бачив, як в одній поважній справі дівчина обкрутила навколо пальця старого законника. І він аж ніяк не відзначався старечим м'якосердям. Просто дівоче серце він знав гірше, ніж закон. Кук 1 і Блекстоун 2 не осяяли так яскраво темні закамарки людської душі, як старозавітні пророки. А хто такі вони були? Здебільшого самітники".

На той час я був ще надто зелений, щоб зрозуміти, куди він хилить. Та нині, здається, все прояснилося. Справді, якби словник, запозичений із Святого письма, не вийшов нині з широкого вжитку, було б трохи легше характеризувати й класифікувати тих чи тих феноменів. А так доводиться звертатися до якогось авторитету, вільного від звинувачень у біблійних впливах.

У коментарі до одного з Платонових перекладів—той коментар теж приписують філософові — читаємо: "Природне зло — себто вроджене". Це визначення, правда, відгонить кальвінізмом, однак, на противагу кальвіністському догматові, не поширюється на весь людський1 рід. Мабуть, воно справедливе тільки щодо одиниць. Серед в'язнів чи засуджених до страти таких людей побачиш лише зрідка. У всякому разі визначних прикладів подібного злочинства, коли розум повновладно панує над примітивними тваринними інстинктами, треба шукати десь-інде. Цивілізація, особливо у своїх жорстоких виявах,— живильне середовище для таких індивідів. Вони натягають на себе личину добропорядності. Ходяча чеснота — їхній потаємний спільник. Якихось пороків чи дрібних грішків вони, звісно ж, не мають. Проти них повстає, їхня незвичайна гордість. Дріб'язковості чи скнарості їм ніколи не закинеш. Одне слово, йдеться про злочинство вишукане, чисто психологічне, злочинство глибоке, але не запекле. Людям воно не робить честі, але й не дає права надто їх осуджувати.

Такі люди (маємо на увазі (Гаме визначні приклади) передусім жертви своєї суперечливої вдачі: хоч урівноваженість, стримані манери начебто й свідчать про їхню незвичайну розсудливість, у глибині душі вони шаленіють, злісно глушачи в собі голос розуму, а коли й прислухаються до нього, то тільки, щоб краще здійснити свої безумні наміри. Інакше кажучи, щоб дати вихід своїй божевільній люті, вони вдаються до холодних розрахунків, зберігаючи при цьому цілковиту ясність розуму.

Люди ті — справжні безумці, причому з найнебезпечніших, оскільки шал той охоплює їх раптово, іноді навіяний якоюсь окремою особою, і вони так із ним криються, так його тамують, що навіть в апогеї його помітить хіба досвідчене око. Повторюємо, хоч би що вони замислили, вони поводяться й діють цілком розумно.

Отож до їхнього поріддя належав і Клеггерт; до жахливого божевілля його довело не злочинне минуле, аморальні книжки чи розпуста — воно народилося разом із ним, словом, було "вродженим злом",

Можливість цього дехто заперечує або просто замовчує, та чи не це, власне, в деяких карних справах заводить суд у безвихідь? Чи не через це інколи наші присяжні змушені терпляче вислуховувати на своїх засіданнях не тільки туманні розумування платних адвокатів, а й ще туманніші висновки платних медичних експертів? І навіщо тільки вдаватися до їхніх послуг? Чому б не закликати досвідчених духівників? За самим своїм фахом вони заходять в особливі стосунки з силою людей, часто, коли ті вже на божій дорозі, їхні бесіди з ними бувають відвертіші, ніж у лікаря з пацієнтом — тож-бо саме духівники могли б трохи прояснити істину, зрозуміти, що призвело до злочину — божевільний розум чи шалене серце.