Біллі Бад, формарсовий матрос - Сторінка 4

Тому не без підстав знову остерігалися заколотів як на окремих кораблях, так і на всьому флоті. За прикладом далеко ходити не треба: того ж року, яким датуються події нашої розповіді, Нельсон, тоді ще віце-адмірал сер Гораціо, перебуваючи у флотилії біля іспанського узбережжя, дістав од коман-дувача-адмірала наказ перенести свій прапор із "Капітана" на "Тесея": оскільки останній корабель щойно прибув із краю, де брав участь у Великому бунті, начальство побоювалося небезпечних настроїв його матросів і вважало, що такому офіцерові, як Нельсон, не треба буде терором змушувати команду до рабської покори — самою своєю присутністю він схилятиме її до вірності, коли й не такої ревної, як його власна, то принаймні такої ж щирої. Отже, якийсь час на багатьох кормових палубах було неспокійно. На морі вживали всіляких заходів, щоб запобігти можливому бунту. Коли зненацька спалахував бій, офіцерам, прикріпленим до батарей, не раз доводилося ставати з оголеними шпагами позад гарматної обслуги.

Проте на борту сімдесятичотирьохгарматного, де Біллі щойно підвісив свій гамак, по матросах майже не видно було, принаймні для недосвідченого ока, що Великий бунт стався зовсім недавно, а по командирах і поготів. У своєму повсякденному житті-бутті офіцери військового корабля звичайно беруть собі за взірець капітана, якщо в того відповідно сильніший характер.

Високорідний капітан Едвард Ферфакс Вер — такий його повний титул — був старий парубок років десь під сорок, моряк, відомий навіть тоді, в часи знаменитих мореплавців. Хоч він і родичався із високою аристократією, проте не завдячував своїми успіхами тільки цій обставині. Морську службу він знав добре, побував не в одній битві, до матросів ставився по-людському, хоч і не попускав нікому нехлюйства; був утаємничений в усі тонкощі свого ремесла, сміливий до зухвальства, хоч і не легковажний.

Капітаном його було наставлено після перемоги адмірала Родні, при якому він служив молодшим офіцером, над Де Грасом. У цій битві в західноіндійських водах Вер виявив неабияку мужність.

На суходолі його, вбраного в цивільне, мало хто взяв би за моряка, тим більше, що в розмові він без потреби ніколи не козиряв морськими слівцями і, стриманий в усьому, неохочий був до жартів. Так само і в плаванні, коли не траплялося якихось надзвичайних справ, він був найзвичайнісінькою людиною. Якби житель суходолу побачив, як цей нелоказний чоловік, без жодних регалій, виходить із своєї каюти на палубу, а офіцери мовчазно й шанобливо розступаються перед ним, то вирішив би, що то якийсь високий цивільний гість на борту військового корабля, якийсь вельможний таємний посланець, що їде до місця свого призначення. Однак така стримана поведінка, певно, пояснювалася простою чоловічою скромністю, що нерідко є ознакою рішучої вдачі й виявляється в усі моменти життя, крім тих, коли вимагається рішучих дій,— вона у людини всякого стану засвідчує справжній аристократизм.

Як і деякі інші люди, що в цьому світі присвятили себе героїчному ремеслу, капітан Вер, що у відповідальний момент виявляв неабияку твердість, іноді впадав у мрійливість. Стане, бувало, сам один з навітряного боку великої палуби, візьметься рукою за рангоут і замислено дивиться на чорні морські хвилі. Коли в той час хтось потикався до нього з якоюсь дрібною справою, виводячи його з задуми, він дратувався, але відразу ж опановував себе.

На флоті всі його знали під прізвиськом Сяйний Вер. Диво-дивне, але заробив його той, чиє .лицарство не мало показного блиску,— і ось за яких обставин: улюблений капітанів родич лорд Дентон, чоловік із буйною уявою, перший в Англії, хто зустрічав і вітав його після повернення із Західноіндійського походу, саме напередодні переглядав поетичний збірник Андру Марвелла 1 й натрапив на знайомий вірш "Еплі-тон Гауз", озаглавлений за назвою маєтку спільного їхнього предка героя німецьких воєн сімнадцятого століття,— із такою строфою:

Отож-бо — знову щастям утішатись

При ріднім вогнищі у рідній хаті —

Щоб жив у мирі й злагоді тепер

Добряга Ферфакс — Сяйний Вер!

Так от, щойно лордів брат у перших повернувся з переможного походу Родні, де так відзначився своєю доблестю, як лорд Дентон ухопив його в обійми й переповнений справедливими родинними гордощами за геройського моряка з їхнього дому, патетично вигукнув: "Щасти тобі, Еде, щасти тобі, мій сяйний Вер!" Слова ці набули розголосу, й нове прізвисько, справжня знахідка, коли в сімейній розмові треба було якось відрізнити капітана "Звитяжного" від іншого, старшого Вера, далекого його родича, теж моряка й теж капітана,— пристало назавжди до його прізвища.

Розділ шостий

У найближчих подіях командир "Звитяжного" відіграватиме неабияку роль, отже, не завадило б доповнити його образ, лиш окреслений у попередньому розділі. Капітан Вер був не тільки зразковим офіцером, але й людиною з винятковим характером. На противагу багатьом славним англійським офіцерам, тривала й нелегка служба, якій він був відданий усім серцем, не засмоктала й не засушила його. Він явно

5 Андру Марвелл — англійський поет і політичний ДІЯЧ XVII століття.

схилявся перед людським розумом. Кохався в книжках і, йдучи в море, не забував прихопити з собою бібліотечки, невеличкої, але дібраної із знанням справи. Вільні хвилини, проведені на самоті, хвилини, ще частенько бувають такі докучливі, а проте інколи випадають командирові навіть у поході,— ніколи не наганяли нудьги на капітана Вера. Деякі книголюби захоплюються не стільки змістом твору, скільки його художніми якостями; він же шанував книжки, популярні серед мудреців із числа впливових високих чинів, книжки про людей та події, байдуже, з якої епохи,— речі історичні, біографічні, причому авторів, здатних без лукавства й упередженості, як-от, наприклад, Монтень, чесно й просто розмірковувати про життєві справи.

Захоплюючись такими творами, він знаходив поживу для власних потаємних думок, якої марно шукав у товариських розмовах, отже, в найголовніших питаннях буття у нього склалися тверді погляди, й він розумів, що поки зберігатиметься ясність його розуму, істотно змінитися вони не зможуть. А що доля вготувала йому становище не таке вже й визначне, це ставало йому в добрій пригоді. Усталені переконання правили капітанові за своєрідну греблю проти грізної хвилі нових суспільних поглядів, політичних та всіляких інших, а вона ж у своєму навальному русі поривала за собою чимало умів, не згірших, зрештою, від його власного. Коли інші аристократи, до чийого кола він належав з народження, злостивилися на поборників нового здебільшого через їхні теорії, ворожі привілейованим станам, то капітан Вер опирався їм з любові до істини — мовляв, хіба ж можливо втілити їх у тривалі інституції, і хіба не спрямовані вони проти миру на землі й добра людства?

Ледачіші на розум і легковажніші за капітана, деякі офіцери його рангу — з ними він спілкувався лише з необхідності, вряди-годи — вважали його за людину нетовариську, суху, справжнього канцелярського щура. Бувало, одійде він від їхнього гурту, а хтось і озветься до свого колеги: "Що й казати, благородна душа — наш Сяйний Вер. Хоч би що, писали газети, а сер Гораціо, як подумати, не набагато кращий за нього моряк чи воїн. Але скажи мені по щирості, ти не помічав часом у ньому педантичної струнки, подібної до шовкової нитки у звої корабельної линви?"

Така панібратська критика наче була й справедлива. Скажімо, заходила мова про видатних сучасників чи недавні події, то він не тільки ніколи не впадав у жартівливо-простакуватий тон, а бувало ще й процитує якогось історичного діяча, або свідчення давньої книги, і то так вільно, мовби все те писалося сьогодні. Наче йому й невтямки, що для його простодушних співрозмовників — а вони читали хіба що газети — такі далекі посилання, навіть найпростіші, зовсім незрозумілі. Однак натурам, подібним до капітанової, нелегко додержати такту в таких випадках. Чесність змушує їх бути щирими, часом аж надміру — так перелітному птахові не видно в піднебесному леті, що він перетнув якусь межу.

Розділ СЬОМИЙ

Немає потреби тут розводитися про старших лейтенантів та інших офіцерів капітана Вера, як не обов'язково згадувати всіх мічманів. Натомість одразу відрекомендуємо одного з унтер-офіцерів — постать, що відіграє у нашій історії особливо важливу роль. Спробую змалювати його портрет, хоч і усвідомлюю всю марність своїх зусиль.

йдеться про Джона Клеггерта, корабельного профоса. Це морське звання, мабуть, ні про що не говорить жителеві суходолу, отож слід дати деякі пояснення. Очевидно, раніше такі унтер-офіцери навчали моряків, як користуватися зброєю, шпагою чи абордажною шаблею. Але вже віддавна, завдяки розвиткові артилерійської справи, рукопашні бої почали відживати, селітра та сірка дедалі більше витісняли крицю, тож роботи для них не стало, й профос великого військового корабля обернувся на такого собі шефа поліції, зобов'язаного, крім усього іншого, стежити за порядком на людних гарматних палубах.

Клеггерт був високий чоловік років тридцяти п'яти, трохи щуплявий як на свій зріст, але загалом вельми показний. Руки мав дрібні й випещені — явно неробочі. Особливу увагу привертало його обличчя, з тонко, мов на грецькій камеї, різьбленими рисами і зовсім безволосим, як в індіанського вождя, підборіддям, навдивовижу масивним і випнутим уперед, мов у превелебного доктора Тайтуса Оутса на його гравюрних зображеннях — підступного протестантського обвинувача часів Карла II, організатора гонінь на учасників так званої папістської змови, вигаданої ним самим. Клеггерт умів, як то кажуть, "дивитися чортом", і це придавалося йому на службі. Форма його голови свідчила про неабиякий розум, а шовковисті смоляні кучері, трохи навислі над чолом, підкреслювали блідість обличчя із шкірою легкого бурштинового тону, який буває у потемнілого від часу мармуру.

Такий незвичайний серед рум'яних чи бронзових від засмаги моряків колір обличчя, певною мірою набутий завдяки роботі в закритому корабельному приміщенні, хоч і не дуже впадав в око, але змушував думати про якийсь розлад чи патологічні зміни в організмі, зокрема в складі крові. А його зовнішність і манери так промовисто свідчили про освіченість і колишнє становище, яке не мало нічого спільного з теперішньою його флотською службою, що багато хто вважав його за благородного вельможу, зацікавленого з якихось причин у збереженні свого інкогніто.